× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Від концтабору до школи: де і як у Вінниці “перевиховували антирадянські елементи”

Більшовики почали створювати концентраційні табори на окупованій частині території України майже одразу після встановлення своєї влади. Це відбувалось задовго до появи ҐУЛАҐу та початку масових репресій. Табори були способом боротьби з “політичними” ворогами – всіма, хто хоч якось протистояв радянській владі або міг це зробити. Один з таких таборів створили і у Вінниці на місці арештного будинку. Через приблизно півстоліття “в’язничної” історії на тому місці побудували школу.  

Цей матеріал є продовженням циклу Vежі та Центру історії Вінниці під загальною назвою «Місця Української революції у Вінниці». Матеріали охоплюють період з 1917 по 1921 рік і розповідають про тогочасні події, людей, які брали в них участь і, головне, – місця, де це все відбувалось. Всі факти та історичні матеріали, викладені в цій статті, надані Центром історії Вінниці та взяті з книги Віктора Моренця “Перша хвиля”, що присвячена діяльності радянських концтаборів на території України в 1919-1922 роках.

В роки Української революції 1917-1921 років радянська влада, яка постійно то відступала, то поверталась на територію України, використовувала різні методи боротьби зі своїми супротивниками. До останніх зараховували не тільки військові формування, що протистояли більшовикам, а почасти і мирне населення захоплених територій. Одним з методів боротьби з опором стало створення мережі концентраційних таборів. Вважається, що перші концтабори на території Радянської Росії створили за наказом Льва Троцького наприкінці травня 1918 року, а вже через рік в часописі “Власть совєтов” була опублікована урядова постанова “Про табори примусових робіт”. Вона передбачала створення мінімум одного табору на 300 чоловік у кожному губернському місті. Завданням таких таборів, відповідно до більшовицької ідеології, було “перевиховання” антирадянських, контрреволюційних та будь-яких інших “нєугодних” елементів. 

Що таке концтабір?

– В більшості людей слово “концтабір” асоціюється з Третім Райхом, з Голокостом, на думку одразу спадають такі назви як Аушвіц або Майданек. Проте варто розуміти, що цей “винахід” не був вигаданий нацистами і широко застосовувався до них, наприклад під час Першої світової війни в Російській імперії та Австро-Угорщині, – каже директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен

Концентраційний табір – це табір-в’язниця для військовополонених або цивільного населення у воєнний час або в країнах з тоталітарним режимом. Прийнято вважати, що перші концтабори створили британці в Південній Африці під час Другої англо-бурської війни 1899-1902 років. Там утримували родини бурів-африканерів, аби позбавити бурських партизанів підтримки та джерел постачання. Згідно з іншою версією, першими концтаборами вважаються табори для військовополонених часів Громадянської війни в США (1861-1865 роки). Втім, поняття “табір концентрації” виникло саме під час англо-бурської війни. 

Важливо розуміти, що традиційний концтабір, незалежно від умов утримання в’язнів, не був місцем масового знищення людей. Табори або ж “фабрики смерті” виникли під час Другої світової війни. Якщо перші радянські концтабори створювали для “перевиховання”, то фабрики смерті мали зовсім інше призначення – фізичне знищення окремих категорій людей. 

Від арештного будинку до концентраційного табору

Згідно з дослідженнями Віктора Моренця, перші радянські концтабори в Україні виникли в Харкові та Чернігові в 1919 році. На території Поділля вони почали з’являтись аж в другій половині 1920 року після того, як українсько-польським військам довелось відступити перед більшовицькою навалою. 

Очолюваний Миколою Козицьким Подільський губернський революційний комітет (Подгубревком), що розташовувався в готелі “Савой”, 17 вересня 1920 року видав документ, який наразі є цінним джерелом відомостей про вінницький концтабір. Так, 10 серпня 1920 року в структурі Подгубревкому створили підвідділ примусових робіт, який очолив Григорій Грузинський. Цей підвідділ одразу ж зайнявся створенням концентраційного табору у Вінниці. 

Карта Вінниці 1916 року. Арештний будинок позначений червоним прямокутником.

Для роботи такої установи потрібно було відповідне приміщення, а в тогочасній Вінниці було лише два варіанти: в’язниця поблизу залізничного вокзалу (вона досі функціонує, розташована на вулиці Брацлавській) та арештний будинок. Згідно зі звітами більшовиків, у в’язниці утримували 1200 осіб при нормальній пропускній здатності в 440 в’язнів. Арештний будинок, розташований за містом на Літинському шосе (сучасне Хмельницьке шосе), міг вмістити до 300 в’язнів і більше відповідав вимогам. Саме це двоповерхове кам’яне приміщення стало концтабором.

З 1 вересня там розпочали ремонт і пристосування будівлі під приміщення табору примусових робіт. Там створили адміністрацію, склали та надали для незалежного затвердження кошториси на утримання, інструкції для адміністрації, обов’язки та порядок утримання ув’язнених, список продуктів для харчування, матеріалів для опалення і освітлення приміщення табору. 

В’язниця на Брацлавській, фото 1943 року.

На ремонт витратили 1 250 000 рублів. Наприкінці вересня 1920 року вінницький концтабір, розрахований на 360 місць, був готовий до прийому ув’язнених.. 

Втеча більшовиків та повторне відкриття концтабору 

– Більшовикам не вдалось відкрити табір у вересні 1920-го через “політичні події в Подільській губернії”. Йдеться про останній успішний наступ Дієвої Армії УНР восени 1920 року. Станом на кінець жовтня – початок листопада українські війська впритул наблизились до Вінниці. Зараз деякі дослідники пишуть, що місто таки було взяте, але жодних підтверджень цьому немає. Зрештою, бойові дії завершились відступом українських військ за річку Збруч 21 листопада 1920 року, – розповідає Олександр Федоришен. 

Підвідділ примусових робіт разом з рештою Подгубревкому було евакуйовано з Вінниці до Харкова під час наступу війська УНР. Вони повернулись 25 листопада і підвідділ знову зайнявся організацією роботи концтабору. Після оцінки стану приміщення та проведення підготовчих робіт, 30 листопада 1920 року вінницький концтабір почав працювати. Підвідділ примусових робіт дав розпорядження Кам’янецькому, Проскурівському (Проскурів – сучасний Хмельницький), Могилів-Подільському та Тульчинському повітовим ревкомам про негайне відкриття таких самих таборів. Варто зазначити, що в той же час подібні табори з’явились в Лисичанську, Луганську, Макіївці, Мелітополі, Прилуках, Севастополі, Сумах та в Херсоні.     

Хто підлягав ув’язненню?

В ті часи радянська влада розрізняла два основних види ув’язнень: кримінальне, в класичному розумінні цього терміну та “політичне”. 

– Будинки ув’язнення, виправні будинки, реформаторії, землеробські колонії призначались для утримання кримінальних елементів. А табори на зразок вінницького – для ізоляції реальних або потенційних ворогів радянської влади. Тобто передбачалась концентрація “політичних” в’язнів та спроба їхнього перевиховання фізичною працею, – пояснює Олександр Федоришен.     

Лист коменданта Вінницького концтабору, лютий 1921 року.

У вінницькому концтаборі утримували наступні категорії в’язнів:

  •  петлюрівські елементи – козаки або старшини Армії УНР, Української Галицької Армії, представники регулярних повстанських формувань;
  •  ті, хто мав стосунок до Збройних сил Півдня Росії, так звані “денікінці”;
  •  будь-хто, хто повставав проти радянської влади або, на думку більшовиків, міг це зробити в майбутньому.

Про персоналії вінницьких ворогів радянської влади відомо досить мало, але збереглись відомості про одного з них. Йдеться про вінничанина за походженням, учасника бою під Крутами Демида Бурка. Після звільнення з табору він емігрував за кордон і в майбутньому став одним з активістів Української автокефальної православної церкви. Про ув’язнення у Вінниці Бурко писав у своїх спогадах, виданих в Німеччині в 70-х роках. 

Як був влаштований вінницький концтабір?

За безпосереднє управління табором відповідала його адміністрація, що складалась з коменданта, завідуючого господарством, діловода та семи наглядачів. В охороні території табору та нагляді за в’язнями допомагала місцева міліція. 

План концентраційного табору, зображення з книги Віктора Моренця

Згідно зі звітами адміністрації табору, для в’язнів було підготовлено нари в 14 камерах, а також тапчани і залізні ліжка в інших 14 камерах. Камери розташовувались коридорною системою: 12 камер були розраховані на 20 осіб кожна, а ще 15 – на вісім осіб кожна. 

– Є необхідна кількість столів і табуретів для їдальні, кухні та камер, 47 оцинкованих бачків для роздачі їжі та замовлено 100 чашок для пиття чаю, обладнана кухня для варіння їжі в двох казанах, куб для води, одна плита, ручна круподерка, корморізка, пара коней, бричка віз і сани для господарських потреб, – вказано в одному зі звітів. 

Поповерховий план концентраційного табору, зображення з книги Віктора Моренця.

В підвальному приміщенні працювала хлібопекарня, а також був льох на три відділення. На першому поверсі, окрім камер, розташовувались кімнати для канцелярії, цейхгаузу (складу) та їдальні. На другому поверсі облаштували кімнату-читальню, щось на зразок квартири для коменданта з окремою кухнею та три теплих туалети з умивальниками. Відомо, що бібліотека табору нараховувала до 100 книг, а в розпорядженні адміністрації був рояль. Досить важко сказати, чи мали доступ до цього в’язні. 

Надворі був дерев’яний сарай для дров і кам’яний сарай на два відділення, в одному з яких планували влаштувати лазню. В дворі також був колодязь з насосом та клозет, а сам двір було обнесено кам’яною огорожею. 

Перевиховання працею 

На момент відкриття табору 30 листопада 1920 року там вже утримували 39 в’язнів. Проте, 15 грудня, згідно зі звітами адміністрації табору, ув’язнено було тільки п’ятеро чоловіків. Вже 31 грудня кількість в’язнів зросла – 100 чоловіків та 5 жінок. На початку березня 1921 року в таборі “перевиховувались” 202 особи, а протягом березня прибуло ще 100. Протягом цього часу як таких, що відбули терміни покарання або за амністією звільнили 175 в’язнів, а ще 9 осіб перевели до інших установ. Згідно з одним зі звітів від жовтня 1921 року, чоловіків та жінок утримували разом, не розподіляючи по окремих камерах. 

Відомо, що в квітні 107 зі 117 в’язнів відправляли на роботи поза табором. Загалом вони відпрацювали 7 162 трудові години. Табір заробляв на праці в’язнів: на рахунок каси надійшло 16 305 рублів станом на квітень. Передбачалось, що в’язням платитимуть за роботу 25% від вартості конкретних робіт. Гроші їм видавали вже після звільнення. 

Розпорядок дня був наступним:

  • 6:00 – підйом та ранкова перевірка;
  • до 6:30 – ранковий чай;
  • 7:00 – розподіл по місцях праці;
  • 12:00 – обід;
  • 14:00 – повернення до роботи;
  • 19:00 – вечеря;
  • 21:00 – вечірня перевірка та відбій. 

Від концентраційного табору до ДОПРу

У вінницькому концтаборі, як і в багатьох інших, мали місце втечі в’язнів. 

– Відомо, що 29 січня з вінницького табору втік злодій-рецидивіст Аром Туттельман.  

Після цієї втечі догану отримав наглядач табору Козловський за невиконання своїх обов’язків, а також міліціонери Завальнюк і Чапалюк. Не забули й про коменданта табору Піотровського, звинувативши його в недостатньому ознайомленні зі своїми обов’язками, – розповідає Олександр Федоришен. 

Втечі траплялись і в подальшому. Так, згідно з доповіддю Подільського губернського карального органу за 20 жовтня 1921 року, втечі мали місце, як у Вінниці так і в повітових таборах. Керівництво таборів звинувачували в тому, що вони “обмежуються повідомленнями про втечі, що стались і посиланням актів дізнання, які зводяться до переказу показань двох-трьох випадкових осіб і не встановлюють дійсної вини співробітників адміністрації та нагляду”. 

Невідомо наскільки сильно вплинули на роботу концтаборів проблеми з дисципліною, проте відомо, що проблеми з фінансуванням призвели до закриття цих таборів. У зв’язку з цим 30 січня 1922 року вінницький концтабір та низку інших на окупованій “совєтами” частині території України було ліквідовано. Деяких в’язнів звільнили, а решту перевели в будинки суспільно-примусових робіт (ДОПРи ) або відправили до російських концтаборів. 

Фрагмент обвинувального акту кримінальної справи Василя Завадського з реченням “содержится под стражей в Виндопре”, травень 1933 року.

– Насправді, табір продовжив своє існування, просто він перестав іменуватись концтабором і став ДОПРом, – зазначає Олександр Федоришен. – Його функціонал залишився майже таким самим. В реаліях репресій 30-х років, згідно з документами з фонду репресованих вінницького архіву, тут утримували людей. Мій особистий фактор, пов’язаний з цим місцем, – в ДОПРі в 30-х роках утримували мого прапрапрадіда Шостака Івана Васильовича і прапрадіда Завадського Василя Даниловича. Першого заарештували за опір радянській владі, опір колективізації, підбурювання місцевого населення до спротиву, а інший потрапив туди “по зачісткє погранполоси”, як колишній вояк “петлюровской” армії.

Під час сталінських репресій 1937-1938 років, відомих для вінничан як Вінницька трагедія, ДОПР став одним з місць ув’язнення репресованих. За однією з версій, в підвалах ДОПРу масово розстрілювали в’язнів. Аргументом на користь версії служить розташування одного з трьох місць масових поховань жертв репресій – Фруктовий сад розташовувався через дорогу від будівлі ДОПРу. 

Поява школи та період забуття

Що відбувалось з будівлею ДОПРу в роки окупації Вінниці Третім Райхом та його союзниками невідомо. Перші повоєнні відомості датуються аж 1952 роком: саме тоді виконком вінницької міськради депутатів трудящих передав будівлю під організацію школи № 26. Чи це рішення було викликане відсутністю альтернатив, чи бажанням влади стерти з пам’яті містян минуле будівлі – залишається тільки вгадувати. Якщо останній варіант більш правдивий, то це спрацювало, адже наразі у Вінниці мало хто знає, що саме відбувалось на території школи № 26 в 20-х та 30-х роках минулого століття. На сайті школи, наприклад, про це немає жодної згадки. 

Саме ця частина школи вважається залишко первинної будівлі.

Варто зазначити, що залишки приміщення колишнього концтабору займають наразі близько 15% території школи. Йдеться про частину двоповерхової будівлі на західному боці школи. Та й цей факт поки що важко підтвердити чи спростувати, адже невідомо наскільки сильно будівля постраждала під час Другої світової війни та як саме її перебудовували в подальшому. 

Нагадаємо, що раніше ми писали про “виступ більшовиків перед Народним домом”, садибу Миколи Стаховського, що стала “Рідною хатою” для вояків УГА, історію готелю “Савой”українські панцирні дивізіониісторію міського театруканцелярію Симона Петлюрипольовий шпиталь УГА в психіатричній лікарні, про пам’ятний знак на честь Січових Стрільців, про Білу залу міської Думи та про садибу Рузін, що належала польському роду Ґрохольських.

Фото Марини Сербінович та надані Центром історії Вінниці

Автор: Микола Геркалюк

Поділитись публікацією
Вгору