“Що дозволено у Франції – у нас вважається вандалізмом”: вінницька художниця Ірина Шикір про свободу мистецтва. ВІДЕО

Не маючи спеціальної художньої освіти та жодного дня не провівши в художній студії, Ірина Шикір була єдиною українкою, яка потрапила на мистецьку резиденцію у Франції та створила унікальний дизайн одного із готельних номерів.

Зараз кожен, хто малює, може назвати себе художником, а справжні художники часто соромляться і кажуть, що їм ще вчитися і вчитися. Вони малюють вдома, на вулиці, у запилених майстернях, у закладі та навіть у транспорті. Для когось створення картини  – це сакральний процес, в якому має бути тепло, обов’язкова тиша і музика. Інші ж можуть малювати у будь-яких умовах. Хтось говорить, що малювання – це талант, інші вбачають у цьому постійну роботу. Для когось важливою є допомога молодим митцям.

До Дня художника, який всі митці України відзначатимуть 14 жовтня, VежА поспілкувалася з п’ятьма вінницькими художниками і художницями, щоб у коротких розмовах дізнатися про їхній творчий шлях, процес створення картини, ставлення до мистецтва, його розвиток у Вінниці та мрії.

Ірина Шикір – молода вінницька художниця, яка шукає себе у різних жанрах: від класичного живопису, реалістичних портретів до створення сучасних візуальних проектів у Франції.

Дівчина розповідає про мистецьку атмосферу у Франції та Україні, чому в нас ще бояться сучасного мистецтва та про галерею мрії у Вінниці.

Від хореографа до художниці

Малювати я любила ще зі школи, не думала, що буду займатися цим професійно взагалі. Мріяла стати хореографом. І якось батьки бачили в мене хист до малювання і казали «давай, йди в художню школу». Я якось сперечалася, що «ні, не потрібно».

Але я художню школу не закінчувала, хотіла бути дизайнером і якось вже під час навчання в університеті зрозуміла, що хочу малювати. Почала брати замовлення і малювала в основному в інтер’єрі. Створювала неординарний інтер’єр, допомагала своїм клієнтам реалізовувати їхні нестандартні ідеї і додавала атмосферу затишку в їхніх приміщеннях.

Я подумала, що потрібно розвиватися далі, потрібно починати малювати більш професійно. Почала брати портрети, різні пейзажі і ось так. Взагалі я  самоучка.

Рецепт простий – береш і малюєш. Коли в університеті побачила студентів, які працюють набагато краще за мене, то це був великий стимул, я брала навіть ті постановки, які ми робили на парах додому і домальовувала з фото, тому що розуміла, що мого досвіду не вистачає, я не дотягую до того рівня. І ось так робота над собою, різні художники, які професіонали своєї справи, мене надихають – так я тягнулася до кращого.

Про створення картин та пошук авторського стилю

Особисто у мене, якщо це картина на холсті, то я дуже довго її виношую у себе в голові. Не знаходжу часу, щоб сісти і малювати. Але коли приходить цей час, то вона вже конкретно сформована, що можу сісти і поетапно знаю, як я буду її реалізовувати.

Авторський стиль. Це дуже важко, я над цим до цих пір  працюю. Потрібно просто малювати, потрібно просто шукати себе, пробувати різні матеріали, різні техніки і ти вже бачиш: що тобі вдається краще. І те, що вдається краще – потрібно бити в одну точку. І таким чином я думаю, що з роками ти відпрацюєш свій стиль.

Ідеї черпаються з оточуючого. Мене надихають люди, музика, природа. Надихає, коли  дивлюся на картини інших художників, якими захоплююся, надихаюся.

Із матеріалів дуже люблю акварель. Колись, коли тільки починала малювати, то у мене з нею не виходило, було дуже важко і я плюнула, типу «я не буду малювати аквареллю». А потім за період навчання ти розумієш, що тобі потрібно малювати і якось я почала працювати тільки аквареллю. Я тепер розумію, що це моя фарба, що я буду нею працювати доволі довго.

Я залежу від умов, в яких працюю. Мені потрібні комфортні умови, щоб було тепло, бо коли холодно, то працювати руками дуже важко. Я люблю слухати музику, це різна музика, в залежності від мого настрою.

У Франції зовсім інший погляд на мистецтво

Це взагалі дуже така приємна пригода. Я поїхала у Францію як туристка. Це містечко, яке було закинуте, там не було жителів взагалі. І одна італійська сім’я викупила це місто, розміром воно десь 10 гектарів і 22 000 метрів квадратних стіни фасадів, які можна розмальовувати.

Ця італійська родина створила міжнародну організацію: туди приїжджають різні художники і розмальовують там різні стіни. Стилі дуже різні, в основному це стріт-арт, там вони запровадили такий проект, який називається «Готель 128», в якому є 128 кімнат і художники з різних країн, різних національностей, кожен розмальовує свою кімнату в своєму стилі. Просто обирає тематику і працює.

Таким чином я якось зацікавила італійку – її звати Сильвія – і вона запропонувала мені там попрацювати. Я вибрала собі кімнату, тематику і буквально за три дні розмалювала всю кімнату.

Ідея виникла, як історія з мого життя. Тоді мені це боліло і я вирішила  звільнити себе. Тема присвячена онкохворим діткам і матерям, які втратили своїх дітей. Трохи сумна тема, але ось так.

Це абсолютно новий досвід, балончиком раніше ніколи не працювала. Але я працювала у змішаній техніці, оскільки балончиком все малювати було дуже важко, були деякі детальні речі і я залучала до цього і пензлики, і акрил, ну і балончик.

Часу було, на жаль, дуже мало і була така стресова ситуація, що ти розумієш, що у тебе є рамки і за  три дні треба намалювати понад 10 метрів квадратних і плюс два холсти – це було насправді важко. Працювала з ранку і до світанку.

У Франції зовсім інший погляд на мистецтво – у них там дозволено все. Все, що тобі прийде в голову – бери і малюй. У нас це все більше як вандалізм, коли ти щось десь хочеш розмалювати балончиком – це не сприймається. А там в основному всі картини малюються балончиком, бо це швидко, це професіонально і це круто.

Безумовно, в нас є талановиті художники, але наша школа не дотягує до французької. Є над чим працювати. Дуже круто, коли ти працюєш в тій атмосфері, працюєш з різними художниками, які тобі підказують, які діляться своїм досвідом і ти швидше розвиваєшся в цьому. І хотілося, щоб у Вінниці також були такі заходи і такі місця.

Про розвиток мистецтва у Вінниці та мрії

Для мене досить важко добре заробляти лише малюванням, я не настільки прославлена в Україні як художниця, тому мені доводиться займатися багатьма речами, щоб вистачало на прожиття. Але я думаю, що це реально. Зараз мистецтво виходить на новий рівень і я сподіваюся, що воно буде більш актуальне в майбутньому.

Плюси в нашому місті в тому, що в нас є багато талановитих художників. Мінуси, що у Вінниці мало галерей. Хочеться все більше крутих храмів мистецтва, хочеться якусь таку галерею, в які ти можеш працювати. Приходити туди зранку і до вечора працювати, творити і в цей час це ніби галерея, в яку можуть приходити люди і дивитися як малюють художники, в процесі, як народжуються шедеври. Ось це було б дуже круто.

До критики я відношуся нормально. Мені здається, що ніхто так не критикував мене, як я сама себе. Але, звісно, ти розчаровуєшся, коли тебе десь розкритикували, недооцінили чи не зрозуміли, але у будь якому випадку це розвиток.

Я хочу займатися цим все своє життя і хочу, щоб робота мені приносила мені задоволення, а вона приносить мені задоволення, бо я цим живу.  І звісно, я дуже люблю малювати і не збираюся на цьому зупинятися.

Читайте також: “Ми досі змагаємося, в кого більше ковбаси в холодильнику”: вінницький художник Олександр Никитюк про сучасне мистецтво і життя. ВІДЕО

“Зі мною можна намалювати все”: вінницька художниця Анна Борачук. ВІДЕО

Фото, відео Андрія Завертаного 

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору