× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

«Приховані у Фейсбуці»: хто веде сторінки вінницького суду, музею та кінотеатру. ФОТО

Музей, суд, кінотеатр – всі вони мають сторінки у соціальних мережах, але мало хто знає, що за люди наповнюють їх інформацією, відповідають на повідомлення і намагаються зацікавити читачів. У кожного з них своя історія і своя робота, але всі вони трішки smm-ники. 

Наразі важко знайти заклад, інституцію чи громадську організацію, яка не має своєї сторінки у Фейсбуці. Все менше людей заходить автоматично на сайт, але все більше шукає потрібну інформацію у Фейсбуці. Тут і відразу можна побачити реакцію на ту чи іншу новину та більше комунікувати із потенційними відвідувачами.

Саме тому VежА вирішила ближче познайомитися із людьми, що ведуть сторінки у соцмережах різних комунальних закладів та офіційних установ. Прес-секретарка, яка раніше працювала журналісткою, наукова співробітниця і заступниця директора з наукової роботи та викладачка медичного університету, яка любить кіно.

Вінницький апеляційний суд

 

Кількість підписників: 889

Середня кількість уподобань під дописами: 100

Обличчя сторінки: Надія Чорна-Гаража (посада: прес-секретарка)

 

Надія Чорна-Гаража працює у Вінницькому апеляційному суді (ВАС) з травня 2015 року. На той період суд мав лише сайт, а питання ведення сторінки ще у й соцмережах не підіймалося. Ідея створити сторінку у Фейсбуці виникла в тодішнього керівництва, а Надія її підтримала. Для неї, колишньої журналістки, це стало можливістю вдосконалити свої вміння, а також – використати здобутий раніше багаж. Тож з 26 травня 2015 року ВАС з’явився у Фейсбуці.

Сьогодні окрім ведення сайту та роботи прес-секретаркою, Надія ще трохи smm-ниця і журналістка. Розповідає, що досвід у журналістиці допомагає працювати з текстами:

– Я просто знаю, що хочуть люди, що хочуть читати, що хочуть журналісти бачити на сторінках, тому мені не було важко. Тим паче, що в мене була своя сторінка, я любила там писати різні тексти, додавати фото, відео. Журналістський досвід дуже допомагає – мене не потрібно було вчити як писати інформацію так, щоб за неї вхопилися журналісти, щоб вони її опублікували на своїх ресурсах, тому що я знаю специфіку написання журналістських матеріалів.

Надія говорить, що спочатку дублювала опубліковану на сайті інформацію на Фейсбук та згодом зрозуміла, що людям не цікаво читати великі тексти. Після дистанційного навчання прес-секретарів, вона зрозуміла, що для соціальних мереж тексти варто адаптувати.

Тепер на офіційному сайті публікується інформація, погоджена з головуючим суддею, часто – і з суддею-спікером. Текст погоджується офіційно з підписом керівника установи. Якщо говорити про Фейсбук, то тут Надія здебільшого пише короткі, легкі для сприйняття тексти із посиланням на сайт. Ця інформація вже ніким не погоджується.

– Соціальні мережі ефективніші для комунікації, ніж офіційні сайти. Там ти бачиш коментарі, бачиш реакції людей, ти реагуєш, бачиш скільки лайків до тієї інформації, скільки до іншої інформації і порівнюєш, чому людям ця інформація більше подобається, ніж інша, який стиль виробити, щоб люди читали, – говорить Надія.

Аудиторія Фейсбуку спочатку складалася із працівників суду та людей, яких прес-секретарка запрошувала вподобати сторінку, тобто це були колектив та знайомі. Згодом Надія почала помічати, що пости вподобають і невідомі їй люди:

– Це більше гріло душу, бо я не нав’язувала їм щось вподобати, вони самі прийшли, значить зацікавлені, – говорить жінка.

Щодо активної комунікації із підписниками сторінки, то вона не така, яку хотілося би бачити Надії, адже переважна більшість читачів – це юристи. Проте жінка не втомлюється вигадувати спецпроекти, які будуть цікаві пересічним вінничанам. Один із найбільш впізнаваних – проект «Без мантії», який подається у форматі коротких інтерв’ю з працівниками суду та показує їхнє звичайне, буденне життя. За словами Надії, ці пости завжди збирають найбільшу кількість вподобань.

 

Однак стикається працівниця і з негативними коментарями. Хоча їх, як виявилося, насправді дуже мало. Розповідає, що одного разу був певний конфлікт, коли журналісти дізналися скільки суд витрачає на відправку поштової кореспонденції. Одного із них це дуже обурило і він писав доволі негативні відгуки на сторінці. Коли працівники дали офіційну відповідь з підтвердженням та підрахунками, дискусія закінчилася.

Нещодавно одну користувачку через потік негативних і необгрунтовані відгуків за згодою керівництва було забанено. Більше негативних ситуацій Надія не пригадує.

Переважну більшість інформації про ведення сторінок у соцмережах Надія сама шукала, читала, переглядала. Також багато разів відвідувала різні семінари від Національної школи суддів України, Ради суддів України, Державної судової адміністрації України, Вищої ради правосуддя:

– Нещодавно в Києві була на форумі і там були фахівці, які розповідали як вести сторінки, чим наповнювати, як наповнювати. Вчать і кажуть розміщувати котиків і тому подібне. А я от все не можу наважатися. Нещодавно розмістила допис з «усміхненою» чашечкою кави про те, що ми працюємо в суботу і це для мене був такий незвичний крок, адже розцінюється як щось несерйозне, – говорить Надія.

Для прес-секретарки робота в соціальних мережах – хобі, але вона мріє про те, що в суді нарешті буде повноцінний прес-центр.

Кінотеатр «Родина»

Кількість підписників: 430

Середня кількість вподобань посту: 8

Обличчя сторінки: Ольга Полонець

У кінотеатру «Родина» немає власного сайту, а донедавна не було навіть сторінки у Фейсбуці. Любителі фестивального та арт-хаузного кіно особисто телефонували або ж просто приходили в кінотеатр дізнатися інформацію. Все це було до того часу, поки одна із фанаток «Родини» Ольга Полонець, за пропозицією подруги, прийшла в кінотеатр і запропонувала вести сторінку у Фейсбуці, аби хоч трішки інформувати кіноманів про події.

 

Ольга ходить до кінотеатру регулярно з 2007 року та дуже любить якісний кінематограф. Саме тому вона на безкоштовній основі створила сторінку і почала публікувати хоча би мінімальну інформацію. Говорить, що робить це через велику любов до кіно і саме цього кінотеатру. Раніше дівчина просто створювала самостійно події й таким чином розповсюджувала інформацію серед друзів, зараз – все робить через сторінку у Фейсбуці.

– Я пішла до керівництва кінотеатру і запропонувала свою послугу. Директорка спочатку подумала, що я пропоную сайт їм написати, але я розповіла, що це інший “режим”. Наскільки змогла, настільки пояснила і вони дали згоду. Спочатку надсилали мені інформацію на пошту, а тепер я приходжу і просто фотографую афішу, бо часу багато насправді немає. Розміщую те, що мені дають. Раніше надсилали описи фільмів, коротку анотацію ще.

Ольга розповідає, що їй приємно помічати хоч і невеликий, але ріст аудиторії і зацікавленість публіки. Smm-ницею дівчина себе не вважає, працює викладачкою у медичному університеті, а деякі працівники кінотеатру навіть не знають, що саме вона веде сторінку:

– Я адмініструю зі своєї сторінки. Думаю, що тут немає такого молодого персоналу, щоб вони це робили. Я сама не вмію цього правильно робити, я живу зовсім іншим життям. Єдине, що дуже люблю –  ходити в кіно. Тому як вмію, так і роблю.

 

Ольга відвідує кінотеатр, як звичайна глядачка: ніяких бонусів та знижок не має. Лише нещодавно отримала безкоштовний абонемент на всі сеанси Польського кінофестивалю. Та для дівчини це не головне –  їй приємно витратити 30 гривень на розвиток українського кінематографу. Розповідає, що працівники кінотеатру раніше мали базу глядачів і коли були різні фестивалі та покази, телефонували їм.

– Я насправді це роблю, тому що дуже люблю кіно і дуже люблю цей кінотеатр, бо я сюди з дитинства ходжу. Мені було дуже шкода, що багато людей не можуть прийти, бо вони не знають що відбувається. А по-іншому тут нічого не рекламується. Моя мета – це донести якомога більшій кількості людей інформацію про  те, що тут відбувається.

Вінницький обласний краєзнавчий музей 

Кількість підписників: 1 103

Середня кількість вподобань посту: 40

Обличчя сторінки: Світлана Шароварська (заступниця директора з наукової роботи) і Юлія Бабій (наукова співробітниця)

Сторінка Краєзнавчого музею у Фейсбуці існує приблизно з вересня 2016 року. Як виявилося, попередню сторінку декілька разів блокували через пост про Голодомор: вочевидь, у зв’язку з опублікованими знімками жертв геноциду.

