× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Рейв у вагонах і тату в купе начальника потяга: що відбувалося в “мистецькому потязі” ГогольTrain. ФОТО

15 годин у дорозі, а для вінничан майже 18, багато музики, нових знайомств, випадкового мистецтва, філософських розмов. Два бари — один із яких у раритетному вагоні-ресторані 20-30-х років, який зайняв київський бар «Хвильовий» , та  інший — звичайний вагон-ресторан, де розташувався вінницький заклад «Johnny Raw» та імпровізована сцена. Так вже у потязі розпочався Гогольфест, який прямував з Вінниці через Київ і до Маріуполя наприкінці квітня. 

Особлива та унікальна мандрівка під назвою Гогольtrain одночасно відбувалася більш ніж для 300 незвичайних пасажирів. Серед них багато митців, журналістів, студентів, людей старшого віку, дітей і людей абсолютно різних спеціальностей: від хіміків до лікарів.

Гогольtrain  — свобода, імпровізація, симбіоз і рейв

Вінницький десант зміг роззнайомитися ще у потязі до Києва, адже їхали вони в окремому вагоні. Близько 40 вінничан змогли стати частиною своєрідного мистецького акту та увійти в історію, як «мешканці» першого в Європі арт-потягу.

Ще на київському вокзалі стає зрозуміло, що тут хтось затіяв маленьку мистецьку революцію — на табло серед інших потягів видніється напис Гогольtrain, а в гучномовець оголошується, що з восьмої платформи відправляється арт-потяг Гогольтрейн.  Біля цієї ж восьмої платформи безліч усміхнених і щасливих людей. Здається, що похмурих і занадто серйозних до цього потягу навіть не підпускали.

Організатори та волонтери швидко завантажують інструменти, технічне приладдя та «бари» у вагони. Біля кожного вагону свій координатор, який розповідає куди кому потрібно йти. Жодних квитків, конкретних місць та серйозних обмежень. Єдина лише  об’єднуюча мітка — фіолетовий браслет. Проте, внутрішній обєднуючий фактор тут набагато важливіший.

Здавалося, як вдалося цій шаленій команді організаторів домовитися про надання потягу із 10 вагонів для фестивального переїзду? Та у них з Укрзалізницею точно свої особливі стосунки. Адже окрім того, що ці 10 вагонів стали реальністю, їх дозволили розмалювати всіх охочим художникам. Лише один вагон під кодовою назвою «Битовуха» залишився абсолютно звичайним. Організатори ще жартували, що навіть особливо не мили його, аби зобразити все побутове життя.

Коли потяг рушив із київського вокзалу у гучномовці прозвучав голос одного із організаторів, який привітав всіх пасажирів Гогольтрейну і ще раз нагадав про свободу творчості.

Окрім цього, команда просила пасажирів потягу скоротити використання пластикового посуду та зменшити кількість сміття, хоча з цим були явні проблеми. Як і з забороною паління: гогольтрейнівців можна було відчути за запахом цигарок і не тільки. Особливо тих, хто часто переміщався між вагонами.

А ці переміщення були певною виставковою залою з особливим перфоменсом у кожному плацкартному вагоні та навіть купе.

Деякі оформили свій вагон різноманітними мандалами та буддиськими знаками: антуражем і атмосферою, він нагадував маленьку Індію на колесах. Інший вагон нагадував арт-хаусне кіно, де половина вагону грає на музичних інструментах, інша тихо читає, грає в ігри чи карти, випиває або ж просто мирно спить.

Відверто кажучи, очікувала найбільшого трешу та шуму у плацкартних вагонах, але схоже на те, що пасажири таки знають ціну особистого простору та слово «повага».

Таким чином всі тусовщики переважно  осіли у двох барах-ресторан. У «Хвильовому», де все було в ніжно-червоних тонах, атмосфера була дещо інтелектуальною та досить спокійною. Тихі розмови, легкі танці і алкоголь.

В іншому барі-ресторані, який ще й виконував роль сцени, майже з перших хвилин відправлення потяга вже почали збиратися люди, знайомитися, а технічна команда проекту вже підключала апаратуру.

В певний період журналістів з камерами було більше, ніж самих відвідувачів, тому кожен «персонаж» став для колег «на вагу золота». У мене ж була інша роль — звичайної пасажирки та спостерігачки. Цікаво було побачити «двосторонню журналістку», яка мала мікрофон, обклеєний логотипом відразу двох каналів, на які вона одночасно працювала. З етичної точки зору не називатиму ці ЗМІ, але зручно, що логотипи обох виявилися одного кольору.

—А що це у вас за татуювання? А що вони означають? А навіщо їх так багато? —запитує колега у художника, який розмалював один із вагонів потяга. Йому, схоже,  подібні питання вже набридли і той благальним поглядом дивиться в сторону знайомої, щоб вона сказала хоч слово і врятувала ситуацію.

Неподалік сидить молодий, усміхнений провідник, на якого легко падає світло від заходу сонця. Його також запитують, що він знає про Гогольфест чи вперше їде таким потягом і які в нього враження. Він з легкістю і посмішкою відповідає, що очікує лише позитивних емоцій і така поїздка для нього вперше.

Кінематографічно і задумливо у цьому ж світлі заходу сонця сидить виконавець «Мало» (Максим Рубан), якого очікує виступ на Гогольтрейні і на Гогольфесті у Маріуполі. Поруч шум і випивають пасажири, неподалік із не  дуже задоволеним виглядом сидить провідниця чи то наглядачка вагону-ресторану. Схоже, жіночці зовсім не сподобалася перспектива цілодобового «двіжу» шаленої молоді, яка, до речі, вела себе досить чемно. Не відбулося жодної бійки та конфлікту ( у будь-якому випадку я цього не бачила). Лише одного пасажира довелося потривожити від сну за столом у вагоні-ресторані і «затягнути» на спальне місце. Схоже, хтось не розрахував дозу алкоголю на таку тривалу подорож або ж просто міцно заснув під музику, що грала у вагоні.

Щодо музики, то артистам доводилося виступати в доволі екстремальних умовах, коли в душному приміщенні, вщент забитому людьми, потрібно якось грати і співати.

 

Одними із тих, хто дійсно розігрів публіку, був київський гурт SHEETEL. Вокаліст-клавішник розмістився у кутку на підвищенні, а барабанщик поруч при вході, тому коли потяг сильно похитувало, а навколо зовсім трохи простору, то люди могли навіть падати на нього. Як виявилося, у гурту є ще й басист, проте він розчинився у натовпі і був майже непомітним. Хлопці сміливо та сильно відіграли концерт і навіть позбулися у цій спеці деякого одягу.

Схоже, найважче було фотографам та операторам, які намагалися знайти вдалі місця серед натопту. Пасажири танцювали на сидіннях та столах, у проходах і навіть тамбурах.

Вже пізніше в обох вагонах-ресторанах зіграв свій сет київський ді-джей Nestor. Що стало більше лайтовим музичним доповненням вечора.

Що відбувалося далі я вже не знаю. Але по розмовах, то мистецькі акти відбувалися у потязі до самого ранку.

Що цікаво, тільки вийшовши із вагонів-ресторанів, ти вже не чуєш шуму та музики, а вночі більшість пасажирів тихо спілкувалася, випивала або ж спала. Проте, навіть у плацкартних вагонах було тихо і можна було виспатися.

Вінницький вагон, квантовий стрибок і Гоголь-зірка

Вінницький вагон гогольтрейнівців також відрізнявся від всіх інших. У плацкартному вагоні під номером 4 можна було відвідати вже скандальну виставку «Квантовий стрибок Шевченка». Плакати розміщені в проходах, а на стінках можна було побачити стікери Гогольтрейну і «Квантового стрибка».

Вагон не був заповнений повністю, тому й здавався досить спокійним. Тут кожен знайшов своє місце чи то у розмові з випадковим попутником, чи у настільній грі, міцних обіймах на одній поличці або ж просто сну чи читанні книги.

Загалом нікому нічого “не дуло” і, здається, всі пасажири знайшли один з одним спільну мову.

Тут було і місце зірки цього потягу – вінницького Гоголя в масці. Хлопця знімали всі пристуні медіа, в пасажири із задоволенням фотографувалися.

Загалом тут можна було побачити активістів, баристів, офіціантів, блогерів, організаторів культурних заходів і всіх тих, хто готовий до експериментів.

Татуювання у купе начальника потягу і дорога назад

Атмосфера свободи панувала у повітрі й це відчувалося з перших годин на борту цього потяга. А деякі настільки відчули свободу, що зробили татуювання прямо у вагоні начальника потягу. Символічний силует Гоголя тепер нагадуватиме одному із пасажирів про незабутню мандрівку.

В одному потязі із всіма гогольтрейнівцями їхали і учасники фестивалю, які або виходили декілька разів в бар, щоб випити пива чи текіли, або ж сиділи у власних купе і просто спілкувалися між собою. Багатомовність потягу також вражала: українська, англійська, російська, польська, німецька мови, але основною мовою на цих 15 годин дороги стало мова мистецтва та взаємодії.

 

 

Цікавим був і сюрприз від митців із Дніпра, де потяг зупинявся на 20 хвилин, аби забрати ще декілька пасажирів. Мистецькі активісти стали полотнами для перформансів та уяви всіх охочих до мистецтва пасажирів потягу.

Маріуполь і дорога назад

Вранці сонних гогольтрейнівців зустрічав теплий Маріуполь і очікувало розселення по готелях та майже чотири дні мистецького стартапу у новому, для багатьох, місті.

Назад дорога була дещо спокійніша, а музичну сцену організували самі мешканці потягу в ресторані-купе. Здавалося, що це велика компанія друзів, які зібралися десь біля вогнища. Добре, що вогнища не було в потязі. Рейв о третій ночі та декілька імпровізованих виступів — це лише частина того, що бачив потяг на шляху назад.

