× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

“Вінниця співмірна людині і людина – співмірна місту”: Катерина Калитко презентувала нову поетичну збірку “Бунар”

Нову поетичну збірку від Катерини Калитко в літературному середовищі очікували дуже довго. В свою чергу поетка не поспішала публікувати «свій досвід», тому «Бунар» вийшов чи не найбільшою книгою в авторському арсеналі Катерини і точно однією із найвагоміших книг, де прочитується локальний контекст.

Вчора, третього липня, на терасі книгарні «Є» відбулася презентація поетичної книги вінницької поетки, письменниці та перекладачки Катерини Калитко «Бунар». Авторка і модератор презентації Олександр Вешелені багато говорили про Вінницю, війну та кохання, адже у книзі багато роздумів про вкорінення, війну, різні досвіди, покоління, розгубленість, циклічність, війну й любов, тимчасовість і постійність.

Катерина Калитко майже відразу пожартувала, що кожного разу, як виходить її нова книга, то якесь медіа обов’язково назве її першою. Так і трапилося з «Бунар», який не є першою поетичною книгою авторки. Під час розмови Олександр та Катерина також «проводили паралелі» між попередньою поетичною збіркою «Катівня.Виноградник.Дім» та «Бунар».

«Бунар», як досвід певного періоду

Саме «Бунар» є чи не найбільшою поетичною книгою Катерини. Поетка говорить, що це не робилося свідомо, просто тут «проговорений» досвід певного періоду:

– Насправді тут ще не всі вірші, які написані за ці чотири роки. Тут багато відсіяно того, що мені здалося недостатньо енергетично відповідним тому, що відбувалося, але насправді, упорядковуючи кожну книжку, я орієнтуюся на те, чи завершується в мене якийсь свідомісний етап. Коли відчужуються тексти з попереднього етапу – це не завжди тексти з попередньої книжки. Станом на тепер я вже почала укладати якийсь гіпотетичний рукопис. Тести, з якимось новим емоційним досвідом лягли вже в майбутнє. А те, що мені здавалося цілісним, прожитим тут і тепер, це емоційне ядро, воно цю книжку і склало.

Катерина зізналася, що свідомо зробила доволі довгу паузи між збірками, тому що вважає 2014 рік, коли вийшла «Катівня. Виноградник. Дім» найскладнішим у новітній українській історії. Авторка вважала не етичним видавати книгу з тим, про що пишеться у розпал того про що пишеться, адже подібний матеріал вимагає певних переосмислень. За словами Калитко, у цій книзі впорядкувалися всі пережиті цикли та розділи і тому вийшло повноцінне «відкривання» та «закривання»:

– Я зрозуміла, що це моя єдина на тепер книжка поетична, яку я можу прочитати від початку до кінця послідовно, яка мене не виштовхує в якісь окремі заглиблення. Я її взяла і прогорнула від початку до кінця. І вона мені здалася логічною, що буває зі мною дуже рідко, тому що я страшенно критична до своїх текстів, особливо на тому етапі, коли вони відчужуються і починають жити окремим життям. Вони відчужуються в прямому сенсі, я на них дивлюся і думаю «Боже, хто це написав. Чому воно таке?». Тут в мене цього не сталося, а по-друге ця книжка перекомпоновувалася чотири рази. Але потім ця стрижнева метафора колодязя визначила і структуру і вона якось підтягнула до себе тексти. Вона якось виструнчила ці тексти для мене і виструнчила досвід, який за ними лежав.

Якщо звертати увагу на візуальну складову книги, то на перший погляд вона може здаватися весняною, порівняно з «Катівня. Виноградник. Дім», яка відверто осіння. Але у самій поезії дуже багато зими та снігу. Катерина говорить, що це не робилося свідомо, просто вона відкрилася зимовим періодом і періодично повертається до цього маячка.

– Можливо зима, тому що «зима, яка нас змінила» з якої дуже багато почалося насправді і в тому числі процесів осмислення. Я зараз говорю про зиму перехід з 2013 на 2014 рік, коли вже існували деякі тексти з цієї книжки. Можливо тому, що зима це якийсь період вмиротворення. Коли ось ця бароковість світу літня, осіння з тим буйством фарб і врожаями минає і ти стикаєшся з голою природою, з її кістяком, з тим ландшафтом голим, неприкритим і дуже часто неприглядним, який тебе оточує. І ти мусиш визначитися, чи ти можеш його любити таким, чи ти потребуєш для цього якихось декорацій, – додала Катерина.

– Метафора пробивання холодної землі, копання колодязя взимку, яка в цій збірці, також є однією з ключових метафор цієї книжки і ключових в розумінні взаємин людини з територією.

«Література може бути терапією лише для самого автора»

Катерина також зізналася, що є тексти із цієї збірки, які є занадто особистісними і вона не змогла би їх прочитати деінде, але у Вінниці може. У її поезії багато особистих історій, пережитого власного досвіду і досвіду близьких, багато міста і місць, кохання, але не солодкого. Катерина описує реальність без прикрас, але надає їй глибших сенсів для тих, хто зможе відчути та дозволити собі «пробратися» глибше в землю, в коріння. Авторка «ховає» в рядках багато Вінниці, але не називає місця прямим текстом, залишаючи за читачами можливість зіграти у цей квест самостійно. Також Катерина додала, що в цій збірці набагато менше міфотворчості.

