× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

З війни – у бізнес: історія бійця з Вінниці, який відкрив власний ресторан

У Вінниці на вулиці Келецькій розташовано ресторан “Мангал Паб”. Ймовірно, мало хто знає, що його власником є учасник бойових дій. Чоловік, який колись мріяв займатися улюбленою справою – приготуванням їжі – та при цьому працювати на самого себе, спромігся це зробити після того, як повернувся з фронту. Знайомтеся – Микола Степанов.

VежА розпочинає цикл матеріалів про бійців, які повернулися з фронту та започаткували у Вінниці власний бізнес – за власні кошти або ж з допомогою держави. Мета проекту – розповісти вінничанам та бійцям, які тільки розмірковують над відкриттям власної справи, про те, наскільки це може бути важко чи легко, з якими проблемами стикаються бізнесмени-початківці, які поради дають ті, хто вже має ті чи інші досягнення, а також про те, що довелося пережити сьогоднішнім підприємцям на фронті.

  

Микола гостинно зустрічає журналістів у своєму закладі. Чоловік складає враження доволі спокійної людини і це особливо дивно, враховуючи те, що перед нами – учасник бойових дій на Сході, який пішов на фронт ще 2014 року, тобто на початку війни.

Микола Степанов – вірменин. Його батьки померли ще коли він був зовсім дитиною, тож родичі матері забрали Миколу та його брата Андрія в Україну. Тут хлопець почав вивчати українську мову та культуру і врешті, коли спілкуєшся з чоловіком зараз, не одразу розумієш, що перед тобою вірменин, адже він говорить без жодного акценту.

Тож практично досконалою українською Микола Степанов розповів, що процес приготування їжі йому завжди подобався. Тож коли чоловік пішов служити до Вінницького територіального батальйону в складі 59-ї бригади (з 2014 по 2015 рік), окрім своїх безпосередніх військових обов’язків (стрілець першої роти), узявся готувати для своїх побратимів щось смачненьке. Пізніше чоловік виконував обов’язки замкомвзвода розвідки, а у вересні 2015 року був демобілізований. На мирній території Микола Степанов марно намагався знайти роботу до душі та з гідною оплатою.

– Часто, коли приходив до якогось роботодавця, на тебе відразу косо дивились, бо в справі в тебе була помітка “АТО”. І ці бізнесмени чи не хотіли, чи боялися брати демобілізованого. Може, думали, що я.. дивний чи як, чи нестиму якусь загрозу, не знаю. Суть в тому, що двері здебільшого були зачинені для мене і таких самих бійців, – розповів Степанов.

Відтак, чоловік вирішив шукати кращої долі за кордоном, в Польщі. Там працював за фахом, кухарем, підвищував свій професійний рівень під керівництвом кулінара, який мав відзнаку «Одна зірка Мішлен», що, за словами самого Степанова, і стало поштовхом працювати в цьому напрямку саме в своїй країні. Тож повернувшись до України, Степанов почав працювати шеф-кухарем в ресторані «Панорама», водночас рухаючись до заповітної мрії – відкриття власного закладу.

– Працюючи десь рік, отримав пропозицію готувати бізнес-ланчі для ІТ-компанії. Тоді, на базі “Панорами”, відпрацювали перший виїзний новорічний банкет на 150 чоловік. Це було важко: брат, теж кухар, готував у своєму ресторані, я – у своєму. З січня ми почали готувати для “айтішників” на постійній основі. Влаштували усе фактично на квартирі, а потім зняли підвальне приміщення на Лісопарку, де колись був ресторан. Взяли кредиту 30 тисяч на обладнання для приготування бізнес-ланчів, пропрацювали там майже рік. Так в січні 2017 року утворилася кейтерингова компанія “Брати Стез”. І потім вже знайшли ось це приміщення, де колись була “Кнайпа”, і так в липні 2018-го створився проект “Мангал Паб”, де були тільки бізнес-ланчі. – говорить Микола Степанов.

– Потім до нас почали звертатися щодо кейтерингу – виїзні банкети на природу, додому тощо. Тож компанія “Брати Стез” діє на базі “Мангал Паб” й сьогодні.

ЗАКЛАД

“Мангал Паб” працює з четверга по неділю, в інші дні – зачинено. За словами його власника, такий графік нині є найбільш оптимальним. Щодня тут готують по 150 комплексних обідів, які мають бути доставлені до 11-ї години ранку.

