Супергерої в медичних халатах: як на Вінниччині рятують дитинство ВІЛ-позитивним дітям

Про ВІЛ не прийнято говорити на загал. Про інфікованих ним дітей – тим паче. Про цю хворобу згадують переважно декілька разів на рік, під час відзначення тематичних Днів. Однак, якщо уникати згадок про проблему, це не змусить її зникнути.

Станом на 1 липня 2018 року у Вінницькій області було зафіксовано 50 ВІЛ-інфікованих дітей, однак спеціальну терапію, яка здатна “приспати” вірус, отримують 46. Доля решти залишається на совісті їхніх батьків чи опікунів.

Окрім щоденних пігулок, ці діти потребують ще й соціальної та психологічної підтримки. У цьому їм допомагають фахівці благодійних організацій та спеціалізованих закладів, з якими ми зустрілись, щоб зрозуміти, як вони намагаються побороти поширення ВІЛу та зберегти дитинство тих, хто вже народився інфікованим.

У Вінницькій області вже дев’ять років існує та працює Благодійна організація «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІД» (ЛЖВ). Цього року вони вперше отримали допомогу з обласного бюджету у розмірі 129 тисяч 999 гривень на соціальний супровід дітей з ВІЛ та їхнього найближчого оточення.

Ми поспілкувалися із головою вінницького відділення благодійної організації Оксаною Шевчук, щоб зрозуміти, яким чином ці кошти допоможуть дітям та яку допомогу, окрім медичної, їм досі надавали.

– Ми досить довгий час працювали з дітьми за кошти Глобального Фонду, але у 2015 році для них діти перестали бути пріоритетом, адже вони не передають ВІЛ-інфекцію, тому ці проекти припинили фінансувати. Все, що ми робили з 2015 року, було на волонтерських засадах: робили для дітей продуктові та гігієнічні набори, ліки, вітаміни, влаштовували для них різні заходи, наприклад, виставки та екскурсії. Намагалися дати все, що можна було. Це такі класні штуки, які для дітей дуже важливі. Крім того, вже декілька років ми працюємо з Фондом Пінчука, кожного року ми збираємо мрії дітей, хто що бажає, а благодійники або купують напряму, або передають кошти на подарунок і ми самі вже купуємо.

Однак забезпечувати належну допомогу лише власними ресурсами досить непросто. Тому в благодійному фонді вирішили шукати шляхи додаткового фінансування, зокрема – з бюджету. Спершу вони звернулися до міської ради, проте їм не вдалося отримати соціальне замовлення з міського бюджету. Після цього прийшли в обласну установу та подали запит на включення цільової групи ВІЛ-позитивних дітей, щоб їх можна було у подальшому розглядати як учасників соціального замовлення.

Не одразу і не легко, але ЛЖВ змогли отримати фінансування на програму соціального супроводу ВІЛ-позитивних дітей. За словами Оксани Шевчук, вагому роль в цьому відіграло те, що сама благодійна організація пропонувала власний внесок, як, наприклад, організація груп допомоги та тренінгів тощо.

– У нас учасників проекту 50, з них 18 дітей віком від 10 до 18 років та 32 особи з близького оточення (батьки, опікуни, тітки, тобто ті люди, які живуть поряд з дитиною), – продовжує Оксана Шевчук. – Ми обрали дітей цього віку, тому що вони вже свідомо можуть сприймати інформацію. Якщо говорити вже про розкриття ВІЛ-статусу, то з 10 років ми можемо з ними працювати. Чому ми так вирішили? Тому що маленькій дитині крім розважальних заходів нічого не можна дати. А з дорослішим вже можна говорити про дорослі, але досить цікаві речі, можливо ще в ігровій формі.

Хоча говорять з дітьми не лише про здоров’я, а й про загальні речі, які мають допомогти їм у житті. Наприклад, організовували тренінг щодо керування грошима.

– Їх же цікавить не лише їхнє захворювання. Ніхто не вчить, як жити в світі. Крім математики і біології є набагато цікавіші речі, які допомагають жити. Тому, я думаю, що ми зробимо для них такі штуки.

 – Якщо говорити саме про соціальних супроводжуючих, як вони пояснюють дітям про хворобу і з якого віку розповідають про ВІЛ?