Теперішню сторінку створювала Юлія Бабій, саме вона займається технічними моментами щодо її ведення, а Світлана Шароварська більше визначає, що публікувати і редагує матеріали.

Створити сторінку музейники вирішили, коли після однієї виставки вінницька етнографиня натякнула їм, що виставка дуже цікава і красива, але ж про неї ніхто не знає.

 

– Каже нам: “Де ваша сторінка у Фейсбуці? Чому про вас ніхто не знає?” От тоді ми і вирішили, що сайт це добре і він в нас дуже гарний, але потрібно завести сторінку. Ми з часом зрозуміли, що вона працює набагато ефективніше, ніж сайт, – говорить Світлана Шароварська.

Вчилися обидві працівниці всьому самостійно та постійно намагаються вигадувати нові рубрики або якісь «родзинки». Наприклад, в кінці минулого року, музейники вирішили пожартувати і сфотографували музейного кота – охоронця Шпателя.

– Ой, тоді всі журналісти прибігли. Ми сфотографували нашого кота і розмістили його під Новий рік в рубриці «Експонат тижня». Дівчата йому пошили такий ковпак, метелик, ми його під ялинкою сфотографували і написали довідку про те, в яких музеях світу живуть коти. Ну і так жартівливо написали про нашого нахабу.

То тоді цим постом ми дуже привернули увагу до кота і до музею загалом, – розповідає пані Світлана.

 

Юлія Бабій розповідає, що коли лише почали робити сторінку, то вона була з колегами на семінарі у Львові. Там познайомилася із тренеркою з Києва, яка займається просуванням музеїв та роботою у соцмережах. Саме вона дала музейникам поради, які досі допомагають у веденні сторінки. Комусь вони можуть здатися елементарними, але для Юлії були дуже важливими та стали певним поштовхом до роботи.

– У нас нещодавно був дуже цікавий тренінг про музейний бренд. Лекторка давала дуже гарні поради як саме подавати інформацію. Тому що в нас була така проблема, що ми все-таки музейні співробітники, багато знаємо, любимо глибоко копати і оце цих людей “загрузимо” і вони вже читають. Тобто читають, а далі вже немає сили читати. Вона розповіла, що потрібно давати лаконічно, абзацами, виділяти бекстейдж. Якось так гарно в голову це «вклала», що ми зрозуміли, що це дійсно правильно, – говорить пані Світлана.

Обидві жінки говорять, що намагаються постійно вчитися, читати щось цікаве та вдосконалюватися, аби про музей дізналося все більше людей. Для них, які часто займаються рутинною роботою, написання матеріалів та вигадування нових тем і рубрик – своєрідний релакс, хоча й забирає певний час.

Окрім цього, працівниці уважно слідкують за київськими колегами, надихаються їхніми постами та навіть використовують ситуативний smm.

 

– Там є надзвичайно прогресивні музеї Ханенків, Гончара, Національний. Оце нещодавно їду в трамваї, було якраз Святого Миколая, бачу всі наші друзі-колеги привітали, а ми ні. Ми сфотографували з колекції ікону Святого Миколая, колега написала гарне душевне привітання, написали коротку довідку, бо ми все-таки музей, коротко про історію свята, що це найбільше шанований святий на Поділлі. Ми прив’язку робимо до історії, до музею, до краєзнавства, – говорить Світлана Шароварська.

Юлія Бабій додає, що Фейсбук дуже допомагає у роботі. Таким чином, люди з інших районів області та вінничани дізнаються про нові екскурсії, виставки та події:

– Нам навіть телефонують і кажуть, що побачили у Фейсбуці якусь екскурсію, запитують чи можна приїхати. Це дуже приємно насправді.

Пані Світлана додає, що зараз музеї змагаються за відвідувачів і людям вже не цікаво просто прийти на оглядову екскурсію:

– Зараз люди хочуть щось нове, цікаве. Ми запроваджуємо низку інтерактивних, тематичних екскурсій. Наприклад, «Як у первісних людей», в лицарів перевдягаються. Для наймолодших є  екскурсія “Мамонт Вінні та його друзі”.

Жінки жартують, що всіх співробітників у примусовому порядку змусили зареєструватися у Фейсбуці і лайкати пости.

Більше про інших  smm-ників читайте вже найближчим часом.

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору