Відчути себе незрячим: вінницькі студенти перевірили місто на доступність для людей з інвалідністю. ФОТОРЕПОРТАЖ

Студенти ДонНУ спільно з Центром реабілітації для осіб з інвалідністю “Поділля” влаштували соціальний експеримент щоб перевірити наскільки Вінниця є доступним містом.

Експеримент “Разом? Без обмежень? – Разом! Без обмежень” має на меті зруйнувати стереотипи, які виникають у суспільстві в ставленні до людей з інвалідністю. Додатково це дало можливість учасникам експерименту на власному досвіді перевірити доступність міської архітектури, транспорту та сфери послуг.

Загалом у проекті брали участь три групи: “Візочники”, “Незрячі” та “Нечуючі”. В ці групи входили студенти кафедри журналістики ДонНУ та слухачі Центру реабілітації для осіб з інвалідністю “Поділля”.

Вони всі розпочали свій шлях з території лікарні ім. Ющенка до зупинки громадського транспорту “вулиця Зодчих”. Далі всі вони мали дочекатись транспорту та доїхати до центру міста. Тут у кожної групи виникала своя специфіка. “Візочникам” довелось близько півгодини чекати низькополий транспорт. “Нечуючі” мали за допомогою жестів дізнаватись у перехожих, яким саме транспортом можна дістатись до необхідного їм пункту призначення.

Як розповіли Ніка, Олег і Даша, які грали роль “нечуючих”, було досить важко уточнити в людей, який саме транспорт їде до центру міста.

– Є люди, які ніби й реагують, хтось казав, що не може допомогти. А інші до останнього намагались допомогти, – розповідає Олег.

На жаль, не всі хотіли допомагати. Траплялись такі перехожі, які просто ігнорували “нечуючих” або ж розверталися і відходили.

Іншим завданням “нечуючих” було купити пластир у аптеці. За словами учасників експерименту, це виявилось доволі легко. Вони просто жестами пояснили, що саме їм потрібно і аптекарі, в переважній більшості випадків, їх розуміли й писали відповідь на папері.

Справжнім шоком для “нечуючих” став той момент, коли вони повертали собі слух, виймаючи затички для вух. Звуків одразу ставало аж надто багато і слух протягом кількох хвилин був дуже загостреним.

“Незрячі” за допомогою громадського транспорту діставались до центру міста, здійснювали певну покупку й рухались на Європейську площу.

Читайте також: Побачити руками: вінницькі слабозрячі перші в Україні опанують машинну в’язку. ВІДЕО

– Я дуже розгубилась, тому що в один момент я бачила всю цю підготовку, а потім просто темрява. Спочатку була така невеличка тиха пауза, а потім великий гул. Я навіть присіла, тому що дуже злякалась. Та й з паличкою ходити не так легко: вона додає впевненості, але не зручності. Коли ходиш по наших дорогах, навіть якщо рівна поверхня, все одно є якісь камінчики і ти йдеш і не розумієш, чи це бордюр чи ні, – описує свої враження від тимчасового осліплення Настя Лісовенко.

В трамваї виникли інші проблеми. Спочатку Настя не могла зрозуміти де знаходяться сидіння. А коли вона намагалась сісти з допомогою своєї супроводжуючої, якийсь чоловік вхопив її за талію і потягнув донизу.

– Я дуже злякалась і мені було дуже неприємно, некомфортно. А потім він каже: “А що як зараз зайде справжній інвалід?”. А я йому відповідаю: “Не інвалід, а людина з інвалідністю. В першу чергу це людина”.

Важко було зрозуміти де в конкретний момент часу перебуває трамвай. Як розповіли Настя та її супроводжуюча, зупинки оголошували або дуже тихо, або ж не оголошували взагалі.

Загалом люди реагували на появу “незрячої” Насті досить спокійно та, інколи, з подивом. Якоїсь злості та не сприйняття вони не помітили.

Досить важко було і “візочникам”. Спочатку вони мали подолати шлях до зупинки транспорту. Водночас людям, які вперше сідали на візок, важко було і психологічно. Навіть не зважаючи на попереднє тренування.

– Для мене було страшно сісти на візок. Але коли я сів, то зрозумів, що це не так страшно, як здавалося на перший погляд. Найскладнішою була перша ділянка шляху. Як тільки ми виїхали, я побачив перед собою перешкоду – тротуар був занадто високим. Людям, які були зі мною, довелось допомагати. Потім одразу ж трапились дві калюжі, які трохи підмочили мені ноги. Цих 300-400 метрів за відчуттями були такі, ніби я пробіг напівмарафон, – поділився враженнями Віталій Кузик, який вперше бере участь в такому експерименті.

На зупинці виникла інша проблема – більшість тролейбусів, що рухаються з Електромережі в сторону центру не є низькополими. Водії автомобілів та перехожі не розуміли, що відбувається, коли бачили перед собою групу людей на візках та журналістів, які їх оточили. Зрештою учасники експерименту дочекались спочатку одного, а потім іншого автобуса. В першому випадку водій буквально заносив їх всередину, а в другому все було трохи простіше – автобус був обладнаний спеціальною платформою.

Після поїздки “візочникам”, згідно із завданням потрібно було заїхати до супермаркету та спробувати дістати продукти з верхньої полиці. Це вдалось багатьом з них, а вже при розрахунку касири намагались всіляко допомагати. За словами учасників експерименту, інколи ця допомога була аж надто нав’язливою.

Поки “візочники” робили покупки та розраховувались за них, відвідувачі торгового центру намагались зрозуміти, що відбувається. Дехто з них підходив та розпитував, а коли їм пояснювали, що це за акція та в чому її суть, вони одразу уточнювали де про то можна буде почитати.

Всі три групи зустрілись на Європейській площі, неподалік від вежі. Вони одразу ж почали обмінюватись щойно набутим досвідом та роздавати перехожим флаєри.

Роман Штогрин, директор Центру реабілітації та один з керівників проекту, розповів, що підготувати проект вдалося досить швидко. Центр “Поділля” співпрацює з ДонНУ в рамках великого проекту “Нові можливості працевлаштування для людей з інвалідністю”.

– Ми розробили декілька таких акцій, щоб студенти краще розуміли проблематику. Вони також будуть писати про вже працевлаштованих людей. А цю акцію вони самі ініціювали, – розповідає Роман.

Даний соціальний експеримент такого масштабу є першим для його виконавців.

– Вони дуже великі молодці, що подолали якісь внутрішні страхи. І фактично вони сьогодні кажуть суспільству, що є проблема і треба чути цю частину людей (людей з інвалідністю – ред.).

Читайте також: Вінниця доступна на 60%: як місто дотримується принципів інклюзивності

Роман вважає, що Вінниця є дуже доступним містом і, що багато робиться для того, щоб зробити її ще більш доступною. Але водночас багато проблем нікуди не поділись: сфера послуг є важкодоступною, постійно виникають проблеми з працевлаштуванням людей з інвалідністю тощо.

– Ще дуже-дуже багато роботи, але приємно, що Вінниця швидко рухається в цьому напрямку.

Наостанок учасники соціального експерименту зробили спільне фото та відправились обговорювати все, що сьогодні відбулось.     

This slideshow requires JavaScript.

Автор: Микола Геркалюк

Поділитись публікацією

Інші новини