– Взагалі, рекомендують говорити про це з дитиною з 5 років. Є спеціальні книги у дитячій формі. Одна із таких головних книг називається «Вітамінка», там дуже кольорово все розписується. Наприклад, дитині пояснюється, що фортеця – це твій будиночок, а ось навколо солдатики – а це АРТ, ті ліки, які ти щодня п’єш. Ти ж хочеш, щоб твій будиночок був міцним? А там далі є вороги, які хочуть захопити фортецю і якщо ти не прийматимеш ці ліки, то ці солдатики починають помирати і ворог зможе вільно проникати до твого будиночка. Насправді, це дуже класна річ і дитина це розуміє. Коли дітям по 10 років, то там вже доросліша методика.

– Знаєте, дуже важливо те, як саме подати інформацію. В свій час я особисто супроводжувала ВІЛ-позитивних дітей і був дорослий хлопчик, підліток, який не знав про свій статус. І коли він опинився в середовищі таких дітей, які знають, що у них ВІЛ, то там вже діти йому сказали що за ліки він п’є і що він такий самий. Наскільки ж була в дитини психологічна травма, що батьки йому не сказали і досить довго приховували. Тому дуже важливо почати ще коли дитинка маленька, щоб вона росла і усвідомлювала все.

Чи не позначається це якось на спілкуванні з однолітками та оточуючими? Мабуть, зовсім маленькі діти, якщо знають про свою хворобу, то не зможуть змовчати.

– Це теж варто пояснювати дитині. Ви ж знаєте, як відноситься суспільство до ВІЛ-позитивних дітей, дорослих… Дуже важливий аспект говорити дитині про те, що це наш спільний секретик. Важливо, щоб батьки відкривали дитині її статус – ті люди, які близькі та яким дитина довіряє, але зазвичай батьки бояться брати таку відповідальність і їм краще переадресувати це на психолога, лікаря… Діти, знаєте, такі наївні, всіх люблять, світ чудовий, їм все цікаво. І тому дуже важливо говорити про ці секретики, бо вони десь можуть розповісти.

Окрім роботи з дітьми, соціальний супровід охоплює також батьків та опікунів. Про що з ними говоритимуть?

– Ми думаємо, що основне – це навчити батьків, як підтримувати дітей. Є у нас сім’ї, де, наприклад, немає батьків, але є опікуни, родичі, але дитиною ніхто не хоче займатись. Є випадок, де бабуся дуже хворіє, а дядько дитини не хоче нею опікуватися. Дитинка теж постійно хворіє, а ви розумієте, що це вже говорить про те, що дитина потребує уваги, любові та опіки. Є родини, де дітей люблять: вони мало хворіють, правильно приймають терапію, ходять в садочок, надягають чисті речі, вірус (ВІЛ- авт.) на нулі. А у сім’ях, де є певна негативна атмосфера, – там постійно проблеми з прийомом терапії. Тому першочергова робота психолога з опікунами – навчити їх ставится до цих дітей, як до своїх і приймати їх такими, якими вони є. Я не знаю, чи можна звинувачувати за те, що дитина ВІЛ-позитивна. Взагалі від батьків залежить, як дитина прийматиме лікування. Є ті, які відмовляються давати ліки.

Чим же вони це пояснюють?

– Вони обґрунтовують це тим, що їхня дитина не хвора, вони віруючі люди і їх Бог врятує. Є така категорія людей… Хоча ми також співпрацюємо з релігійними громадами. Найсумніше, що страждають самі діти. Якщо дитина не приймає лікування – вона починає хворіти і лише тоді до батьків щось доходить, а поки не хворіє – то для них все нормально.

За період спостережень всього від ВІЛ-інфікованих матерів народилось 858 дітей. З них на серологічному контролі (до 18 місяців) перебуває 121 дитина, 661 дитина знята з сероконтролю, тому що здорова. Однак, 50 дітей було ВІЛ-інфіковано (у тому числі зі СНІДом – 34 дитини).

Якщо говорити не лише про дітей, а й про дорослих людей, то лише з 1 січня по 30 червня поточного року померли 48 ВІЛ-інфікованих осіб, в тому числі 30 – від СНІДу.

Боротися з ВІЛом намагаються за допомогою безперервної антиретровірусної терапії. Наразі охоплення АРТ складає 82%.  Станом на 1 липня 2018 року на АРТ перебуває 1845 осіб, з них 46 – діти.

Щоб зрозуміти загальну картину поширення ВІЛу по області та окреслити ризики, на які наражають дітей батьки, котрі відмовляються від лікування, ми також відвідали Вінницький обласний Центр профілактики та боротьби зі СНІДом. Саме тут отримують необхідну медичну та психологічну допомогу пацієнти.

– Якщо говорити взагалі по дітках, то у нас ситуація стабільна, але це означає, що щороку ми діагностуємо приблизно 1-3 дитини з ВІЛ, – почав головний лікар Центру Ігор Матковський. – Хоча народжуються від ВІЛ-позитивних матерів кожного року приблизно 60-80 дітей. Звичайно, майже всі діти народжуються неінфікованими, тому що матері отримували медикаменти, було дуже ретельне і прискіпливе спостереження за вагітними, а потім вже й за дітьми. Такі дітки знаходяться у нас півтора роки на обліку, а якщо потрібно – до двох років і все, далі ми їх знімаємо з обліку. Але 1-3 дитинки залишаються у нас на пожиттєвому спостереженні, як ВІЛ-інфіковані. Переважно це діти, чиї батьки є не дуже соціально адаптованими. Наприклад мігруючи роми, люди в складних життєвих обставинах, ті, які жебракують…

– Найпоширеніший шлях передачі ВІЛ до дітей – від матері чи сьогодні й інші випадки яскраво виражені?

– У маленьких дітей, звичайно, шлях від матері, але, починаючи років з 12-13 вже не виключаються й інші способи – статевим шляхом. Найгірший шлях – від ін’єкційного вживання наркотиків. Щоправда, зараз у нас таких дітей немає. Маємо зараз наших «старих» діток, які народились ще років 13-16 тому і вони зараз стали підлітками. Це найскладніша, до речі, категорія людей з ВІЛ. Тому що вони вже довгий час приймають медикаменти і знають, що отримують, а тому для них це не таємниця і не казочка. У цей час може сформуватись стійкість до лікування і взагалі ми враховуємо, що ці діти роками на терапії. Це ж підлітки – люди зі своїми авторитетами та власним досвідом, вірний він чи ні вони зрозуміють потім і у них свій час робити помилки, від яких ми не можемо їх убезпечити. Ці 3-4 роки треба просто пережити, але за цей період можна наломати багато дров.

– Є випадки, коли родичі відмовляються лікувати дитину, тому що не вірять у ВІЛ. Чи можете ви якось впливати на такі ситуації?

– На жаль, випадки такі є. Це наш біль і ми навіть судилися. Декілька років у нас тривав суд проти матері, яка зараз виношує третю дитину. От як говорять, що чужих дітей не буває, так і ми непокоїмось, але що з того? Суд вирішив дати на поруки цих ВІЛ-позитивних дітей в ту релігійну структуру, в яку ходить мати. І це саме та структура відмовляє від лікування. Це одна така течія, тому що з іншими релігійними структурами ми спілкуємось і там навпаки говорять, що терапію потрібно вживати. Є декілька випадків, коли ми виступали ініціаторами вилучення дітей з родини. Декілька дітей перебувають під опікою держави, тому що батьки несвідомі, самі не приймають терапію, та й біс з ними, але діти – це свята річ. Так що такі випадки є, ми цей напрямок намагаємось максимально ретельно контролювати.

Щодо випадків, чи не звинувачує ВІЛ-інфікована дитина своїх батьків у передачі вірусу, Ігор Матковський запевняє, що таких конфліктів немає. Ймовірно, це пояснюється тим, що у переважної більшості інфікованих дітей немає батьків і вони знаходяться під опікою бабусь-дідусів та інших опікунів. Щоправда, Оксана Шевчук пригадувала, що у роки своєї роботи соціальним працівником бачила, що діти по-різному реагували. Бували й образи, й звинувачення, але все залежало від того, яка була атмосфера в сім’ї, наскільки дитина приймала себе і наскільки була готова розповісти потім партнеру про свій статус, довіритися та заводити стосунки.

– Якщо дитина відвідує дитячий садочок, чи повинні вихователі знати про її статус?

– Ні. По-перше, майже всі дітки у нас отримують терапію і тому вони фактично безпечні для інших, навіть якщо відбудеться «аварійна ситуація» і, наприклад, хтось когось покусає. Чого ми досягаємо, коли даємо пожиттєву антиретровірусну терапію? Фактично не дозволяємо розмножуватись вірусу і зменшуємо його кількість до нуля. З іншої сторони, а що може зробити вихователь? Нічого.

– У Центрі дітям також надається психологічна підтримка. Як це відбувається та на чому акцентують увагу?

– У нас є ціла бригада. Переважно – це підтримка прихильності до лікування, тому що щодня потрібно пити пігулки. Щодня. Уявіть собі, яка б не була прихильна людина, але просто втомитися може. Тим паче, головна підступність в тому, що не вип’є сьогодні пігулку і завтра нічого ж не станеться. Але, насправді, з часом буде. От якщо людина із цукровим діабетом не вколить інсулін, то що буде? Кома і все, «до побачення». Люди страхаються цього. Тому більше робота полягає в усвідомленні невідворотності потім. І вони, діти, це усвідомлюють.

– Ми їх вчимо, щоб вони не розповідали про такі свої проблеми. Хоча ми спілкуємось багато з сучасною молоддю і вони ставляться до цього (ВІЛ-позитивних людей – авт.) не стільки толерантно, скільки байдуже. Ніби, ну є ВІЛ-інфекція і що? У кожного є свої проблеми, у тому числі зі здоров’ям. Це ще моє покоління очі вилупить… Але наших дітей ми переважно вчимо, щоб вони не розкидалися такою інформацією.

– Звичайно, ніхто не пояснює дитині п’яти років, що є ВІЛ-інфекція. Але розказуємо, що у неї є якась особливість. У нас є окреме дитяче відділення для того, щоб діткам було комфортно, обладнали спеціальну дитячу кімнату.

До речі, цієї кімнатою особливо пишаються фахівці Центру. Говорять, що вона така єдина і в жодному іншому Центрі СНІДу країни подібної дитячої кімнати немає.

З першого погляду зрозуміло, що ми потрапляємо саме у дитяче відділення обласного Центру СНІДу – на всіх стінах намальовані яскраві квіти. Це головний лікар попросив студентів училища №5 надати більше радості приміщенню. Незабаром на стінах також знайдуть місце для малюнків, які передали учні школи №18. Одразу заходимо до дитячої кімнати. Вона не велика і світла, нагадує кімнату дитячого садочка – з маленькими стільчиками, шафами та безліччю різноманітних іграшок, розмальовок та книг.

На шафах лежать грушки, якими пригощатимуть маленьких пацієнтів. На стінах намальовані герої мультиків: козаки та тварини з «Мадагаскару». Попід стінами у коробках тримають дитячі суміші для годування. Їх потім передадуть ВІЛ-інфікованим матерям. До речі, Ігор Матковський зазначив, що всі діти, народжені ВІЛ-інфікованими матерями, забезпечуються соціальною допомогою у 170 гривень на місяць. Тому навіть такі суміші для годування для багатьох родин є дуже великою допомогою. А ось іграшки та ігри лікарі купують самі, або отримують від волонтерів.

Тут ми сідаємо на дитячі стільчики та знайомимося з Мариною Онищенко – лікарем-педіатром та завідувачкою відділення.

– Я працюю тут вже 12-й рік. Практично всі діти пройшли через мене, деяких є перевела у доросле відділення, а тепер вони вже приводять своїх дівчат та хлопців до нас знайомитись. Так виходить, що як “мамка” їм. У мене зараз 45 ВІЛ-інфікованих дітей. Деяких я веду одразу від їхнього народження і ось їм вже по 12 років. Вони просто носять у собі вірус, а так вони абсолютно нормальні, гарні діти. Бачили б ви, які вони приходять, то ніколи б не подумали, що ці діти ВІЛ-інфіковані. І ось тепер цей вік, коли вони виростають і їм треба розповідати, чому вони приймають препарати, скільки це ще триватиме, для чого кров беруть… Медичної проблеми тут відсотків 30. Решта 70 % – соціальне та психологічне становлення.

– Яка наша найбільша проблема? Стигматизація. У нас ще є лікарі в обласних центрах, які кидають ручки від ВІЛ-інфікованих матерів. То про що ми говоримо, якщо навіть лікарі можуть не знати взагалі про цю проблему? Дитина вже знята з обліку у нас три роки, а вони й досі дзвонять, щоб ми написали дозвіл, що їй можна зробити щеплення. Ну, а що тоді говорити про людей, які не знають про ВІЛ? Я завжди приходжу і говорю їм, що подивіться – я без хімхалату, завжди дивлюсь дітей без рукавичок.

До речі, для подібних випадків у дитячому відділенні Центру СНІДу є стаціонар на чотири ліжка. Марина Онищенко розповіла, що минулого року було по 30-40 дітей, яких з пневмонією чи іншими подібними захворюваннями не хотіли брати в інші медичні заклади. Однак, у Центрі навіть немає постійного лікаря, який би наглядав за такими дітьми вночі, а самих їх не залишиш. Тому було вирішено дітей на стаціонар не брати.

– Як відбувається це «відкриття», коли дитині повідомляють, що у неї ВІЛ?

– Це не робиться за один день. Ось вони приходять і кожен раз ми дивимось на те, наскільки дитина взагалі готова до цього. Має працювати мультидисциплінарна команда, наприклад, в Ізраїлі приходить дитина і їй мажуть ручку спеціальним гелем. Потім ведуть до психолога, де є спеціальна пісочниця, і психолог працює з батьками та дитиною. Потім вони йдуть до старшої медсестри та отримують препарати, після цього – до фармаколога, який розкаже про особливості терапії, побічні реакції, щоб батьки не лякались. Лише після того приходять до доктора і дитині набирають кров. Там є і клоуни, і анестезія. Як у нас: забігають батьки, ми швидко набираємо аналізи, швидко розпитуємо про справи, виписуємо препарати і все. І це може бути протягом 20 хвилин, тому що мамі їхати назад в район.

– Але це ж такий стрес для дитини.

– Ну, а хто там взагалі говорить про стрес для дитини і враховує її бажання? І це ж не лише тут так. Ось у нас немає дитячого психолога. Я займаюсь всім завдяки тому, що я цих дітей добре знаю.

– Відкриття статусу – це настільки важкий процес, що одна людина його просто не в змозі зробити. І те, що навіть ми робимо, це лише одна тисячна того, що має бути. У відділені більша частина на мені і моїй медсестрі, тому що психологи завантажені і підключаємо їх коли дитина вже дуже «запущена» чи коли на стаціонарі. У нас теж є пісочниця, як в Ізраїлі, але рівень підготовки залишає бажати кращого. Ніхто не хоче займатися дітьми. Навіть донори дають гроші на допомогу групам ризику: секс-працівниці, наркомани, секс між чоловіками. А діти – це така категорія, яка нікому не потрібна. Ось ЛЖВ виграли проект по соціальному супроводу і у мене великі сподівання, що вони допоможуть. Вони все завжди робили на волонтерських засадах, але така добровільна робота все одно має чимось підтримуватись. У кімнаті всі паровозики, лампочки, були зроблені їхніми руками. Вони дійсно можуть вирішити соціальні проблеми дітей.

– У нас зараз є конфлікт. Дівчинка-підліток конфліктує з бабусею. Дитина не хоче приймати препарати, тому що бабуся виділяла їй окрему ложку і кружку, ще якісь речі. Ще й додамо ті конфлікти, які зазвичай бувають у підлітків з дорослими. Дитина зайшла у дуже важкий стан. Бувають випадки, коли діти йдуть від опікунів і припиняють приймати терапію. І тоді у них є дві думки: або «я все одно помру», або «я і так нормально почуваюсь», а коли зрештою діти потрапляють сюди, то треба все вирішити буквально за хвилини, аби не погіршити стан дитини. Дати їй надію, пояснити необхідність приймати терапію і щоб дитина жила якісно.

– А буває, що й батьки не хочуть дитині відкривати її статус і тоді з ними доводиться спілкуватися. А де і коли? При мінімальній зарплаті прийняти двох вагітних, 4 інфіковані дитини, ще в нас на обліку діти, які народжені від ВІЛ-інфікованих матерів до 18 місяців. Щодня я приймаю по 25 чоловік, ще й дорослих теж, тому що завідувачка відділенням. То який же відсоток вигорання у таких лікарів? Проблеми є з обох сторін барикад.

– Ми завжди у телефонному режимі з дітьми і батьками. У нас є діти, у яких стрес лише від того, що вони сюди приходять і з ними треба працювати, щоб зняти негатив. Ми завжди даємо дітям іграшки, розмальовки, цукерки. Ніби рефлекс виробляємо, що може тут і погано, але ж якийсь позитив теж є. І діти вже знають, де яка коробка з іграшками. З однієї сторони, ну і що в цій кімнаті такого? А з іншої – є відчуття, що це не лікарня, і сидячи на такому низенькому стільчику ми обговорюємо проблеми дитини, про що говорили минулої зустрічі, про що дитина хоче дізнатися і все-все. А це час, якого катастрофічно бракує.

– З якого віку можна розкривати дитині її статус?

– Такого немає. Не буває так, що ми за однаковим сценарієм із двома дітьми працюємо. Буває, що дитині років 10, а вона взагалі не розуміє, просто думає, що п’є вітамінки і все. Все одно на прикладі мультиків ми виясняємо, що чогось же ти сюди приходиш і ми так говоримо. Тому що не може бути так, що сьогодні дитина прийде і їй одразу скажуть: «У тебе ВІЛ». А з іншої сторони – пропустиш момент і дитина знайде в інтернеті – все може закінчитись дуже сумно. А ще дитина може розказати у садочку чи школі свій статус, а як це сприйме оточення? Щоб не було таких цькувань над дитиною, що доведеться переїхати в інше місто чи село. І це весь час відбувається. Дитині дуже важливо розуміти, для чого він постійно приймає ліки і у неї регулярно беруть кров. Вона шукає відповідей, що відбувається і що з нею не так. І якщо ми цей момент пропустимо – дитина сама дізнається.

– Трапляються випадки, коли дитина дізнавалась про свій ВІЛ-статус раніше, ніж їй говорили? Як тоді відбувається спілкування?

– Та звичайно. Вони ж читають, куди приходять. І я доросліших дітей бачу раз на півроку, а за цей час вони колосально змінюються. Бувають випадки, що ми дізнаємося, що у сім’ї щось не так, тому що багато батьків також у нас на обліку і бачимо, коли вони самі не приходять за препаратами і для дитини не беруть. А я потім по аналізам бачу, скільки дитина не приймала препарати. Тобто, якщо раніше ми бачили, що вірус у сплячому режимі, то за декілька днів пропуску АРТ його вже видно.

– Ми і ці діти абсолютно не захищені у юридичному плані. Є мама, у якої вже дві дитини інфіковані і вона знову вагітна, то ми на неї подавали до суду, але нічого не змогли зробити. І так у нас щороку 1-2 дитини з’являється. За що ці діти повинні страждати? А ми не можемо притягнути цих батьків до відповідальності. І це «пічалька». Буває, що опускаються руки. А потім вони приходять, такі красені, що думаєш напевно все ж не дарма доклали стільки зусиль. Може ця дитина щось винайде чи зробить і саме наше завдання було її врятувати. А буває й так, що просто немає сил.

– Дорослі вже зробили свій вибір і його вже не зміниш, а ці діти ні в чому не винні. Значить, ми маємо дати їм шанс, а як вони його використають – це не наша справа. Нам би їх виростити.

Протягом розмови пані Марина розповіла, що іноді втома бере своє і подекуди з’являється бажання все кинути. «А, думаєте, я не плачу?» – запитує жінка, а потім веде у свій кабінет і показує декілька поробок – паперових лебедів та квіти, які їй принесли маленькі пацієнтки. Попри всі складнощі та неймовірне навантаження вона все одно вірить, що все не дарма і що найважливіше – вірить у дітей, яких лікує, і в їхнє гарне майбутнє.

Деякі супергерої носять не плащі, а медичні халати.

Цим матеріалом ми не намагалась спонукати батьків відразу в паніці перевіряти своїх дітей або з підозрою ставитись до їхніх друзів. Проте варто розуміти, що такі діти є й ізоляція для них може лише погіршити психоемоційний стан. Нагадаємо, що ВІЛ передається статевим шляхом, парентерально (через кров та інші біологічні рідини), від матері до дитини (під час вагітності, пологів, при грудному вигодовуванні). А ось через обійми, спілкування та інші побутові контакти – ні, а цього цілком достатньо принаймні для дружби.

Фото Андрія Завертаного, Миколи Геркалюка та надані ЛЖВ

Автор: Дар'я Гоц

Поділитись публікацією
Вгору