    

За словами Миколи Степанова, клієнтами закладу є люди різних категорій та статусів, але переважно це працівники IT-галузі та молодь. “Айтішники – молоді люди, вони заробляють купу грошей, і коли дізнаються, що щось новеньке відкрилось, то приходять, щоб пересвідчитись, наскільки заклад вартісний” – каже Степанов та каже, що намагається створити приємну атмосферу для усіх гостей. Тож окрім смачних страв та напоїв у меню (у цьому журналісти пересвідчились особисто) в “Мангал Пабі” грає жива музика, планують рок-концерти.

Приміщення для “Мангал Пабу” підприємець орендує, тож в інтер’єрі нічого суттєво не змінено після минулих власників. “Зате в нас є фішка: всім гостям ми даємо “саламурчик” (сало, перетерте з часником та зеленню) на бородинському хлібі та 50 грамів алкоголю – такий собі “комплімент від шефа” – розповідає Микола Степанов.

До слова, в закладі немає предметів, які “говорять” про те, що його власник – колишній військовий. Єдина гільза, що прикрашала інтер’єр, зникла. “Можливо, поцупили” – каже Степанов.

МЕНЮ, КУХНЯ

Все готується “з-під ножа”, наші кухарі не практикують способу “зробив-розігрів-подав”, – розповідає Микола Степанов. – Гість очікує на замовлення від 40 хвилин до півтори години. В нас можуть підготувати хіба що картоплю чи цибулю, почистити тобто. Бо раніше була тенденція, що от гості прийшли, зробили замовлення і за 10 хвилин воно вже в тебе на столі, а тепер ми вирішили цю систему зламати, бо це ж не фаст-фуд.

  

– М’ясо, перепілок та пиво нам возять зі Львову, запускаємо крафтове львівське пиво. Сомів ми беремо, до слова, не річкових. Ось у Вінниці знайшли чоловіка, який розводить їх у себе вдома, в акваріумі. Йдеться про канального сома, який виростає не більше як півтора кілограма завважки, він не пахне мулом, така риба дуже смачна.

Найбільше у закладі пишаються реберцями та форшмаком по-вінницьки. Форшмак готується за рецептом одеського єврея, з яким шеф-кухар познайомився на Чемпіонаті України, де той посів перше місце. “А ось про ребра, які возять нам зі Львову, мій кум сказав, що навіть у Львові не так готують. А він, кум, сам живе у Львові. Визнання” – додає Микола Степанов.

– Інший хороший варіант – шашлик з телятини по-турецьки: наш мангальщик щось десь там собі прочитав, і маринує цей шашлик в йогурті кілька днів, з травками та з додаванням ще чогось, про що він не розказує. Ще в нас дуже смачна свиняча грудка, вона запікається вісім години, подається з соусом барбекю, тож цю страву потрібно замовляти заздалегідь.

– Також є рибка на різний смак та гаманець. У Вінниці найбільше полюбляють коропа, сома та скумбрію. Ще є сибас, стейк з лосося, скумбрії, коропа та сома – порційна рибка з овочами, все на мангалі готується. Ще наші гості дуже люблять картопляні крокети з соусом з білих грибів, є великий вибір дерунів.

Як з’ясувалося пізніше, допоки тривало інтерв’ю, на кухні готувався сюрприз для журналістів. Попри наші відмовки, наприкінці зустрічі нас все ж пригостили однією з фірмових страв “Мангал Пабу” – соковитими реберцями, а ще картопляними крокетами, салатом “Цезар”, шашликом по-турецьки (пропонували й вино, але це єдине, від чого вдалося відмовитись). Насправді, варто зауважити, що всі страви надзвичайно смачні.

 

     

До слова, на кухню журналістів допустили без жодних перешкод. Приміщення виглядає настільки охайно, що не віриться, що саме зараз тут кипить робота і саме тут щодня готують по 150 комплексних обідів. На плиті – кілька велетенських каструль: усе кипить, вариться, смажиться, нарізається. Водночас, паніки немає, усе організовано, працівники охайно одягнені та при появі гостей, тобто нас – привітно та невимушено посміхаються. Та від роботи ніхто не відволікається, процес триває.

ПРОБЛЕМАТИКА ВІДКРИТТЯ ВЛАСНОЇ СПРАВИ

VежА: Взагалі багато тих, хто хоче відкрити власний бізнес, стикається з проблемами. Які у Вас були? Та чи звертались Ви за допомогою до держави?

– Ні, не звертався до жодної з державних служб, бо не вірю їм. Просто коли ти йдеш до них, стукаєш, а вони тобі не відчиняють – то навіщо? Все своїми силами робилось, десь ще друзі допомогли трішки. Я державі не вірю, бо коли ми відкрили “Мангал Паб”, вирішили, що все має бути за законом: всіх оформляєш, за все платиш, але коли ти починаєш зводити дебет з кредитом – розумієш, що вижити в цій країні дуже важко, бо податки дуже високі та є багато “підводних каменів”. В нас бухгалтер щомісяця сходить з розуму: постійно якісь нововведення, на практиці їх ще не затвердили, а просто ввели, а ти собі думай, як це воно правильно.

Наприклад, якщо в тебе працює понад вісім осіб, ти маєш взяти на роботу людину з інвалідністю. А що така людина може робити у нас в закладі? Нікого це не цікавить, а штраф – 20 тисяч гривень, і все – доводиться шукати. В нас зараз 14 чоловік працює. Людина з інвалідністю приходить до нас та з 8-ї до 10-ї, прибирає на території.

VежА: З цим Ви впорались. Які ще проблеми виникали окрім цього?

– На самому початку не було фахівців, це головна проблема. Я був кухарем, брат теж, ще двох дівчат та одного мангальщика взяли. Решти – немає, а всі, хто приходить – їх треба навчати. А іноді, коли людина вже навчилась тримати ножа в руках, може розвернутися та піти геть. Ми ось їздили на Всеукраїнський тренінг рестораторів і там в один голос казали, що потрібно укладати трудові договори, де вказувати, що після практики чи навчання людина не має права звільнятись протягом року.

Бо зараз молодь дуже хитра: приходить, навчається і все, йде без попередження. Згодом сформувати колектив у певному розумінні допомогла війна, точніше дисципліна, яка навчила тому, що якщо людина не розуміє щось раз, то тримати її не треба, іншу брати. Люди мають розуміти, яку ти задачу ставиш, та виконувати її.

VежА: До слова, чи є у вас зараз військовослужбовці в колективі?

– Немає. Взагалі жоден з хлопців, які в нас працюють, не проходив військову службу, не був в армії. В мене є тут студент, йому 16 років, він вперся, що не хоче йти служити. Я кажу, що треба йти, бо, по-перше, це навчає самостійності, адже не буде там поруч тата чи мами, прийматимеш рішення самостійно. Він каже, що ні, боїться, бо “там б’ють, там дідовщина”. Тобто, йому десь порозказували це, він собі боїться і каже, що поїде за кордон.

Взагалі більшість молоді боїться йти, бо до них неправильно доносять інформацію, кажуть, що от якщо ти підеш, одразу заберуть на фронт. Хоча такого немає: якщо ти йдеш служити, то допоки не підпишеш контракт, тебе туди не заберуть. З іншого боку, в мене були знайомі хлопці, які вже служили, їм підсунули папірець підписати, а виявилося, що то був контракт – в результаті їх, 18-річних, відправили до нашого спецпідрозділу служити.

Працівники закладу кажуть, що цінують свого шефа за конструктивну критику та те, що він підтримує їх у будь-якій ситуації. На запитання, чи змінює щось те, що начальник – АТОвець, деякі дівчата сказали, що нічого, адже “це власний вибір людини, вона так захотіла і так зробила”.

 

 

VежА: Повертаючись до проблематики започаткування бізнесу. Що ще виявилося складним?

– Бухгалтерія. Довелося сильно вникати, а я від цього був дуже далекий, не розумів ні тих процентів, ні податків. Довелося вчитися, до того ж, на початку був бухгалтер, який, як виявилось, трішки неправильно все рахував, довелось його замінити.

Серед постачальників є багато людей, які тебе обманюють: спочатку продукція одна, ти замовляєш, а приходить зовсім інша. Починаєш з ними сваритись, а вони кажуть: “Ну не подобається – не бери”. Тільки за рік ми майже все налагодили.

VежА: Чи плануєте Ви найближчим часом якось розвивати свій бізнес?

– В нас були з самого початку чотири людини, які й зараз працюють в нас на кухні. Ще шукаємо кухаря гарячого цеху, багато кого насправді, бо люди їдуть за кордон і десять тисяч для них – це зараз вже не зарплата, при графіку чотири робочих дні на тиждень, три дні відпочинку та з усіма зручностями. А вони все одно не хочуть.

Плануємо відкрити мережу таких закладів у місті. Але все “впирається” у приміщення та фінанси, бо щоб відкрити заклад “з нуля”, потрібно приблизно півмільйона доларів, це щоб все точно працювало. А такі кошти ні банк, ні люди не хочуть давати. Тобто треба залучати інвесторів, їх треба шукати, та при цьому не у Вінниці, треба їхати в Київ, у Львів, Одесу – там шукати і зацікавлювати. Ось це ми були на цьому форумі, то один зі спікерів казав, що кулінарія в Україні розквітатиме ще років з десять. Бо нині в нас є ресторани, які можуть дати фору “Мішленівським”.

 

VежА: Що порадите військовим, які хочуть відкрити власну справу після повернення з фронту?

– В першу чергу – не вішати носа. Потрібно себе перезавантажити, можна тижні зо два попити горілки в селі, в бабусі, щоб не бачити нікого. І щоб потім подивитись на життя тими очима, які вони були до фронту. В мене є знайомі, які не змогли. Один просто викинув своє посвідчення УБД, інший “сів” на наркотики, ще один почав пиячити і не може покинути, хтось вважає, що йому всі люди винні. Був випадок, коли чоловік влаштував скандал, бо його не пустили безкоштовно до туалету, що не був державною власністю.

Потрібно не зациклюватись на цьому, просто ти робиш переоцінку друзів, родичів, знайомих. Після того, як ти потрапляєш на фронт, бачиш, хто тобі друг, хто ні, бо ж деякі відвертаються від тебе, крутять пальцем біля скроні, що, мовляв “Ти придурок, чого ти туди поперся…”. Коли ти вертаєшся, говориш з ними іншою мовою, не такою, як до війни… Багато хто мені казав, що я сильно змінився.

VежА: Що саме змінилося по поверненню з фронту?

– Думка та ставлення до людей, не такий ти вже добрий, тобі не хочеться допомагати комусь, не даєш другі шанси людям взагалі. Все минуло, не повернеш. Так, згадати можна. Ми збираємося на день розвідки, п’ємо по чарчині, згадуємо, сміємося, іноді ходимо на дні народження один одного. А так в соцмережах бачиш хіба: той помер – інсульт в нього, того зняли з поїзда – в нього інфаркт, а отой, наприклад – одружився. Та й по всьому.

ПРО ВІЙНУ

Як вже зазначалося, Микола Степанов у 2014 році пішов служити до Вінницького територіального батальйону (“дев’ятка”) в складі 59-ї бригади, був стрільцем першої роти. Пізніше виконував обов’язки замкомвзвода розвідки, а у вересні 2015 року був демобілізований.

Микола Степанов служив у Секторі “М” – районі дій сил АТО в районах довкола міста Маріуполь. В Секторі “Маріуполь”, починаючи з весни 2014 року, відбулася низка боїв проти військ Російської Федерації та терористичних організацій. Після втрати контролю над містом весною, було проведено АТО в Маріуполі. Перша спроба 6-9 травня зазнала невдачі. 13 червня в ході проведення спецоперації Маріуполь було звільнено від терористів. З кінця серпня-початку вересня розпочалась оборона Маріуполя. 10 лютого українські підрозділи в ході наступу відсунули лінію фронту від Маріуполя та звільнили декілька населених пунктів.

– Коли я пішов туди (на фронт), в родині хтось засуджував, хтось підтримував. Зараз ніхто про це нагадує, – каже Микола Степанов. – Є ще родичі в Росії, на Кавказі. Вони не зрозуміли, з деякими ми не спілкуємося. Є бажання поїхати, але на кордоні можуть зняти з потяга та посадити. Бо в 2014 році було “злито” багато інформації на ту сторону нашими ж офіцерами, я навіть досі знаю деяких, які працюють на хороших посадах: хтось генерал, хтось підполковник. Вони все одно працюють, і всі про це знають, що вони підтримують Росію, що вони проросійські, але ніхто їх не чіпає.

VежА: А як Ваші родичі в Росії бачать ситуацію?

– Коли ми з ними спілкуємось, не говоримо про це. Їм там теж важко, в них там криза почалася, вони не підтримують те, що робить Путін, всі чекають, коли вже цей дурдом скінчиться і можна буде нормально їздити та спілкуватись. Всі розуміють, що це неправильно, те, що зараз відбувається.

 

Vежа: Як почалась Ваша військова служба?

– Наша 9-ка починалась з Новоазовська, там тоді був танковий прорив – танків штук 70 пішло, в нас були перші два “двохсотих”, з боку Росії були запущені дві ракети. В одного відразу потрапило, а другого знесло з вежі і теж вбило. Але завдяки нашому командиру втрат було тільки дві, бо ми почали “пєтляти”: місцеві дзвонили йому і питали, де ми, а він давав неправдиву інформацію, й от сказав, що ми нібито отут, і бачимо вже, як туди пішли танчики. Командиру дзвонять і кажуть: “Вас там немає” – “А ти звідки знаєш?”… Завдяки йому ми вийшли.

Тоді не проходив ніхто ніякого медогляду. Прийшов, лікар питає: “Ну що?” – “Я годєн” – “Стоматолога проходитимеш?” – “Ні” – “Ну добре, йди”. От тоді чоловік один пішов, в якого грижі були по всій спині – він на рік пішов повоював і додому, лікуватися… Тоді й форми давали такі, що ми по дорозі їх викидали, бо вони горіли за півсекунди, ще радянського виробництва були.

Vежа: За Вашими спостереженнями: що змінилося відтоді у військовій справі?

– Ті військові, які колись були військовими і зараз підписали контракт – не змінилися, вони поряд з офіцерами ще радянської “закалки”. Їм нормально фарбувати бордюри, мести підлогу, щоб все було “під лінієчку”. Зараз нове бачення ведення війни. От минулого року хлопці з 95-ї бригади перемогли на змаганнях Америку, Францію та Німеччину. Бо закордонні люди знають: є наказ і схема, як треба йти, все. А ми після цієї війни дивимося по карті і розуміємо, що цією дорогою краще не йти, ми краще отак підемо – так наші й перемогли в цих змаганнях. Бо навчені вже, були випадки, коли хлопці йшли в розвідку, а їх “свої” зі штабу “здавали” – накрило мінометами. Вони вижили, а коли повернулися, то в штабі вже, виявляється, виписали на них “похоронки”.

Vежа: Я так розумію, як і у ресторанній справі, проблеми були переважно пов’язані з людьми? У Вас, напевно, є відповідні історії.

– Звісно. Коли я йшов звільнявся, мені хотіли дати звання офіцера, я відмовився, бо вже не було з ким працювати, бо ті офіцери, з якими ми були тоді, теж позвільнялися. З тими, хто прийшов їм на заміну не дуже хотілось… Просто коли ти стоїш на “нулі” під Кримом, коли тебе не мають побачити, а той офіцер приїздить і каже: “Отут багаття розпалюємо, отут прожектори ставимо, там ще щось”, ми їх питаємо: “Ви з’їхали з глузду?”… Коротше, сварилися, я нікого не слухав, не палив нічого, звісно.

– Був випадок, коли в Криму була спроба прорвати кордон, а комбат сидить і плаче. Я його питаю: “Що робити?”, а він плаче: “Навіщо мені та війна? Що мені робити?” – каже. Я кажу, що це я питаю, що мені робити – плану відступу немає, “погранців” немає. “Самі вирішуйте” – плаче, наче маленька дитина. Зібрали та подали інформацію, приїхав генерал зі штабу, пишеш в рапорті “такий-то й такий-то, таке-то й таке-то”. “Ваше звання?” – питає. “Старший солдат” – кажу. “Ви не маєте права керувати взводом! – Так немає офіцерів. Що я зроблю?”. Врешті в рапорті вказали начальника штабу і йому дали орден, а нам сказали “дякую”.

Микола Степанов між іншим розповідає, що у його закладі діє “сухий закон”, при тому що є інформація, що багато працівників ресторанного бізнесу дозволяють собі хильнути на роботі.

– Я надивився на “аватарів” на фронті, тож у моєму закладі на роботі пити не можна 100%-во, – продовжує Микола Степанов. – Зараз тих, хто там (на фронті – авт.) пиячить, карають “гривнею”: три рази випив – зарплати не отримуєш, а от раніше… Були випадки, коли солдат побив комбата, бо той забрав у нього пляшку горілки, інший солдат напився та почав ходити по позиціях з автоматом, знайшли ми його – автомат забитий землею, хлопець – п’яний “в хлам”. Інший випадок: боєць чотири доби пробув в наряді, мокрий, брудний, бо його напарник запив. А інший пив, бо в нього “не було спальніка”, це коли вже психологи почали до нас приїздити, то з’ясувалося, що щоб не пиячити, тому потрібен спальник. Дали, а він все одно пив.

– Потім ми боролися з такими іншими способами, до дерев прив’язували на ніч, щоб їх комарі трішки поїли, чи до ями кидали. Один танкіст, який зливав соляру, попався на цьому, йому сказали – ще раз піймаємо, здамо. То він тому, хто це казав, гранату за пазуху кинув, так, було й таке. А інший вистрілив другому прямо в серце через пляшку…

Взагалі психологи звільнялися чи починали пиячити після деяких історій.

Але й кумедні історії були. За одним військовим приїхала наречена, на позицію. Просто здала замість нього автомат і забрала солдата. Інша, вже дружина, приїхала і каже комбату: “Відпускайте, бо я вже втомилась, продала все, що було в хаті, скоро хату буду продавати з вашою війною, він пише мені, що йому на патрони грошей не вистачає”. Комбат не повірив, жінка показала переписку: “Продавай корову, мені не вистачає на патрони”. Комбат пішов роздрукував відомість, в того зарплатня була 10-12 тисяч. Комбат того викликав, забрав у того картку і дав дружині, вона поїхала, той лишився.

Був такий ротний… Він щось напевно нюхав, бо постійно щось витворяв. Збирає нас під Новоазовськом: “Рєбята, заходимо до них (ворога), розбиваємо всі танчики і виходимо” – “Товариш майор, Ви довбо*об?” – питають його – “В смислі?” – “В нас сім “мух” (це одноразовий гранатомет такий), один гранатомет, один кулемет, а там 12 танків! Куди ми підемо?” – “А, ну то й ні..”. Та й таке. Але то ще 2014-го було, бардак був.

Vежа: Зараз як, на Вашу думку – у військових все нормально?

– А зараз контракт…. Є знайомий, який каже “в мене 14 тисяч зарплата, троє дітей вдома, я отримав – відправив їм до Вінниці. Автомат є, цигарки є, випити є, вдягнутися є. Що мені ще треба? Раз на рік приїжджаю у відпустку, все”. Інший знайомий, “морпіх”, який має купу орденів, звільнився, пішов у далекобійники, бо каже, що не міг винести того, що на передку їх змушували голитися, пратися, щоб пахнути. Він каже: “Як? Ми стоїмо на “нулі”, де немає води, а ти мене оце змушуєш?”.

Vежа: Для себе особисто Ви “закрили” думки про військову справу?

– Я намагаюся собі не нагадувати те, що я там був. Дружина хіба мені рушницю подарувала, то ходжу на полювання, розслабляюся. Стараюсь про це не думати. Син іноді питає щось про це, то я розказую, звісно. А так… В мене приватний будинок, там часто щось крадуть, то хочеться іноді там розтяжки якісь поставити, але такі, щоб не надто нашкодило. От в нас на фронті з кухні крали тушонку, бо завжди є люди, які щось хочуть вкрасти, і може ще взяти пляшку і тихцем собі випити, то ми ставили розтяжки з червоним перцем, тобто нешкідливі. Зате потім ти бачиш людину, що от тепер “рожева” і розумієш – оцей на кухні був.

Vежа: Зрозуміло, але я про дещо інше. Чи повернулися б на фронт знову?

– Якби в Україну вторглася Росія повномасштабно, я би зібрав речі, речмішок в мене напоготові, і пішов би знову, безперечно.

На завершення інтерв’ю Микола Степанов зазначив, що сподівається, що іншим бійцям, які хочуть повернутися з фронту та відкрити власну справу, не доведеться долати купу перешкод. У свою чергу журналісти Vежі вивчили питання отримання державної допомоги воїнам, завдяки якій започаткувати свій бізнес легше. Про це читайте у нашому наступному матеріалі.

Автор: Юлія Плахтій

Журналіст

Поділитись публікацією
Вгору