Їм лишаються лічені роки: які ахітектурні об’єкти на Вінниччині потребують термінового порятунку. ОГЛЯД

У списку переважно  маєтки та будиночки магнатів, замки і палаци, які дійсно могли бути потенційно привабливими місцями для туристів не лише з України. Кожен з них має свою багату історію та великі проблеми, які ще можна вирішити.

Якщо у травні 2017 році у реєстр #SOSмайбутнє  було внесено лише 4 обєкти, то наразі їх 14. Відомо, що над порятунком як мінімум двох вже ведеться робота. Мова йде про будиночок Леонтовича в селі Шершні, на який активно збирають кошти як відомі скрипалі-віртуози, так і небайдужі українці. Другий «щасливчик», який дочекався реконструкції — палац Потоцьких у Тульчині.

#SOSмайбутнє – громадська ініціатива, що виникла у соцмережах з метою окреслити масштаби гуманітарної кризи в країні. Проект має на меті кардинально змінити ситуацію спільними зусиллями. Ще у перші дні до ініціативи приєдналися тисячі учасників, серед яких знакові постаті, публічні особистості та небайдужі громадяни з різних регіонів України.

  • Онлайн-реєстр – це інтерактивна мапа та водночас “народна Вікіпедія” культурно й соціально значимих об’єктів, що потребують негайної допомоги. На мапі першими з’явилися об’єкти – замки, сільські клуби, культурні центри та спортивні школи, – світлини та історії про які були опубліковані небайдужими громадянами у Facebook-групі #SOSмайбутнє, – пишуть засновники проекту.

З травня список занедбаних вінницьких культурних памяток значно збільшився. В основному це маєтки та будиночки магнатів, замки і палаци, які дійсно могли бути потенційно привабливими місцями для туристів не лише з України. Кожен з них має свою багату історію та великі проблеми, які ще можна вирішити.

Маєток лікаря Мерінга

Палац, який знаходиться у селі Стара Прилука Вінницької області, було збудовано наприкінці ХVІІІ століття та перетворено на фактичну копію Маріїнського палацу в Києві. Збудував палац шляхтич Борецький у 1769 році. Історія сучасного палацу має безпосередній зв’язок з Києвом, а саме – з легендарним столичним лікарем Фрідрігом Мерінгом, про чиї багатства ходила велика кількість чуток. Сергій Меринг, останній власник маєтку, був місцевим магнатом, маючи у власності цегельний та цукровий заводи, млин.

Любов Мерингів до заможного життя відобразилась в архітектурних уподобаннях Сергія Федоровича. Отримавши у власність маєток, він почав перебудовувати його на свій лад, запросивши для цього академіка архітектури Карла Маєвського.

До переїзду на Поділля, Сергій Меринг жив неподалік київського Маріїнського палацу і його архітектура настільки сподобалась магнату, що він побажав перевтілити власний маєток за його подобою. Збудований у стилі необароко, він має подібну форму і отримав такі ж по-столичному вишукані елементи оздоблення фасаду.

З приходом більшовиків, приміщення маєтку використовували як склади, а у 1950-х роках будівлю віддали під інтернат для дітей з особливими потребами. Учбовий заклад тут розміщується й понині, щоправда, більшу частину приміщень колишнього палацу уже не використовують.

  • Зі слів директора староприлуцького інтернату Юрія Косача, востаннє фасад палацу ремонтували ще на початку 1990-х. Нині ж унікальна ліпнина палацу уся в тріщинах і осипається, волога місцями уже просочилася у стіни, завівся грибок, – пишеться на сайті #SOSмайбутнє.

Говорячи про стан староприлуцької перлини, керівник інтернату пояснює, що фактично освітній заклад не має ані можливості, ані повноважень будь що ремонтувати, оскільки будівля має статус національної пам’ятки, тож опікується ним управління архітектури області.

Ініціаторка: Вікторія Родінкова

Замок у Шпикові

Замок-палац у Шпикові у бароковому стилі було збудовано магнатами Свейковськими у 1760 році. Він складався з чотирьох схожих один на одного будинків, які утворювали внутрішній квадратний двір. Палацові будівлі з високими дахами вінчали чотири шестигранні двоповерхові вежі. З них залишилася лише одна кутова вежа з шоломоподібною покрівлею.

Найвищою спорудою резиденції була і залишається велика квадратна надбрамна вежа, що трохи виступає назовні. На жаль, згодом вона втратила своє витончене барокове завершення.

Замок лежить у підніжжя пагорба над ставком. Через особливості рельєфу зовнішні фасади замку переважно двоповерхові, а фасади, що виходять у внутрішній двір – одноповерхові, крім надбрамної вежі.

В декількастах метрах від замку зберіглася сильно перебудована вілла керуючого маєтком, створена в еклектичному стилі на початку ХХ столітя за проектом Владислава Городецького, автора мавзолею Потоцьких-Свейковських у сусідній Печері.

Після Леонарда Свейковського, Шпиковим володіли його старший син Михаїл і онук Леон Свейковський. У 1844 році Леон Свейковський побудував в Шпикові цукровий завод – один з найперших і найбільших на Поділлі.

  • Шкода, але старовинні будинки заводу шпиківчани зруйнували вже за часів незалежної України. Залишилися стояти лише дві труби. Станом на тепер, замок заростає деревами та зазнає все більших руйнувань, – говорить ініціатор Віталій Павленко.

У 1865 році Леон Свейковський продав замок камер-юнкерові височайшого двору Миколі Балашову. У 1907 році тут сталася велика пожежа. Після приходу більшовиків було розібрано три вежі, а на території збудовано безлику споруду.

Ініціатор: Віталій Павленко

Залишки маєтку Сулятицьких

 

На півдні Вінницької області, посеред пологих пагорбів, вздовж річки Серебрія розмістилося село Юрківці. Поселення належало спочатку панам Миткам, пізніше – Язловецьким. Під кінець XVIII сторіччя Юрківці відішли до Сулятицьких, зокрема Войцеху Сулятицькому.

В першій четверті 19 століття Сулятицькі збудували в Юрківцях палац.

Він мав форму прямокутника, двоповерховий на високому підмуркові. Будинок покритий високим чотирьохспадовим дахом. На фронтовій частині посередині знаходився ґанок, що складався з чотирьох колон. Вікна нижнього поверху квадратні і вдвічі менші за вікна верхнього поверху.

  • На теперішній час з історичних споруд залишилась брама, з якої зробили перукарню і башта біля брами. Остання збереглась в оригінальному вигляді. Ці споруди ще можна захистити і зберегти для історії, – говорить ініціатор Ігор Катериначак.

Палац Тишкевичів

Як повідомляє портал Urban, палац у селі Андрушівка був збудований у кінці XVIII – на початку XIX століття у формах класицизму, цегляний, складний у плані, асиметричний, складався з двох різних за часом об’ємів. Основні об’єми східної старої частини палацу були поєднані невисоким переходом, оздоблені пілястрами іонічного ордера, на рівні другого поверху влаштовані декоративні ніші з наличниками. Центральний об’єм західної частини палацу був також оформлений пілястрами іонічного ордера і увінчаний фронтоном з гербом власників у тимпані. З обох боків до палацу примикали низькі бокові крила.

В маєтку зберігалися цінні зібрання славетної родини Тишкевичів: бронза, декоративна порцеляна, гобелени, картинна галерея і бібліотека, яка складалася переважно з рідкісних видань.

  • Палац у Андрушівці Погребищенського району з категорії найбільш плачевних, а по правді – майже втрачених споруд. Ще десяток років і його остаточно поховають під горою байдужості і побутових відходів. Сьогодні палац – це суцільна руїна, хоча на деяких вцілілих стінах ще можна побачити залишки декору. Перекриття майже відсутні, – пишеться на сайті Urban.

Ініціатор: Олександр Сачок

Палац Собанських

Палац Собанських або Ободівський палац — велична споруда початку ХІХстоліття, оточена парковим комплексом. Зараз перебуває в аварійному стані.

Першим резиденцію в Ободівці заклав Міхал Собанський, який наказав вмурувати мармурову стелу з позолоченим написом: у 1800-му цей дім збудував Міхал Собанський. Дружина Міхала, Вікторія, добудувала двоповерхову вежу.

В 1900-1908 рр. палац розширили і перебудували. Перебудовою займався французький архітектор Маєр. В палаці був червоний, жовтий, емпіровий салон. В Емпіровому знаходились цінні картини з колекції родини Собанських, а також архів та бібліотека. Частину зібрання було вивезено після Української революції до Києва та Вінниці.

Палац оточував прекрасний парк, закладений відомим Діонісієм Міклером. Він поділявся на три частини. Перед палацом знаходився великий газон з клумбами та фонтаном, який простягався до берегу річки Бернадинки. Нижче зі сходу стояв вибудуваний Міхалом Собанським костел. У підвалах якого розміщувалась усипальниця всієї родин. Біля костелу та пристані знаходилися в’їздні брами. Територію маєтку прикрашали оранжерейні рослини та численні скульптури.

  • Початком занепаду «Ободівського дива», як і переважної більшості маєтків на Поділлі, можна вважати прихід більшовицької влади, яка естетичною цінністю архітектурних пам’яток, а тим паче такими, як маєтки своїх «класових ворогів», надто не переймалася. Подальша історія палацу вельми типова. Після революції 17-го року у палаці була розміщена Бессарабська комуна, до 1944 року палац належав колгоспу ім. Котовського, а після звільнення села від німецько-фашистських загарбників у ньому розташувалися райвиконком, райком КП (б)У та інші районні установи. У 1959 році палац і парк були передані новоствореній Ободівській школі-інтернат, – пишеться на сайті Urban.

Згодом інтернат переїхав у нову будівлю поруч. Наприкінці 80-х років минулого століття, за допомогою дітей та персоналу інтернату розпочалося проведення ремонтних робіт приміщень палацу. Але у роки незалежності фінансування припинилось зовсім. Палац кинули напризволяще.

Ініціаторка: Ольга Шевченко

Будинок цукрозаводчика Когана

Будинок кінця ХІХ сторіччя, який знаходиться у селі Вищеольчедаєв Мурованокуриловецького району, з чудовими інтер’єрами, занепадає через недогляд та запустіння.

Будинок цукрозаводчика Нафтана Когана знаходиться у мальовничому місті, з розкішними, колись, інтер’єрами, ліпниною, та розписами що робили італійські майстри.

  • Збережені інтер’єри залів одні з найкращих на Вінниччині: покої в мавритансько-єврейських мотивах, в українському еклектичному стилі. В післявоєнний час у ньому був дитячий садок, та після пожежі на горищі у 2011 році його перестали використовувати. Будинок потребує захисту і реставрації, – пише ініціаторка Ольга Денисюк.

Ініціаторка: Ольга Денисюк

Маєток графа Ігнатьєва

Маєток графа Ігнатьєва, видатного російського дипломата українського походження знаходиться у невеличкому селі Круподеринці.

Граф Микола Павлович Ігнатьєв народився у Санкт-Петербурзі 17 січня 1832 року. Дипломатичну кар’єру почав досить рано і вже у 26 років, по завершенні блискуче виконаної місії зі встановлення дипломатичних відносин з Хивою і Бухарою, став генерал-майором свити російського імператора.

Stitched Panorama

З 1881 року, на посаді міністра внутрішніх справ, Микола Ігнатьєв ініціював низку реформ, вживав заходи з обмеження засилля лихварів, а також активно виступав проти так званих питних будинків та шинків, що викликало бурю протидії з боку багатьох впливових людей і політиків, внаслідок чого його було звільнено.

  • Значний період своєї державницької служби Микола Павлович присвятив розвитку промисловості й торгівлі. Сьогодні далеко не всім відомо, що граф Ігнатьєв послугував становленню цукрової промисловості в Україні. Саме він будував на Поділлі заводи з виробництва цукру (у Погребищі, Скоморошках тощо), і деякі з них досі працюють. Випуск відомої горілки «Немирів» розпочався на гуральні Ігнатьєва, – пише ініціатор Микола Бердиш.

Микола Павлович не був сторонньою людиною для України. Він походив із давнього чернігівського боярського роду сім’ї Федора Бяконта. Тому у старшому віці граф оселився у маєтку в Круподеринцях, яке називав не інакше, як «мій милий український рай».

Після Жовтневого перевороту 1917 року частина Ігнатьєвих емігрувала, маєток у Круподеринцях зайняла комуна. У 1920-1924 роках у садибі працювала педагогічна школа, а з 1928 по 1959 рік діяв дитячий будинок. Непорушною спадщиною залишилася церква Різдва Пресвятої Богородиці у Круподеринцях, яку граф Ігнатьєв побудував у 1895 році як родову усипальницю

Ініціатор: Микола Бердиш

Палац графа Ксідо


Палац графа Ксідо, збудований у 1911-1915 рр. за проектом академіка Фоміна над мальовничим берегом Бугу поблизу старих замкових мурів.
Садиба графа Костянтина Ксідо у місті Хмільник на Вінничині була збудована у 1911-1915 рр. за проектом архітектора, академіка Івана Фоміна на підмурках литовського оборонного замку ХVІ ст. Будівля знаходиться на насипному пагорбі правого берега річки Південний Буг.


Цей білий палац – двоповерховий, споруджений із цегли, з двома фасадами: північним та південним, по суті без тильної сторони. У його формах використано мотиви епохи Відродження та класицизму. Північний фасад облицьований кам’яною плиткою, тому складається враження що стіна збудована з “дикого” каменю. З часів литовського панування тут залишилася восьмигранна фортечна вежа 1534 р., яку потім захопили турки і використовували її як мечеть, а також – залишки фортифікаційних будівель, що надають палацові середньовічного вигляду зі сторони річки, від кам’яного моста через ріку південний Буг. Ці фрагменти яскраво контрастують з парадним фасадом палацу, що вважається взірцем стилю неокласицизму та оформлений колонадою над головним входом. Коли подивитися на замок вперше, то важко сприйняти те, що він і палац – одна суцільна архітектурна споруда, його композиція є надзвичайно складною та різноплановою.

  • Відомо, що до 1917 р. палац використовувався як графський житловий будинок, однак після приходу більшовиків граф Ксідо був змушений залишити свій маєток. При радянській владі у приміщеннях палацу знаходилися агрономічна школа, електротехнічна школа, а також – управління НКВС. У 1976 р. у фортечній вежі було відкрито народний (тобто, на громадських засадах) краєзнавчий музей, – пише ініціаторка Марина Собчак.

Шоколадний будинок

«Шоколадний будинок» – так до війни називали приміщення за адресою вулиця Симона Петлюри, 24 у Вінниці. Приміщення мало вишуканий і незвичний для того часу світло-коричневий колір фасаду. Споруджували його протягом 1914-1916 років.

Забудова історичного центру Вінниці характеризується рядом цікавих тенденцій і особливостей. Одним з найстаріших районів є так звана Єрусалимка – квартал місцевої єврейської бідноти, взірець «єврейського містечкового бароко», притаманного для Східного Поділля кінця XVIII століття.


«Шоколадний будинок»  було споруджено  наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Вважається, що спроектував будинок Мойсей Ваксман. Двоповерхова будівля належала водночас міській думі та родині Ваксманів. На першому поверсі облаштували поштове відділення та телеграф, а другий поверх був приватною власністю родини. Цікаво, що в народі його називали “шоколадним будинком” через характерний світло-коричневий колір фасаду.

Поштамт проіснував тут до початку 90-х, з тих пір будівля закинута. В середині 90-х орендарем будинку стала Вінницька торгово-промислова палата. Тоді ж організували проведення протиаварійних та консерваційних робіт.
У 2015 році на сесії міської ради було прийнято рішення “Про надання згоди на безоплатне прийняття з державної у комунальну власність територіальної громади міста будівлі – пам’ятки архітектури місцевого значення «Пошта». Однією з умов прийняття такого рішення було те, що будівлю не буде приватизовано та використовуватиметься вона тільки в суспільно-корисних цілях.
Ініціаторка: Вікторія Родінкова

Будинок Михайла Коцюбинського


Будинок Коцюбинського в місті Бар, що побудованний на початку XIX століття був приватною власність купця Штока. Коцюбинський Михайло народився у місті Вінниця 17 вересня 1864 року в сім’ї службовця. У 1872 році після переходу батька на посаду поліцейського наглядача сім’я переїхала в місто Бар та поселилася в будинку, ґанок якого виходив на ярмарковий майдан.
В дорослому віці, в листах до літературознавця Вогульського письменник розповідав про важливі літературні факти становлення в барський період свого дитячого життя. В Барі Михайло Коцюбинський зробив перші літературні кроки: створив п’єсу за мотивами народної балади «Бондарівна» та комедійну п’єсу «Поп Влас, що має власть». Старовинна будівля колишньої школи, де навчався Михайло Коцюбинський, збереглася до сьогодні. Це будинок гарної архітектури в центі міста, оздоблений банею. У ньому нині діє греко-католицька церква.

  • Під час Великої Вітчизняної війни будинок, у якому мешкала родина Коцюбинських значно постраждав. Гітлерівські окупаційні війська перетворили приміщення колишньої садиби родини Коцюбинських у склад солі. Внаслідок такої безгосподарності будинок став малопридатним для подальшої експлуатації. Після чергового ремонту в 50-60-х роках минулого століття в будинку розміщувалася дитяча бібліотека міста. Далі помешкання Коцюбинських використовувала міськрада як житло. Неодноразові ремонти приміщення позитивних результатів не дали, – пише ініціатор Максим Кравцов.

На сьогодні будинок знаходиться в доволі запущеному стані, потребує капітального ремонту. На фасаді будинку в 1964 та 1964 році були встановлені меморіальні дошка, які з часом зникали. У 1994 році на будівлі було встановлено нову мармурову дошку з наступним написом: «У цьому будинку в 1874-1876 рр. жив великий український письменник Михайло Михайлович Коцюбинський».

Наразі мапа проблемних місць лише формується, згодом буде «запущено» платформу, де кожен зможе приєднатися до порятунку того чи іншого об’єкта.

Фото: SOS майбутнє, Urban, Україна Інкогніта 

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору