× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Що це було?

Ніколи насправді не знаєш, як правильно розповісти подібну історію. Як правильно розповісти про те, що відчув. Останнім часом, констатую із сумом, такі занурення не часто траплялися. Але завжди на них сподіваюся.

Читаючи блог Влада Троїцького зачепився за думку про призначення мистецтва – воно має ставити запитання, змушувати до певного дискомфорту. Хто ми? Хто я? Чи так все насправді, як звикли ми бачити? Чи світ такий, як хотілося думати?

Тижнями подумки повертався саме до нього. Намагався згадати, що останнього разу змушувало мене так почуватися? Я шукав певні приклади особисто для себе, поки готувався до подкасту з «ЦеШо». Читав, дивився і слухав.

Але що ти насправді побачиш про когось, дивлячись у лептоп чи смартфон? «Богемна Рапсодія» навпаки – обличчями вниз у повній-повнісінькій темряві. В їхній концертній програмі саме така сцена присутня – обличчями вниз у тексти новин і темрява навкруги. І ти не бачиш нікого поруч у темряві бо очі сліпить яскравий екран. Ти бачиш екран, а не людей навкруги.

Ранок, вихідний день, порожні вулиці. Вистава «Ми є» в молодіжному центрі «Квадрат» відбудеться ввечері. Насправді, не слід говорити багато, щоб все розуміти. Зранку ми разом миємо вікна від написів з минулої вистави. Кожен робить своє. Вміє і робить, що знадобитися. Ніхто не сидить, не чекає. За мить посміхаєшся подумки словам Макса Демського про театр «ДАХ»: “Вдень ти робиш виставу, а після неї ідеш у фойє мити підлогу, бо ніхто крім тебе цього не зробить”.

Поруч з ними взагалі неможливо утриматись – ти за мить щось волочиш, шукаєш знаряддя, засіб для чищення скла і всім вистачає роботи. З людьми, що не маючи театру, де хочеться працювати, роблять театр самі, не може бути інакше. Неймовірна дорослість цих вчинків вражає. Вражає відкритість проекту «Театр-Пральня» до світу, вражає готовність до дії і щирість. За клацанням пальця у студії вони підхоплюють пісню із напівслова розуміючи, що саме співатимуть – таке раптове запалення й вибух я бачив до того на саундчеку «Dakh Daughters». Так це працює – велике, помітне і спільне для стороннього глядача.

Всередині дня, як от цей, не аналізуєш. Не хочеться думати забагато, аби не втратити фокусу тут і зараз. Всотуєш і відчуваєш. Питання виникає по тому, як світло у залі згасає.

Десь тут ти питаєш, що саме відбулось. Виходиш з вистави із комом у горлі у вечір весняний, де зорі над площею. І слів вистачає хіба що просити цигарку. Сам дивишся небо і чуєш розмову двох ветеранів про ще одного загиблого, що після поранення помер у нашім шпиталі і треба доставити рідним. Упізнаєш назви населених пунктів, переводиш їх на літри дизпалива, вдихаєш свій дим і коло стає ще тіснішим.

Ми є. Ось тут у підвалі вистава про мир і війну. Ми є – українці, а поруч із нами війна, яку втім півкраїни воліє не бачити, та ось її лихо нам дали відчути зі сцени. А ось поруч з нами ті двоє у формі загиблого воїна мають відвезти додому. Цей світ – не стрічка фейсбуку, що ти обираєш за власним бажанням.

Ці ляльки на сцені так схожі на спробу звернутися до внутрішньої дитини – своєї і нашої. На спробу достукатися. Адже, говорячи, що ти є – одразу готуйся, що й інші про це говоритимуть вголос. Не завжди радітимеш цим голосам.

Так стається на концерті «ЦеШо» у «Плеяді» наступного дня. Лунає пісня «I hate you», що брала участь у Євробаченні. Все ніби спокійно, аж тут напідпитку до зали заходять підстаркуваті урки, влаштовують кіпіш, кричать щось із заднього ряду. Їх ввічливо просять піти – вони кидаються образами, погрожують, вимагають гроші за квиток, якого не купували. Один задирає одежу, демонструючи профілі Сталіна й Леніна. Ось вони – двоє. Ось профіль вождя, ось зуби гнилі і пожовклі. Перекривлена пика, загрозливі рухи до кожного, поруч і пісня «I hate you» лунає у залі. Встигаю хіба зрозуміти – вчорашнє занурення досі триває. На гору іти завжди важко, а мчати униз – швидко і весело. Всім хочеться мчати, ніхто не збирається дертися. Зріз твоєї країни. Вистава про те, що ми є, про те що війна ця насправді не почалася ні вчора, ні в чотирнадцятім, а триває століттями й триватиме, поки хтось має велику сміливість сказати – ми є.

Звідси й ненависть. Звідси глухість і всі заперечення. Українця зручно вважати смішним, недолугим, боягузливим, підлуватим, легковірним васалом, готовим на все на догоду правителю. Інакші тут хіба виживали? Ті, що вижили добре засвоїли схему. З цього, власне, і починається вистава «Ми є». З жахливих потворних кліше радянської доби. Та інакші тут є і завжди були – про це і вистава. Я є. Ти є. Ми є. Усвідомлення себе і своєї країни. Дорога в нове зі старого і нарешті любов, з якої стане сили на все. До виборів уже зовсім нічого і вибирати з ненависті складно, зі страху ще гірше, а вибирати з любові – ще треба уміти.

«ЦеШо» – соціальний рейв-бенд. На сцені Ігор Митальников, Марічка Штрибулова, Маруся Іонова, Надя Голубцова, Катруся Петрашова – ровесники незалежності. Вони не йдуть куди течія, а роблять натомість щось інше, щоб було на світі те місце, де схочеш і зможеш, і зробиш нарешті. Чи це нам не приклад для вірної відповіді?

Читайте також:

“Я – є. Вона є. Ми є!”: у Вінниці “Театр-Пральня” показав людську історію України. ФОТОРЕПОРТАЖ

“Всім пофіг”: музично-психологічний рейв від ЦеШо у Вінниці. ФОТОРЕПОРТАЖ

 

 

Автор: Богдан Куценко

Поділитись публікацією
Вгору