Творча династія Зельгіних-Земелько: від Вінниці до Китаю, між театром і танцем у пошуках свободи

Творчі родини або цілі династії – це завжди дуже яскраве явище. Наскільки легко вживатися кільком творчим особистостям на одній території?  Чи існує конкуренція між чоловіком і дружиною та чи є шанси у дитини, яка народилася в подібній сім’ї обрати інший шлях.

Ми розпочинаємо рубрику про творчі сім’ї Вінниці, аби дізнатися, як кожен із них прийшов до власної справи і з якими нюансами у житті їм доводиться стикатися.

Перші герої нашого циклу – режисерка, акторка та поетеса Людмила Земелько, її син танцівник та хореограф – Гліб Зельгін та його молода дружина танцівниця Катерина Прокопова.

Це була звичайна розмова, де кожен максимально розповів про речі, які мали найбільший вплив на становлення особистості, про творчий шлях та вміння вживатися і розуміти один одного як в роботі, так і вдома. Про театральне життя Людмили Земелько, камерний театр, а також про дитинство Гліба.

Дві сторони дитячої Горлівки Людмили Земелько

Наразі основним місцем роботи Людмили Земелько – посада режисерки у Вінницькому театрі ляльок. Та до цього жінка встигла пропрацювати як акторкою у камерному драматичному театрі, так і в ляльковому, отримати майстра спорту зі спортивної гімнастики, написати збірку поезії та навіть попрацювати завідуючою книжкового магазину. У її житті ще з дитинства завжди було місце для творчості, адже мама також була дуже творчою і талановитою особистістю – писала вірші, співала та грала на гітарі.

– Це її була ідея, щоб я грала на фортепіано. Ну, а для мене, як тоді для всіх дітей, це було «наказаніє». Також мама просила, щоб мені підбирали репертуар, який їй подобався, а мені він був взагалі незрозумілий.

Це старовинні російські, італійські, шотландські, англійські романси. Що я могла з цього тоді розуміти, це жах якийсь! Поки на вулиці в дворі ( ми ще на першому поверсі жили) мої друзі бігають всі, я сиджу і співаю «Утро туманное», а вони ще хіхікають всі під вікном і підвивають так в такт.

Народившись в Черкасах, все дитинство і частину юності Людмила провела в Горлівці на Донеччині. Саме там вона помітила, що існує два різних світи: вуличний та інтелігенція. Завдяки викладачці гри на фортепіано, чоловік якої був директором художнього музею, Людмила росла серед мистецтва та ще з дитинства бувала у різних фондах музею, де навіть перебували дві картини Врубеля.

– У мене було одночасно два світи: мій двір і світ Іди Олександрівни, її дім, де збиралися скульптори, колекціонери, художники, музейні працівники, мистецтвознавці. Я так і зрозуміла, що існує два світи і ще тоді в дитинстві визначилася в який світ я хочу.

«Режисура – це бухгалтерія + хороша фантазія»

Все своє життя Людмила Земелько на сцені. Для неї це ідеальна стихія, як і драматичному, так і в ляльковому театрі. Незважаючи на те, що останні роки вона майже не з’являється у виставах як акторка, проте режисерська робота це також гра на сцені. Жінка зізнається, що «офісний планктон» – точно не її стихія, хоча у 90-ті роки довелося попрацювати завідуючою магазину.

– Тоді ми пішли з одного театру, ще не прийшли в інший. В моїх знайомих була фірма, і мені спочатку запропонували стати завідуючою книжкового магазину. З цього книжкового відділу я зробила клуб. Вважаю, що так має бути в кожному магазині. В мене там було крісло для спілкування, квіти, книги за інтересами, я у людей запитувала, що вони хочуть, розповідала про новинки. Так почали приходити люди, щоб не просто зайти в магазин. Одним словом, в певний період книжковий відділ став давати касу більше, ніж пром і продтоварний. Ми влаштовували День книги, свята організовували. Там також була творчість, навіть коли поставили завідуючою на якийсь час. Я швидко злякалася, “змилася” від цього, я далека людина від бізнесу. Там треба вміти чітко рахувати.