Для Калитко важчим є досвід, коли ти пишеш про те, що прийшло, як у випадку з «Бунарем»:

  • Тому що ти розумієш, що в тебе на очах залягає в шари землі, в які ти заглиблюєшся, колективна пам’ять і важче, тому що ти розумієш, що ти причетний до формування цієї колективної пам’яті.

Поетка вірить, що текст – це потреба,  можливість, шанс відсторонення та автопсихотерапія. Але література може бути терапією тільки для самого автора. За словами Катерини, вона не може гладити по голівці читача, не може його комфортувати , не може заспокоювати –  вона повинна вибивати із зони комфорту. Очевидно, що вся більш-менш серйозна українська література останніх п’яти років вибиває з зони комфорту.

Досвід Сараєва та розуміння Вінниці

Порівнюючи дві книги, Катерина називає «Катівня.Виноградник.Дім» – книгою дороги і фіксацією тих досвідів, які в дорозі з тобою трапляються і фіксацією тих образів та історій, з якими ти стикаєшся і якими хтось з тобою ділиться. В попередній збірці шлях з катівні через виноградник до дому є наскрізною метафорою. «Бунар» поетка вважає більше бароковим і зосередженим на внутрішніх пристрастях. Окрім цього Калитко називає взаємини із землею у всіх сенсах ядром збірки:

  • Тому очевидно, що вона така більше точкова, зосереджена як геотег поставлений в певне місце.

Олександр Вешелені також відзначив, що у книжці помітний вплив досвіду Сараєва та розуміння Вінниці. Катерина аргументувала це тим, що однією із питомих рис її характеру є жити всупереч:

– Коли виникає ситуація зовнішнього пресингу, ця впертість, намагання зробити навпаки, довести, що я можу переламати те, що на мене тисне – воно в мене завжди вмикається практично автоматом. Зокрема, в ситуації війни, коли українське намагаються витіснити з України і коли територію цю намагаються затерти і пояснити нам, що нас немає. В мене ввімкнувся механізм засвідчення своєї присутності на цій території, засвідчення свого права на цю землю, свого зв’язку з нею, осмиcлення якихось своїх механізмів прив’язки до неї і демонстрація того, що все, що приходить ззовні робить мене ще сильнішою тут.

Вешелені відмітив, що саме у цій збірці на тлі війни народжується набагато більше любові і вона є абсолютно всеохопною та перекриває війну, яка тут є. Окрім цього літературознавець сказав і про те, що завдяки «Бунару» тепер легше говорити про ті сенси, які зараз є у Вінниці з точки зору літератури і з точки зору простору та культурного ландшафту.

В свою чергу Катерина Калитко поділилася думкою, що в останній 4-5 років з Вінницею відбувається якась феноменальна метаморфоза, яку можна порівняти із періодом відродження, який був у місті до Першої Світової війни. Причинами цього авторка вважає те, що у місті з’явилися ентузіасти, які в дитинстві дуже любили Вінницю:

– Це моє суб’єктивне спостереження. Прихід цих людей, яким дуже не байдуже до всього, дуже багато міняє на очах: проявляється обличчя Вінниці, яким воно ніколи не було. Я страшно дратуюся, коли кажуть, що Вінниця – це  місто фонтанів чи Вінниця –  це місто Порошенка і Гройсмана. Я не люблю штампів і мені здається, що Вінниця затонка, заделікатна для цих штампів, тому що будь-який з них може її не знищити, але притиснути дуже міцно. Це характер людей, це характер міста, коли все настільки тонко, що тут потрібна делікатність… Мені дуже імпонують делікатні люди, які почали інтуїтивно відчувати, що цей сенс потрібен.

Ситуацію з ним, що у Вінниці до цього часу немає розтиражованого міфу, як, наприклад, у Львові, Катерина вважає плюсом для міста, адже саме зараз прийшов правильний час.

  • Останні чотири роки дуже змінили суспільство навіть в плані реакції на якісь зовнішні подразники і на тонкі сенси – тепер все значно вдячніше відгукується. Є можливість говорити серйозно без пафосу і без заниження про щось серйозне, про щось глибоке. Ми зараз самі творимо те, чим буде для нас Вінниця найближчі декілька років, – додала поетка.

– Для мене Вінниця є ідеальним сполученням того урбанного компоненту і тієї не втрати зв’язку з природним середовищем і тим мiсцем, де людська історія не губиться. Тут все співмірне людині і людина співмірна місту. Вони можуть існувати як рівні, не тиснути, не нищити одне одного.

По завершенню презентації Катерина ще довго спілкувалася із відвідувачами, роздавала автографами та ділилася враженнями. А також заінтригувала виходом нового історичного тексту про Вінницю, який наразі пишеться.

Фото Ольги Мірошниченко

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору