Жанр

Проблематика цього жанру – жанру копіювання чи то недолугої незлої пародії, полягає у тому, що вона завжди досить обмежена в часі і дії.

Сказати, що сьогодні ось так візьмемо і зробимо Європу чи демократію – тут, в окремо взятому місті – ми звісно уже спромоглися. Чого ми досі не можемо, так це збагнути її справжню серединну структуру. Нас вабить євроремонт без Європи, зовнішні суто ознаки але не їх забезпечення.

Радянська за суттю машина не може будувати демократичну країну. Не вміє розподіляти і слухати бо зроблена аби карати і утискати невірних, та пестити вірних обряду свого і молитви своєї. Молитва у нашім випадку – такі собі промовляння на публіку чогось на кшталт виправдань власній повільності і тяжкій своїй долі. Що я маю тепер і тут на увазі? Подумаймо разом.

Серед всіх наших реформ, на які ми так довго чекали є низка таких, заради яких півкраїни дерлося б на барикади і далі, якби не справжня війна й одночасний безвіз. Такий собі вибір без вибору. Що я маю тут на увазі? Подумаймо разом.

Моє глибоке переконання тепер полягає у тому, що критична маса тих змін, за яку ми так вболівали, накрилася мідним тазом. Середовищем правлять новини про обленерго і облгази. І це відчуття хаосу намагається впорядкувати хоч якось недолуга інформаційна і інституційна машина ХХ сторіччя, яка в ХХІ сама собі не потрібна. Чи то навпаки – лише сама собі і потрібна. Що я маю тут на увазі? Так-так, подумаймо ж разом!

За собою спостерігаючи, міг би сказати хіба, що багато років цілеспрямовано не вмикав телевізор. Сором казати, але останні сім років удома стояв старенький ламповий дідуган, хоча і не такий уже безнадійний, як радянський непотріб, але ж і такий, якого і в магазині уже не зустрінеш. Подумавши про дітей та власне про їхні очі і про свою ментально-технічну відсталість пішов і придбав сякого-такого нового смарта не за всі гроші. І ось тут почалося прозріння. Звикнувши до інтернет-телебачення, оглядів у соцмережах, пошуку інформації у два кліки, повертаєшся до старого декларативного телебачення і просто не можеш більше його сприймати як дещо належне. З нецікавою і нудною рекламою родом із 90х яка агресивно тисне на тебе, яка порівняно за промовчанням підвищує звук. Пісні й нецікаві шоу навіть на «Енімал Пленет», що раніше були про тварин і їх дике життя, а тепер виглядають, як соціальний постапокаліпсис з участю татуйованих і пірсованих з голови і до п’ят людей. Усе оце має розмазаний і нечіткий сюжет, розтягнутий таймінг та інтригу, яка ні для кого давно уже не інтрига, але скоріше закони жанру, які все іще поважають на показ, бо не змогли собі винайти інших.

Телебачення помирає. Воно втрачає щорічно мільйонні аудиторії. Воно давно вже не лідер в культурі, якщо не брати до уваги окремі культурні проекти. Воно не створює сенсів. Воно їх іноді вимушено констатує ніби той хворий в гарячці. Приходить до тями і роззирнувшись довкола, не має ні радості ані сенсу залишатися далі свідомим – повертається в сон. Там напевно є дещо гарніше цих тривожних облич, лікарняного присмаку в роті і дерева за вікном, що викликає алергічну реакцію у 20% хворих в період цвітіння. Слідкуєте ще за думкою?

Найпопулярніші шоу в країні показують нам екстрасенсів. У їх гастрольному турі вбогими орендними залами цієї країни зазначається, що людина перемогла в тридцять восьмім сезоні такого-то шоу. Далі хтось із опухлими від ін’єкцій зап’ястками хоче зватись апостолом і кричить у праймтайм російською мовою з акцентом американських баптистів. Гей, ви серйозно?

Тепер спробуймо перейти до практичної вправи з переносом в реальність. Культ карго у особі Європи, що взяла на озброєння стара радянська верхівка з комсомолом в анамнезі став пасткою для всіх нас, але тепер стає пасткою і для них. Популізм – надзвичайно ефективний спосіб відносин суспільства і влади, але дещо обмежений в часі. Неможливо звести автобани без вірного планування, геодезії, навколишньої інфраструктури, зливової каналізації, систем оповіщення і контролю руху та швидкості. Автобан має контактувати з учасником руху в доступний учаснику спосіб на дозволеній йому тут і тепер швидкості руху. Він має сам тут і зараз встановлювати правила гри і швидко їх змінювати в разі загрози.

Безвіз врятував нас від соціального вибуху в воєнні часи, дав мільйони прямих інвестицій у економіку але безвіз і позбавив нас тих, хто мав би тепер будувати й ладнати. Бригади електриків з допусками, геодезисти з дипломами, програмісти, таксисти й некваліфіковані працівники зникли по той бік кордону, як здичавілі з відомого фільму в багатих землях за стінами. Роботодавці тут не готові насправді наймати людей. Більшість наших робочих відносин в минулому, зізнаймося ж одне одному, базувались на одній простій фразі – «Не подобається робота? То у мене тут черга таких от, як ти!» І ось черги давно вже нема, але звичка стара і надійна – це кортить промовляти знову і знову…

Так, ми отримали плитку на тротуарах, яку мало хто вміє тут добре покласти, облаштовувати в ній систему дощових дренажів і втримати правильний нахил. Зимою, безневинна доволі й симпатична на перший наш погляд цементно-піщана плита на швах а далі між ними миттєво утворює лід. Нахилу часто нема і вода проходить углиб та руйнує зсередини рівні ряди. Коли нахил надмірний, вона тече швидко і все було б добре, але ж є іще перехожі, що ніби пінгвіни ковзають юзом твердою водою у бік проїзної частини. Не знаю, як ви, а я почуваюсь в такі моменти зайвим предметом в усій цій псевдоєвропейській утопії на радянськім фундаменті. Купити нові просторі класні тролейбуси і напередодні літа скрутити в салонах всі ручки від єдиного люку в усіх машинах без винятку? Гей, ви серйозно?

Усе оце добровільне примушення власників маленьких крамничок зривати асфальт, що стояв тридцять років і доволі добре зберігся, а натомість вкладати красиву і модну плитку за якихось п’ять років зробив з центральних вулиць картату шотландську спідницю. Ось, дивіться, шотландець нахабно танцює, ще й грає нам на волинці. А ось тут наша техніка для прибирання – доволі важка і призначена скоріш для асфальту. Вона ущент здирає відвалами підняту замерзанням води бідну плитку і решітки дощових дренажів, перекручує хі, ламає й волочить в снігову  темряву січня під яскраві помаранчеві спалахи проблискових. Здерті металеві решітки подзвякують під тракторцем. Жолоб відкрито і ясно, що протоколу догляду за жолобами нема, бо ніколи не було. Це нагадує місцеву історію прекрасного американського спорту бейсболу на теренах пост-совка. Біт немає бо всі розібрали, а м’ячів – бо ніколи жодного й не привезли. В жолоби набите болото і листя, недопалки і відсів, вони захлинаються в зливи, бо з моменту монтажу їх ніхто і ніколи не доглядав – їх ніхто і ніколи не вписав у структуру потрібних робіт. Нам ще довго тут чути від старожилів – нема на це норми, все згідно закону! Зарегульованому старому закону, який, ніби старе телебачення – потрібен лиш тим, хто у ньому працює.

Я стою і тихо всміхаюся цим прекрасним і милим, і марним чиїмсь намаганням зліпити назовні таке, що не має підстав, як не має коріння і не може без нього прижитися. Водостоки з дахів йдуть не в труби одразу під землю в дренажні канали, а під стіни на плитку. Створюють ковзанки або манну кашу із сіллю навпіл. Сіль іде у річки – є чисельні статті від екологів, що били на сполох про те, як, наприклад, лиманський бичок від Чорного моря доволі активно пішов гирлами вгору після перших п’яти років активного використання солі для чистки доріг. Він жере все що бачить і єдине що тримало його від експансії – наша прісна вода. Несвідомо і легковажно руйнуємо те мале, що незримо втримує над безоднею всіх.

Так в усьому – тим що йдуть цим шляхом намагаючись в решті змінити систему з низів невимовно і неймовірно страшно чи тяжко. Страшно і тяжко. Їм нераді усі й усюди, бо всіх все влаштовує – я недавно збагнув, що стояв у кімнаті єдиний, хто не згоден був здавати бабло на черговий дитячий заклад фінансований держбюджетом. Серед трьох десятків присутніх на зборах батьків. Вони справді вважають нормальним платити за все і всім – їм нічого не пояснити, їх так вчили з дитинства в їх селі, в їх райцентрі в їх місті на кожному кроці. Я не знав, що казати – це правда. І уперше – ні слова у відповідь за цих довгих і неспокійних п’ять років. Мовчки дивився на них, що уже й не ховають свій погляд і думав про щось дуже і дуже болюче. Про Катю Гандзюк, про трьох убитих десь активістів, про п’ятдесят три напади, про безкарність через безвідповідальність чи то навпаки.

Ось лише крихітна частка подій у країні, що їх легко побачити кожному з нас на прикладі ста метрів бруківки під домом, садочка чи школи, свого телевізора і якихось півтони солі цієї складної зими перед виборами. Що я маю тут на увазі? Давайте подумаймо разом.

Автор: Богдан Куценко

Поділитись публікацією
Вгору