До речі, тоді багато учасників фестивалю поверталися назад до Києва. Перший вагон став місцем інтелектуальних бесід між іноземними режисерами, акторами, перформерами, літературними критиками і журналістами.

Їхати в одному купе із одним із найкращих літературних критиків в Україні Євгеном Стасіневичем та польським режисером Марчіном Бжозовські — як повноцінне продовження фестивалю. Варто відмітити, що наш новий польський друг прекрасно розуміється на мистецтві та політичній ситуації в Україні.

Відступ про Маріуполь і готель “Готель”

Маріуполь зустрів нас російськомовними групками таксистів на вокзалі, які «я нє панімаю українській» і на диво чемним таксистом із служби. Саме він зрадів, коли почув українську мову, а на капоті машини рівно і красиво виднілася вишиванка. Чоловік також виявився не звичайним і розповів дорогою коротку історію власного життя. І найбільш вражаючим стало те, що він знає п’ять мов.

Дякую, Маріуполь, що не все ще втрачено.

Номер з виглядом на море та панорамними вікнами звучить наче з мрій, але насправді цей вид найкраще, що там було. Море тут інше і повітря важке.

—А де ви живете?

—У готелі «Готель», — відповідає ми та викликаємо серію жартів про «коньяк коньяк» і тому подібне.

Але був ще один плюс: нічну програму фестивалю можна було слухати просто з відчиненими вікнами. Схоже, сцена розташовувалася так, що на Гаванній, 69 можна було почути майже вже.

Startup ГогольFest: інсталяції, театр, суднобудівний завод і багато музики

Шість днів симбіозу мистецтва, місцевих і приїжджих митців, іноземного контексту, а також неочікувані перформанси. Маріупольський Гогольфест однозначно вражав на кожному кроці — декілька очікуваних і неочікуваних локацій, охоплення багатьох районів міста, незвичні екскурсії у форматі сторітелінгу, насичена освітня програма, нічна сцена, великий акцент на театральну складову, а також мистецькі інсталяції по всьому місту.

Ми не відвідали багато заходів, але атмосферу фестивалю відчути змогли, адже вона була всюди. Навіть у звичайних хіпстерських кав’ярнях, де снідаючи, можна побачити когось із організаторів фестивалю, іноземних учасників, або ж завжди усміхненого і оточеного людьми Влада Троїцького.

Сам митець зібрав на свою лекцію, яку навіть перенесли із креативного простору Vezha на вулицю, чи не найбільшу кількість відвідувачів освітньої програми. А розмова прямо посеред вулиці випадково залучила перехожих містян. Багатьом із них було цікаво послухати людину, що привезла в їхнє місто таку масштабну подію.

Щодо самого простору Vezha, то він став однією із ключових локацію фестивалю, де відбувалася переважна освітня програма, котра збирала повні зали.

 

Однією із ключових локації став і будинок культури «Молодіжний», де в різних залах відбувалися міжнародні та українські вистави і перформанси. На театральну сцену часто не вистачало місць, що ще раз підтверджувало сильну складову цієї вистави та спраглість відвідувачів до сучасного театрального та танцювального мистецтва.

Вирізнилася і платформа «Тю», що також була майданчиком для перформансів, фантазії художників і лекції та обговорень.

Однією із найбільш грандіозних подій стала опера Влада Троїцького “Nero”, яку показали в одному з доків судноремонтного заводу. Через умову попереднього запису на неї не вдалося потрапити авторці цих рядків, однак наступного дня частина Маріуполя говорила із захватом про величне дійство.

Гра світла, музики, тіла та природних стихій однозначно захоплює навіть через екран смартфону.  Тут немає чіткого сюжету, але є відчуття грандіозності і унікальності.

Звичайно, найбільше людей збирала музична сцена і 100% найбільше маріупольців, які могли просто прогулюватися Міським садом. Тут за декілька днів виступили топові українські виконавці і дещо ностальгічні іноземні. Проте, всі змогли знайти свою публіку і “запалити” її.

Вирізнявся цей фестиваль і самоорганізованістю учасників. Для них завиграшки організувати імпровізований концерт-рейв у закинутій синагозі майже у центрі міста і повідомити про це через декілька загальних чатів.

Загалом ГогольФест і ГогольТрейн зміг відкрити Маріуполь гостям, а самим мешканцям показати яким може бути їхнє місто, коли тут вирує культурне життя. Маленький курортний Маріуполь із своєю енергетикою, старими вуличками, відвертою спонтанністю та відкритістю до експериментів підкорив багато українців. Гогольфест став фестивалем у фестивалі, з якого кожна компанія і людина зробила власний фестиваль.

Фото фотографів фестивалю Артема Галкіна, Анастасії Мантач, Ельзи Жеребчук та Олега Переверзєва

 

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору