× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Останні радянські: як у Вінниці 1990 року обирали міську та обласну раду

Напередодні розпаду Радянського Союзу на Вінниччині відбувались вибори народних депутатів різних рівнів: від республіканського до сільського. Це були вибори на межі, адже з одного боку СРСР все ще існував, а з іншого – в самому розпалі тривала так звана Перебудова, яка потягла за собою докорінні зміни в суспільстві. Ті, в свою чергу, стали однією з причин розпаду “союзу республік”.

Цей текст не є історичним дослідженням чи матеріалом, що претендує на детальний аналіз виборів 1990 року. Це загальний огляд тих подій. В статті використано матеріали з газет “Вінницька правда” та “Комсомольське плем’я” за період з січня по березень 1990 року.

Перші демократичні вибори до вінницької Думи (міської ради в наш час) відбулися влітку 1917 року. Вже після поразки Перших визвольних змагань Україна була окупована більшовиками і близько сімдесяти років про по-справжньому демократичні вибори взагалі не йшлось. Проте в 1989 році Верховна Рада УРСР прийняла новий закон “Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР”. Звісно, цей документ не змінив систему цілком і про демократію і сучасному розумінні говорити не доводилося, проте він став першим кроком на шляху до змін. 

Це були вибори фактично всіх і одразу, адже в березні 1990 року на Вінниччині обрали обласну раду, районні, міські, селищні та сільські ради, обирали народних депутатів УРСР. Тоді ж було обрано Вінницьку міську Раду народних депутатів 21 скликання. Саме ті вибори вважають першими альтернативними виборами в новітній історії України. 

Зміна законодавства та специфічні норми

До виборів 1990 року, Ради місцевого рівня обирались відповідно до закону 1979 року. Він обіцяв усім загальне й рівне виборче право і при цьому обмежував коло можливих висуванців переважно Компартією та комсомолом. З оновленого закону 1989 року прибрали це обмеження, що не завадило більшості кандидатів бути членами КПРС.

Досить дивними нормами закону Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР” 1989 року з сучасної точки зору є статті 32 та 43. В 32-й статті йдеться про виборче право громадян при зміні місця перебування. Якщо в наш час для зміни місця голосування необхідно звертатись до Державного реєстру виборців та писати відповідну заяву, то в 1990 році все було трохи інакше:

– При зміні виборцем  місця свого перебування  в період між поданням списків  виборців для загального ознайомлення  і днем виборів дільнична виборча комісія  на прохання виборця і по пред’явленні паспорта  або іншого документа, який посвідчує його особу, видає виборчий бюлетень. Заповнений бюлетень в закритому конверті  опускається виборцем в опломбовану або опечатану виборчу скриньку  і зберігається дільничною виборчою комісією до дня виборів. Про видачу виборчого бюлетеня в списку виборців робиться відповідна відмітка.

Ще більш дивною видається стаття 43, відповідно до якої кандидати в депутати місцевих рад мали право на безоплатний проїзд на всіх видах пасажирського транспорту, окрім таксі. Щоправда, тільки в межах території, підпорядкованої органу до якого балотується кандидат. Тобто, якщо балотуєшся до Замостянської районної ради, то безкоштовний проїзд буде доступним тільки на Замості та в інших районах міста, підпорядкованих цій раді.

“Це нові вибори, кращі за попередні”

Традицією виборів народних депутатів 1990 року стало їхнє визначення, як абсолютно нових та цілком демократичних. При цьому, все, що було раніше – вважалось значно гіршим та неправильним.

– На відміну від попередніх років висування кандидатів у депутати проходило в атмосфері політичної активності, зацікавленості трудящих. Людям вже не байдуже хто буде їхнім депутатом і представлятиме інтереси виборців у Радах. Тому на зборах трудових колективів, за місцем проживання громадян, на засіданнях органів громадських організацій в гарячих дискусіях обговорювались тисячі претендентів. Як правило, вони були висунуті на альтернативній основі, – розповідав “Вінницькій правді” секретар виконкому вінницької обласної Ради народних депутатів Віктор Мустафін в січні 1990 року.

Більш різко висловлювався кореспондент “Вінницької правди” С. Гребельський:

– Погодьтесь, раніше ми йшли на виборчі дільниці задля простої формальності, з почуттям апатії. Процедура за всіма ознаками скидалась на гру в демократію, оскільки в бюлетень заносився один-єдиний кандидат. Та як не вертись, а він твій рідний, іншого не дано.

Водночас у “Вінницькі правді” намагались жартувати про вибори. Проте, до сучасного рівня політичної сатири ті жарти зовсім не дотягували і мали навіть трохи моралі наприкінці. Яскравим прикладом є віршик про дебати, де замість реальних кандидатів лісові звірі та птахи:

Підняв питання Дятел про житло,

Пообіцяв довбати за дуплом дупло.

Насамкінець на горбику Ведмідь

Щосил почав кричати і ревіть,

Б’ючи себе у груди…

– За нього голос віддавати буду! –

Сказав Глухар з захопленням в очах,

– Чому?

– Бо найсильніше він кричав.

Але ж про кандидата слід судить

Не тільки з того ЯК, а ЩО кричить.

Вінницька преса зими 1990 року рясніла агітаційними текстами та закликами ретельно обирати своїх кандидатів. Абсолютну перевагу мала, звісно, Комуністична партія України. Вже на початку січня 1990 року, за два місяці до виборів, обком партії на Вінниччині публікував у пресі свою програму. Майже всю першу шпальту “Вінницької правди” займали обіцянки комуністів. На цей текст у своїх програмах опирались багато кандидатів у депутати.

Окрім агітації в ЗМІ широко застосовувалась пряма агітація. Йдеться про створення так званих клубів виборців. Вони замінили агітпункти – установи політичної пропаганди. Тогочасна вінницька преса досить негативно описувала агітпункти: “роками тут відсиджувались, часто відірвані від основного виробництва, люди”, “плодилась якась звітність… паперова круговерть підміняла справжню агітацію”. Водночас, клуби виборців описувались як місця, куди “просто приємно зайти”. До прикладу, в Староміському районі Вінниці напередодні виборів 1990 року було шість таких клубів. Там завжди були присутні чергові комуністи з парторганізацій, довірені особи висуванців, а також сукупність інших осіб, яких називали членами агітколективів. Всі охочі могли туди прийти та отримати інформацію про кандидатів з конкретного виборчого округу.

“Несанкціоновані” мітинги

В січні 1990 року перед будівлею міської ради влаштували мітинг учасники нещодавно створеного Народного Руху України за перебудову. За що чи проти чого мітингували, на жаль, невідомо. Текст про цю подію у “Вінницькій правді” засуджує мітинг, тому що той не був дозволений міськвиконкомом.

Вже 22 січня відбулась ще одна “несанкціонована” демонстрація. Цього разу люди зібрались, аби підтримати працівника облвійськкомату Леоніда Бровченка. Напередодні йому відмовили в реєстрації кандидатом в нардепи УРСР.

– Близько сьомої години вечора з площі Героїв Сталінграда до проспекту Коцюбинського йшла група людей з плакатами, лозунгами: “Я вимагаю реєстрації майору Бровченку!”, – йшлося у “Вінницькі правді”.

Працівники міліції, дружинники, члени оперативного комсомольського загону зупинили демонстрантів біля “Будинку одягу”. Потім містом ходили чутки про побиття демонстрантів, однак, чи дійсно все було саме так, невідомо. Судячи зі списків зареєстрованих кандидатів, опублікованих пізніше, Бровченко зрештою висувався на посаду депутата облради.

Хто йде в народні депутати і що обіцяє?

Серед вінницьких висуванців у нардепи УРСР були люди різних професій, проте переважна більшість з них займала керівні посади. Наприклад, зареєстрований у Ленінському виборчому окрузі № 23 Володимир Миколайович Абрамов був директором заводу “Кристал”, а Юрій Олексійович Плясовиця – головою архітектурно-проектного кооперативу “Термінал-проект”. В Замостянському виборчому окрузі № 24 зареєстрували гендиректора ДПЗ-18 Анатолія Петровича Іванова та вйськовослужбовця Валерія Васильовича Кириліна.

Сергій Онуфрійчук – чоловік з вусами.

До міської Ради народних депутатів теж висувались люди різних професій та різного віку. Так міський комітет комсомолу висував студента політехнічого інституту Сергія Михайловича Онуфрійчука. Як і багатьом іншим “правильним” кандидатам, йому присвятили цілу статтю у “Вінницькій правді”, де описували кандидата, як того з ким “можна йти у розвідку”.   

Євген Шевченко, кандидат в депутати облради.

На відміну від сучасних політиків, тогочасні висуванці не були дуже багатослівними у своїх обіцянках. Жанна Кирилівна Мазур була одноголосно висунута колективом цеху товарів народного споживання кандидаткою в депутати Староміської районної ради. В своїй програмі вона опиралась на платформу ЦК Компартії України, а головними проблемами Старого міста вважала дороги та потребу газифікування.

Водночас, начальник штабу цивільної оборони області Євген Михайлович Шевченко, висуваючись кандидатом в депутати облради, обіцяв своїм виборцям дбати “про здоров’я людини” та боротись “за вирішення екологічних проблем в області”. Кандидат в депутати міськради Микола Шевчук збирався зайнятись “житловою проблемою в місті”, а кандидат в народні депутати УРСР Арсен Зінченко просто хотів “забезпечити злагоду в суспільстві”.

Опитування

За день до виборів вчитель вінницької школи № 7 Шуліченко розповідав кореспонденту “Вінницької правди”, що голосуватиме за Олену Яворську – кандидатку в депутати облради. Свою позицію пояснював тим, що його кандидатка обіцяє зайнятись охороною навколишнього середовища: “Яворська серед тих, хто став на захист Південного Бугу, не на словах, а на ділі бореться за чистоту повітря в обласному центрі”. У випадку з нардепами вінницький вчитель збирався голосувати за митрополита Агафангела, адже той говорив про “необхідність відродження культурних, історичних та національних традицій Київської Русі”.

Пенсіонер Гнатюк нарікав на неповну гласність, адже до останнього не був поінформований про конкретних кандидатів у депутати на різних рівнях. Свій вибір він зробив, зателефонувавши до дільничної виборчої комісії та дізнавшись, що один з кандидатів будівельник. Цього пенсіонеру Гнатюку було достатньо для прийняття рішення.     

День виборів, а потім ще один. І ще.

Вибори, як і було заплановано, відбулись 4 березня 1990 року. За даними Вінницької міської виборчої комісії, в списки виборців у межах міста було включено 252 524 людини, а в голосуванні взяли участь 202 890 осіб. В місті діяло 120 виборчих округів, проте обрати всіх необхідних депутатів вдалось тільки в 55 з них. В 39 округах, де балотувалось два або більше кандидати і жодного з них не було обрано, влаштували повторне голосування 18 березня 1990 року.

Ще в 25 округах, де балотувалось не більше двох кандидатів і жоден з них не переміг, запланували провести повторні вибори 22 квітня 1990 року. Потрібно було дообрати ще 65 депутатів різних рівнів.

Відповідно до тогочасної статистики, під час першого туру виборів безпосередньо у Вінниці депутатами обрали 5 жінок та 49 чоловіків. П’ятеро з них були робітниками, двоє – молоддю до 30 років. 90,9% обраних – члени КПРС і лише 9% (п’ятеро людей) – безпартійні.

Повторне голосування 18 березня дозволило сформувати майже всі міські, районні, селищні та сільські ради на Вінниччині. Саме після цього голосування до облради було обрано 143 депутати (91% від необхідної кількості). Понад 63% обраних не були депутатами попередніх скликань і, звісно, значна більшість з них були членами КПРС.

Виборчий процес завершився в квітні.

Нова стара Вінницька міська рада

Новообрана міська Рада народних депутатів у Вінниці зібралась на першу сесію 28 березня 1990 року. Відповідно до радянської традиції, на сесії обрали міського голову. Ним став Іван Сорока. Проте, на цій посаді він не пропрацював і року – в січні 1991-го новим мером обрали Миколу Костіна. Він втримався на посаді довше за свого попередника, але в травні 1992 року, на дев’ятій сесії міськради того скликання мером став Дмитро Дворкіс. Саме його вінничани вперше на загальних виборах обрали міським головою в 1994 році. Дворкіс був мером Вінниці до 2000 року, а протягом короткого періоду наприкінці 90-х поєднував цю посаду з посадами народного депутата України та голови Вінницької ОДА.

Ближче до завершення своєї каденції міська рада 21 скликання вирішила змінити кількість депутатів – їх залишилось тільки 50 замість 120, як було раніше. Саме таку кількість обирали в 1994 році до міськради 22 скликання. До 2015 року кількісний склад ВМР не змінювався.

Варто зазначити, що нумерацію скликань міських рад ведуть саме від тієї міської Ради народних депутатів, обраної 1990 року. Радянська нумерація зберігалась до 2004 року, коли систему вирішили змінити. Саме тому наразі у Вінниці функціонує міська рада VII скликання.  

Читайте також: Перші демократичні вибори у Вінниці: як у 1917 році обирали міську владу

Автор: Микола Геркалюк

Поділитись публікацією
Вгору