Хоча режисура – це  бухгалтерія + хороша фантазія. Але режисура  – це жорсткий розрахунок. Напевно магазин потім згодився, коли я із актрис-романтиків вирішила в режисери.

Якщо хтось переходить із акторства в режисерство, тому що «виріс», то у Людмили Земелько зовсім інша історія.

– Актриса завжди в мені, не буває колишніх актрис. Навіть якщо вони стали режисером, директором театру, космонавтом, президентом – колишніх актрис і акторів не буває. Акторство – це дивовижний внутрішній світ, це дивовижний світ на сцені з партнером, а з хорошим партнером – це просто щастя. Це дивовижний світ взаємодії з глядачем, коли віддаєш енергію настільки, що глядач вдихає і цим самим віддає тобі. Акторство прекрасне. Чому режисура? Я захотіла інші вистави.

Як у Вінниці закрили театр, щоб зробити більярд

В самому центрі міста, де зараз розташований молодіжний центр «Квадрат», вісім років проіснував камерний театр Сергія Вахтерова. Тут «жила» вся сім’я – режисер Юрій Зельгін, Людмила та навіть син Гліб Зельгін, який зіграв свою першу роль у восьмирічному віці саме у цьому театрі. Закрили його неочікувано у 2002 році, а через деякий період відкрили там більярд.

Людмила Земелько з особливим трепетом розповідає про період роботи в даній атмосфері та не стримує емоцій.

– Я ж прийшла в театр ляльок із драми, із прекрасного, вільного, дуже креативного камерного театру Сергія Вахтерова. Це така “могуча кучка” Вінниці зробила свій театр на Театральній, 15.  Ми все робили самі, самі стояли на гардеробі, самі мили сцену, самі прибирали, самі будували його по суті. Це був студійний театр, саме той театр, який, я вважаю, повинен бути взагалі.

– Звичайно, були певні перепетії, ми ж усі творчі люди. В нас поріг болі інший – дуже тонкий поріг і дуже близько нерви, і тому ми буваємо з такими своїми «завіхрєними». І от там було менше злості, я взагалі її не відчувала.

Чоловік Людмили Земелько – Юрій Зельгін за освітою режисер, який закінчив Харківський інститут мистецтв, також грав у театрі Вахтерова.

– Вахтеров спочатку мене запросив, ну а я звичайно Зельгіна потянула, він на той час вже пішов з театру Садовського. І пішов відразу, коли за дипломну роботу свою отримав «Краща режисерська робота в Україні» і почалися проблеми. Юра спочатку пішов на телебачення, на ВІТУ, а потім я його забрала в камерний театр. Він і на ВІТІ працював, і в камерному театрі.

 – Коля Семенов зі «Степ-компанії», працював в нашому театрі, він був моїм партнером по виставі «Майстер і Маргарита», партнером Юри Зельгіна по виставі «Паворотті» і партнер Гліба по тій же виставі, Гліб грав його сина. Це дивовижна історія нашого міста. Афіші нам малював неймовірний художник Андрій Машковцев, якого ми також привели в театр, бо це хрещений Гліба.

Коли приводять кумів до кормушки – це одне, а коли всі люди, що оточують тебе по-справжньому творчі і ти збираєш їх в купку, щоб щось зробити хороше, хороший продукт, ти їм довіряєш, ти їх знаєш, вони тебе розуміють з напівдихання, з напівслова, ось це дружба. Це був такий творчий дім, ми там жили.

Звичайно, не обходилося у творчій сім’ї і без творчих ревнощів та робочих суперечок.

– Два режисера на одній сцені – у мене така школа, у мене така школа. Хоча Сергій Вахтеров був абсолютно лояльний, коли Юра з чимось не погоджувався. В останній виставі, яку ми готували Юра грав Гобсека і вони там так багато сперечалися. І я йому: «Юра, ти збиваєш репетицію, ти ж сам режисер, як ти не розумієш», а він мені: «Він не підготовлений».

Кажу йому: «В кожного свій стиль, в кожного свої методи, ти ж обожнюєш його вистави». Вахтеров міг прийти взагалі із зубною щіткою. Приходив, сідав і зубна щітка у роті. Ну ось такий він, такий от дивний звєрьок Сергій Вахтєров, абсолютно талановитий.

За всі роки кожна вистава збирала повні зали. Тут не було адміністраторів, актори самі розповсюджували квитки і глядачі із задоволенням приходили на вистави, незважаючи на те, що ціни на квитки були вищі, ніж в театрі Садовського. Цей театр любили і для всіх стало шоком, що приміщення забирають.

– Коли в нас забрали приміщення, то там спочатку зробили більярд. Це жах. Я пам’ятаю наші глядачі сказали «а чому ви нам нічого не сказали?». Ми до останнього не вірили, що нас закриють. Ну актори,думали, що все так добре, в нас повні зали, нас люблять. Ми що, живемо реальним життям? Ні, звичайно. Ми знали, що є якісь проблеми, але Сергій нас від цього відгороджував, не розповідав деталей. А потім нам глядачі сказали «чому ви нам не сказали, ми б намети поставили тут на площі”.

Читайте також: Чотири сторони одного «Квадрату»: як у Вінниці створюють «третє місце» для молоді

Режисерка радіє, що зараз у приміщенні колишнього театру вже не більярд, а відбуваються культурні події. Хоча зізнається, що вперше зайти в приміщення після довгої перерви було важко. Людмила декілька разів перекурила, поплакала і лише після того зайшла.

Режисер працює цілодобово

На думку Людмили Земелько, актор – це людина-оркестр і має вміти все. Їй, наприклад, стала в пригоді й любов до танців, написання віршів і навіть спортивна гімнастика.

– Бо в нас зараз говорять, це не співаючий актор, це не танцюючий актор. Чому брали тоді? Звичайно, буває, що от він не співаючий, але коли співає, то не треба співаючого, він акторськи настільки це робить. От бувають неймовірно талановиті актори, які можуть безглуздо рухатися, але це настільки артистично. А буває безглуздо і не артистично, і ні голосу і ні цікавості, то тоді виникає питання: «навіщо брали?».

Для Людмили талант – це не лише те, що закладено у людині, але й результат постійної праці. Вона вважає, що без постійної роботи над собою все загубиться.

– Правду говорять, що багато творчих людей ліниві. Я багато в чому лінива, більше можна вижати, чесно зізнаюся. Але це дуже велика праця, тому що хороший актор – він працює цілодобово. Режисер взагалі цілодобово працює 100% і навіть вночі. Коли ти працюєш над виставою, тобі вночі може якась відповідь наснитися. Мені, наприклад, приснилося яка система ляльок має бути на мою дипломну вистава.

“Я вітаюся з ляльками перед виставою, грію їх руками”

Роботу у театрі ляльок Людмила починала як акторка і пропрацювала так 10 років. Зібрала безліч нагород та дипломів із різних фестивалі за кращу жіночу роль. Театр ляльок став для неї своєрідним викликом – жінка змогла довести, що вміє справлятися не лише з драматичними ролями. Зараз Людмила вчить акторів, що чим краще актор під лялькою – тим краще лялька працює.

– Звичайно, важливими є й технічні навички, але якщо ти і сам хороший актор, то ти і ляльці передаєш… вона жива. Я перед виставами лялькам руки зігріваю, я з ними вітаюся. Це ніколи не піде, це твій партнер. Світ ляльок дуже цікавий, до того ж ляльки це інструмент такий синтетичний: придумує художник, ідею вкладає режисер, дихання і душу вкладає актор.

Читайте також: Тут оживає казка: як народжуються герої вистав у Вінницькому театрі ляльок

На думку Земелько, маючи акторський досвід, їй простіше працювати з акторами як режисер, але їм важко з нею. Режисерка знає, що можна зробити і в цьому плані акторам важко десь її обманути.

– Хоча говорять, що кращі режисери – це ті, що ніколи не були акторами. Взагалі мені часто говорять, що куди ти лізеш в чоловічу професію, що режисер – це чоловіча професія. Директор нашого театру каже: «Ти занадто м’яка, ти занадто інтелігентна для цієї професії. Тебе треба робити жестяком, стервом будемо тебе робити» і почали робити.

Людмила любить дорослі філософські вистави та хоче показати, що театр ляльок – не тільки для дітей, адже тут є багато можливостей, яких в драматичному немає.

Один університет на двох і різні погляди на хореографію

Син Людмили – Гліб Зельгін – ще з раннього дитинства займався танцями у друга сім’ї, який був тренером у «Степ-команії» та грав у театрі Вахтерова, там він і запросив Гліба до студії. Перший раз хлопцеві на танцях не сподобалося зовсім, але далі, як говорять, «втягнувся» і хореографія стала його і спеціальністю, і хобі, і роботою.

Близько семи років Гліб присвятив хореографії як тренер, мав власну студію «Just dance» та декілька хобі-класів, де викладав сучасну хореографію. Окрім цього у 2005 році він зайняв друге місце на Чемпіонаті світу зі степу, а у 2004 та 2007 році був фіналістом. Також Гліб двічі потрапляв до сотні найкращих танцівників телевізійного проекту “Танцюють всі”.

В університет Гліб вступав в один рік разом із мамою і певний період жив з нею в одному гуртожитку. Людмила тоді навчалася на режисурі в університеті Карпенка-Карого, а Гліб на хореографії в Київському національному університеті культури і мистецтв.

– Я вчився на хореографії спочатку зовсім в іншому інституті – в «кульке» був. Там сильніша хореографія, ніж в Карпенка. Я з третього курсу приходив в зал до танцівників на репетиції в Карпенка, вони брали ключі і я їм проводив заняття, а собі  паралельно практику робив. Я бачив танцівників-стаціонарників в Карпенка на третьому курсі, то це смішно.

 

«Сім’я театральна або сім’я мистецтва – це дуже складний розклад»

Якщо на перший погляд мама-режисер для хореографа може здатися приємним бонусом, то насправді це не так. У Гліба з Людмилою з цього приводу була постійна боротьба.

– Театр і хореографія в основі своїй, як мені здається, відрізняється. Десь на верхах напевно сходиться, коли робиться якась постановка, поєднана ідеєю.

Танці – це більше розвага, це рух тіла, який повинен бути красивим, приємним. Це більше плебейське. Хореографія і хореографічні постановки – так, це щось вище. Але є просто танці і все. Мама завжди давала поради, що «а ось тут можна цю ідею» … а я кажу, що тут нема ідеї – тут є просто музика і просто рухи. Мамі ж важливий якийсь конфлікт, а конфлікт є єдиний: у мене з танцівниками з приводу того, що вони не роблять те, що я хочу. Якщо б вони мене розуміли, то не потрібно було би шукати цю ідею.

Інколи мені як хореографу і танцівнику хочеться просто подивитися на гармонійне музичне виконання – все. Без зайвих цих напрягів, без зайвих пошуків п’ятого кута. Просто подивитися як красиво і чуттєво працюють люди. Якесь внутрішнє завдання у них є у будь-якому випадку, але розкривати щось і вести глядача по якійсь ідеї – ні, хочеться просто красивих рухів. З однієї сторони мама допомагала, а з іншої заважала. Вже коли я почав братися за якісь серйозні ідеї, то почав з нею з цього приводу радитися.

Дружина Гліба Катерина Прокопова колись танцювала в одній із груп, з якими він займався. Сім’я дівчини абсолютно не пов’язана із творчим середовищем, а Катя навчається на політолога. Проте Людмила Земелько називає їх творчими внутрішньо та дуже світлими людьми. Для Каті все творче середовище здається чимось дуже цікавим та захопливим. А Гліб пояснює, що насправді зараз їй простіше, бо її сприймають як дорослу особистість, а у нього довгий час йшла боротьба з батьками.

– Сім’я театральна або сім’я мистецтва – це доволі важкий розклад. В мене довгий час взагалі йшла боротьба з батьками, я в 16 років сказав: «Все, я вдома не живу. Ми спілкуємося на рівних. Я живу окремо, це означає, що життя моє йде окремо. Тепер вам треба знаходити зі мною спільну мову, а не якось домінувати і щось влаштовувати».

Всі люди мистецтва, якщо вони насправді люди мистецтва – імпульсивні. Вони можуть хандрити , а потім різко вибухнути. До того ж в моєму юному віці батьки дійшли до висновку, що вони залишаються на одній житловій площі, але як пара вже менше існують. Їх рішення, звичайно, цікаве між дорослими людьми, а мені це взірвало мозок.

– Це важко: весь цей бомонд, що не день то прем’єра, виставка, ще якась фігня, купа людей, всі вони тусуються, нас дітей в одну кімнату відправляють. Сказати, що ми цьому були раді, то ні. В дитинстві ще всі ми починали взаємодіяти і нормально було. А потім наступає момент, коли тобі з кимось цікаво спілкуватися, а з кимось ні.

І от батьки тусуються, а вас в одну купу скинули і всьо, сидимо дивимося один на одного.  А в глибокому дитинстві цілими днями вони на репетиціях, я лягав спати,  прокидався іноді сам, бо вони прийшли після вистави пізно. Зібрався в школу і якимось правдами-неправдами пішов. В дитинстві я був набагато самостійнішим, ніж зараз. Але маємо те, що маємо. Єдине, що можу точно сказати –  це дуже весело. Я жаліюся, бо не знаю як воно могло бути по-іншому. Я впевнений, що багато людей, які жили з правильними, суворими батьками, можуть жалітися на їх суворість. У моєму випадку було доволі ліберальне ставлення до мене.

«Ми розмежовуємо роботу і особисте життя»

Як і батьки, із дружиною Гліб тепер працює разом. Колись Катя була просто однією із учениць в не дуже успішній групі, а тепер танцює в колективі, де Гліб є хореографом в Китаї.

– Я зі своїми учнями підтримую зв’язок. Вже перебуваючи в Китаї (а різниця у часі в нас доволі велика), заходив в Інтернет, а там 5 людей онлайн і от пишеш там комусь «ну що, як справи, розповідай». Група в мене в Китаї була досить закрита – 4 особи, новин особливо нема, а якщо є, то ми їх всі разом пережили. Тому я писав багатьом розпитував як Вінниця, як то, як се, як знайомі. І от випало так, що написав Каті ми майже рік спілкувалися з нею в мережі, а потім я приїхав. Спочатку якось трішки відмежовувався, а потім зрозумів, що нічого не вийде. Я повернувся в Китай і зробив все так, що Катя через місяць вже приїхала до мене.

– Коли ми тільки почали танцювати, коли я тільки прийшла на заняття, то в нього був великий просторий зал і цей зал повністю заповнював він, а танцівники були десь маленькі бутончики. Не знаю чи можна нас назвати таким красим словом. Гліб був ось так зверху.

Хоча він і говорив, що ми для нього були не дуже цікавою групою, але він багато віддав, виховував. Це не було по-батьківськи, він був старшим братом, який і постібеться, і навчить, і пенька дасть, але при цьому так грамотно оформить, що все сподобалося. Другий “заход” був в Китай і тоді вже було важкувато. Доводилося звикати, що він може бути таким доволі жорстким на репетиціях, як хореограф. І в мене такий шок «Це мій Гліб? Шо таке взагалі відбувається?».

Це був мій особистий момент, треба було прийняти і я навчилася. Коли я вчилася пару місяців ми спрацьовувалися, адже потрібно вміти спрацьовуватися з людиною у будь-якому форматі. Зараз набагато простіше: є зал, а є момент, коли ви вийшли із залу і все по-іншому.

– Є робота, а є просто спілкування. Багато хто рекомендує не поєднувати це все. Але я вважаю, що не поєднувати, якщо ти не справляєшся морально. Результативність від цього буває вищою досить часто. Коли ти в професійному плані можеш розставити точки, а потім полюбовно поговорити як чогось можна уникнути. Баланс звичайно “розшатується”.

Скільки би ми не тренувалися і якщо я десь можу накричати чи зробити зауваження, то потім підходжу і пояснюю, що це не через те, що десь хочу надавити чи принизити, а хочу щоб вона розвивалася ще більше і це не відміняє того, що я сильно її люблю, – говорить Гліб.

– Я коли зривалася і йшла з репетицій, то не могла прийти і сказати «я тебе люблю» , я казала «пробач» і далі починала працювати. Ми завжди розуміємо, що псіхуємо не один на одного, а на ситуацію. Я знаю себе, якщо мені говорять «Кать, ну зроби це». Ніколи цього не зроблю, навіть якщо сильно буду хотіти. Треба щоб гавкнули, – додає Катя.

Гліб вважає, що великої ролі не грає, де доводиться працювати і називає Вінницю досить комфортною, але не достатньо комфортною для розвитку творчих особистостей і основною причиною називає те, що багато людей знаходяться не на своїх місцях.

Важливо знайти свою справу і неважливо де ти будеш. Якщо тобі важливо для хорошого розвитку, щоб зі всіх сторін були конкуренти і конкурентноздатний простір – це означає, що ти не достатньо сильно любиш свою справу.

Талант – це поняття абсрактне

 – Мені завжди здавалося, що талант – це не вміти добре співати, танцювати, робити музику з вітру і пляшок або готувати як шеф-кухар. Це трохи інше – це вміти налагоджувати контакт з собою, це слухати і чути себе, визначати що насправді тобі хочеться і подобається. Мені здається, що по-справжньому талановита людина вміє хотіти. Захотіти займатися тим, чим їй хочеться і робити це, хотіти і знаходити себе в справі, хотіти і навчиться вірити так, що обрану справу будуть називати талантом.

Талант – це не бути першим, це любити те, що ти робиш. Але, і без роботи, звичайно, навряд чи щось вигорить, це двигун у всьому механізмі. На питання про те, чи вважаю я себе талановитою людиною відповім, що контакт з собою у мене налагоджений дуже часто, – розповідає Катя та додає, що хореографія – дуже важливе та цікаве для неї заняття, але розуміє, що цього може бути недостатньо для самореалізації.

 У житті багато шляхів, за якими я хотіла б прогулятися. Я люблю жити. Думаю, цим і буду займатися в майбутньому.

Для Гліба талант – дуже абстрактне поняття. Він вважає, що без праці талант не зможе повноцінно розкритися, але “суха” праця не буде виглядати гармонійно.

 – Завжди потрібно тримати баланс і це стосується не тільки мистецтва. Це як для стосунки між подружжям, що важливіше любов або терпіння і розуміння один-одного? Я можу сказати, що я талановитий, втім, як і всі люди на цій планеті. Мені вчасно трапилися потрібні люди, які змогли розвинути мої здібності, за що я їм дуже вдячний.

Не завжди талант повинен бути пов’язаний з мистецтвом, виростити, навчити гідну людину або прорахувати масу чорної діри в далекому космосі – для обох цих дій потрібен талант. Не обов’язково писати геніальні полотна, щоб тебе вважали талановитою людиною. Так, я можу собі уявити життя поза хореографією, але відчуття ритму і прагнення до руху, швидше за все залишаться назавжди.

Фото Андрія Завертаного

 

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору