УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 РОКІВ НА ТЕРЕНАХ ПОДІЛЛЯ
Військові однострої, гармата і стіл Петлюри
У Вінницькому краєзнавчому музеї розпочала роботу виставка "Українська революція 1917-1921 років на теренах Поділля". Вона показує взаємозв'язок та правонаступність різних аспектів тогочасної та сучасної України.

Виставку спільно організовували Вінницький обласний краєзнавчий музей, Музей історії Києва, Центр історії Вінниці та Державний архів Вінницької області.

Уніформа

На виставці представлено сім різних одностроїв, що взяті з окремих родів військ та періодів історії Української держави у проміжку між 1917 та 1921 роками.

Однострій юнкера (юнака) першої української військової школи імені Богдана Хмельницького є збірним образом учасника бою під Крутами. Основою такої уніформи став типовий однострій Російської імператорської армії. Складається форма юнкера з шинелі, кашкету, башлика (шарф кавказького типу), шкіряних підсумків для набоїв, торби-сухарки, алюмінієвої фляги та додаткового підсумка. За великим рахунком, в реаліях кінця 1917 початку 1918 року, український солдат в такій уніформі нічим не відрізнявся від свого опонента з російської армії (чи то прихильника Тимчасового уряду, чи прихильника більшовиків). Лише з кашкету зазвичай зривали імперську кокарду.

Українські вояки зривали імперські кокарди зі своїх кашкетів.

Уніформа командира панцирника “Отаман Петлюра” (з Панцирного дивізіону Січових стрільців) складається зі шкірянки автомобільних підрозділів російської армії та французького шолому Адріана (поширеного в багатьох арміях тих часів). Ознакою офіцерського рангу є багнет від австрійської гвинтівки системи Манліхера. З іншого боку на поясі висить німецька ручна граната. Універсальною холодною зброєю, робочим інструментом та засобом захисту була піхотна лопата Ліннеманна. В бойових умовах вона захищала живіт вояка від випадкових куль.

В бойових умовах піхотна лопата захищала живіт вояка від випадкових куль.

Вояк кінного полку Чорних запорожців зовні відрізняється від решти українських бійців. Він одягнений у однострій кавказького типу. Черкеска в першій чверті ХХ століття асоціювалась з козацтвом. Кубанські козаки перейняли цей вид одягу в кавказьких народів і протягом ХІХ століття він сприймався як щось близьке та рідне для українців. На озброєнні у “чорношличника” був карабін Мосіна, досить зручний для стрільби верхи. Набої зберігались у німецьких підсумках від гвинтівки Маузер. А чорний шлик на шапці був однією з головних ознак приналежності до цього полку.

В наш час 72-а окрема механізована бригада ЗСУ названа на честь Чорних запорожців.

Чорні запорожці не здавалися в полон і не брали полонених. Це було викликано білогвардійським терором осені 1919 року. Білі вважали українців зрадниками “єдінай рассіі”. Прихильники російського монархізму переважно розстрілювали полонених українців. Запорожці відповідали тим самим.

Такий однострій лежить в основі теперішньої уніформи Збройних сил України.

Хорунжий 3-ої Залізної стрілецької дивізії Армії УНР був одягнений у англійський френч з чотирма кишенями. На голову одягав кашкет також англійського типу. Це могли бути, як англійські однострої, закуплені ще імперською армією, так і пошиті українцями власноруч. Сині петлиці та синій тризуб чітко вказували на приналежність військовика до піхоти. На ньому також присутня англійська портупея та кобура від револьвера системи Наган.

Сестри-жалібниці Польової лічниці № 1 Української Галицької Армії мали власну уніформу. Лічниця у Вінниці розташовувалась на території психо-неврологічної лікарні імені Ющенка. Українські сестри-жалібниці одягались так само, як і їхні колежанки з російського Товариства Червоного хреста 1900-х років. Основою для їхньої уніформи був типовий жіночий одяг з фартухом і нарукавною пов’язкою, які мали нашивки у вигляді червоного хреста.Головний убір мав назву апостольник. Додатковим захистом від холоду була пелеринка – жіноча накидка.

Додатковим захистом від холоду була пелеринка – жіноча накидка.

Бійці подільської повстанської групи отамана Гальчевського одягались так, щоб в разі чого скидатись на звичайних селян. В основі їхньої зимової уніформи кожух з півдня Вінниччини першої чверті ХХ століття. Додатками можна вважати російську офіцерську портупею, кавалерійську шашку зразка 1881 року, німецький бінокль та смушеву шапку.

Повстанці успішно протистояли радянській владі на території Поділля протягом 1920-1922 років.

Знявши з себе усе це додаткове спорядження повстанець міг видавати себе за пересічного селянина.

Козак Гарматного куреня 1-го кулеметного полку Армії УНР одягав стандартну піхотну сорочку Російської імператорської армії та англійський кашкет, прикрашений кокардою з тризубом. На озброєнні він мав бебут (кинджал кавказького типу) та гвинтівку. Зверху на уніформу чіплявся підсумок для набоїв, додатковий підсумок та речовий мішок, також відомий як сидір.

Гарматний курінь можна вважати військовим підрозділом, що виник вже на завершальному етапі подій Української революції. Його створили у вересні 1920 року на Вінниччині. Козаки з цього куреня тримали оборону на лінії від Шаргорода і до Дністра. Одним з бійців цього підрозділу був сотник Семен Якерсон.

Зброя

Гірська гармата системи Дангліза-Шнайдера зразка 1909 року є робочим прототипом, відтвореним спеціалістами минулого року.

Такі гармати масово випускали на заводі “Арсенал” у Києві в часи Першої світової війни. Їх використовували всі сторони протистояння в часи Української революції.
Гармату можна розібрати на окремі складові, перевезти, знову зібрати і вести обстріл. В сучасних, не бойових умовах, розбірка, перенесення та монтаж зайняли трохи більше двох годин. Зручна конструкція та достатня потужність (калібр 76 мм) зробив гірську гармату невід’ємною частиною більшості військових конфліктів першої половини ХХ століття.

Нагороди та фляги

Колекція австрійських військових нагород надана для виставки Максимом Царенком.

Частина бійців Української Галицької Армії отримувала нагороди за несення служби в австрійській армії в часи Першої світової.

Документи

Посвідчення козака Армії УНР вінничанина Кузьми Денисюка є однією з унікальних речей на виставці. Він потрапив у полон до білогвардійців генерала Денікіна. 25 листопада 1919 року в місті Старокостянтинів “денікінці” відпустили козака додому з невідомих причин. Це посвідчення дозволяло Денисюку безперешкодно повернутися на його рідні Малі Хутори. Подальша доля вояка, на жаль, не відома. Його ім’я не числиться в списках репресованих радянською владою в 30-ті роки. Можливо йому вдалось пережити всі перипетії тих років.

Тогочасні документи представлені Універсалами Центральної ради, надрукованими у місцевих газетах. Також тут трапляються звернення Трудового конгресу до народу України та народів світу. Решта газет з колекції Вінницького обласного архіву дає можливість зрозуміти, що саме писали в головних на той час засобах масової інформації.
Одна з листівок, автори якої звертаються до селян і робітників, розвінчує антисемітську позицію українського уряду.

Посвідчення Федора та Марії Голубів були видані їм Генеральним консульством у Петрограді при Міністерстві закордонних справ Української держави 12 листопада 1918 року.

Прапор

Вперше виставлена вінницька репліка прапору 3-ої Залізної Стрілецької дивізії Армії УНР. В Україні є лише три таких прапори – один оригінал та дві копії.

Стіл Симона Петлюри

З 1960-х років цей стіл перебував у кабінеті керівників Вінницького обласного краєзнавчого музею. Співробітники музею спільно зі спеціалістами Національного реставраційного центру розібрали його й перенесли на місце проведення виставки. До того стіл вважався непереносним.

Стіл, за яким ймовірно працював Головний отаман Симон Петлюра, можна вважати основним експонатом виставки.

Стіл було створено на межі XVIII-XIX століть. Достеменно невідомо кому саме він належав і чи точно за ним працював Симон Петлюра. В 1960-х, коли цей стіл потрапив до музею, він вже мав легенду про те, що певний час за ним працював Головний отаман.
За однією з версій, столом користувалась родина Ґрохольських і він певний час перебував у садибі Рузін (сучасна вулиця Толстого). В травні 1919 року садибу пограбували більшовики. За спогадами однієї із представниць родини Ґрохольських один із засновників Крайового музею Корєнєв (тепер краєзнавчий) забирав окремі речі до музейної колекції, щоб врятувати їх від більшовиків. Ймовірно, що стіл був однією із врятованих речей.

Коли в травні 1920 року до Вінниці повернулась українська влада і сюди приїхала Військово-похідна канцелярія, офіцери попросили музейників умеблювати порожню садибу Боруха Львовича (сучасна вулиця Петлюри, 15). Можна припустити, що стіл потрапив до канцелярії Петлюри і, що Симон Васильович за ним працював. На жаль ні довести, ні спростувати ці припущення поки що неможливо.
На самому столі можна побачити телеграфний апарат, газети та унікальну ручку, зроблену з двох гільз від набоїв Маузера. Поряд пачка австрійських цигарок “Nil”.

Симон Петлюра був затятим курцем і в окремі моменти міг палити цигарку за цигаркою цілими пачками.

Частини оригінальної різьби з окремих частин столу було втрачено, їх пізніше замінювали. Два перехрещені молотки вказують на те, що перший власник столу належав до масонського руху. Існує припущення, що й сам Петлюра мав стосунок до українського масонства.

Стенди

This slideshow requires JavaScript.

 

Автор: Микола Геркалюк
Фото: Андрій Завертаний
Екскурсія: Олександр Федоришен
Вгору