Олександр Мельник: «Вінниця – це місто, де людям не потрібно поспішати»

Міста, де він народився і те, яке тепер вважає рідним, мають  лише одне спільне — річку Південний Буг. Ця розповідь про те, як молодий хлопець вирішив покинути рідний Миколаїв і переїхати до Вінниці, де вже понад десять років живе і працює.

З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, зізнаються цьому місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є два боки медалі, адже з кожним роком з Вінниці також виїжджають цікаві люди, яким тут стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не знаходять. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори або дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.

Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та приїхали до неї.

Читайте також: Інгрет Костенко: «У Києві є свобода. У Вінниці її, на жаль, немає»

Сьогоднішнім героєм циклу публікацій став журналіст і головний редактор всеукраїнського видання «Na chasi», редакція якого знаходиться у Вінниці, Олександр Мельник. Понад 10 років тому він переїхав до Вінниці із Миколаєва і тепер вважає її рідним містом. Про південь і центр, фріланс та роботу в офісі, безпеку і культуру, розвиток і застій, а також улюблені місця ми поговорили з Олександром під час прогулянки вулицею міста.

Про переїзд

– У 2017 році було рівно 10 років, як я переїхав до Вінниці. Історія така, що не має особливої екзотики. У мене батьки родом із Вінницької області, але знаєте ці всі прекрасні радянські реалії: коли ти живеш десь і в тебе немає можливості продати житло, вся ця історія з гуртожитками, коли десь до 2000 року не було можливості приватизувати це житло і відповідно не було ніякої можливості переїхати… До того часу ми жили на півдні і навіть не розглядали варіант, що виїдемо. Ми з батьками жили в гуртожитку від організації – така велика девятиповерхівка, на восьмому поверсі. Кожен день як я прокидався, то бачив місто на долоні.

– Це все прекрасно і добре, але коли я закінчував університет, то батьки сказали, що хочуть продати в Миколаєві помешкання і придбати житло у Вінниці, аби бути ближче до своїх батьків. Було два варіанти: або я закінчую виш і йду в аспірантуру або йду працювати. 

Я зрозумів, що викладати я навряд-чи буду, а роботи на той момент не було жодної, я походив і зрозумів, що жодних варіантів нема: потрібно було починати все спочатку, тож я вирішив зробити це в регіоні, який я в принципі знаю – бо приїжджав до бабусі і дідуся.

– Клімат тут мені ще давно подобався набагато більше, ніж у Миколаєві. Зимою там могло бути тепло, але літом – неймовірно спекотно. У Вінниці 30 градусів це вже спека-спека, але ж там +35 майже постійно. Літо починається в квітні, тоді вже десь 28 і ти до середини вересня живеш з 30-градусною температурою повітря… Зрештою, я переїхав і десь за декілька місяців пішов на свою першу роботу в компанію, яка називалася “Інновін” у відділ маркетингу.

Перші враження від Вінниці

– Ще до швейцарських трамваїв, тут був набагато краще побудований громадський транспорт, ніж у Миколаєві. Там трамваї  почали їздити по залишковому принципу. Перше враження, це коли “вау, я можу сісти на залізничному вокзалі, доїхати до кінця міста і не змінювати декілька видів транспорту”. Зелені багато. З цим є проблема велика на півдні, і наскільки я знаю, вона залишилася до цих пір, бо там дерева висаджуються лише в центрі міста. Парків тут набагато більше, ніж у Миколаєві. Там є місця, які називаються парками, але переважно це штучно насаджені дерева.

– Мені дуже подобається архітектура в центрі міста і те, що вона збережена. Миколаїв відносно нове місто, тому там, окрім будівлі театру, нічого цікавого особливо немає.

Проблеми Миколаєва

– Проблема в Миколаєві полягає у тому, що або ти айтішник, або ти працюєш в колцентрі, або ти їдеш звідти. Багато людей їхали і їдуть з Миколаєва, бо там просто невідомо, що ти будеш робити. Чим мені ще подобається Вінниця: це коли ти виїздиш за місто, там продовжують жити люди. Бо коли ти виїжаєш за Миколаїв, то тебе зустрічає нічого. Найближчий осередок цивілізації – це Південноукраїнськ, де атомна станція, але до нього треба їхати 3,5 години. До того періодично трапляються дуже маленькі села, а все решта просто траса, яка пролягає через степ. Це проблема цілого регіону насправді.

Улюблені місця

– Коли я лише переїхав в мене була така міні-екскурсія, яку я сам собі влаштовував. Я гуляв просто вулицями. Дуже люблю ось цей рожевий будинок. Спеціально, коли вперше побачив його, погуглив, щоб дізнатися що це за будинок.

– Це місце, де коли я працював віддалено, приходив в обід просто сідав і читав. Це таке от моє місце. Перші півтора роки у мене була тревел-романтика, я сідав набудь-який трамвай, виходив на якійсь зупинці і міг три-чотири квартали просто блукати, розглядати будинки.

– Цю книгарню я памятаю вже на Соборній. З українськими книжками на півдні було дуже погано, їх було мало, переважно була класика, а нового і сучасного практично не було. Я тоді думав “це ж треба, як люди живуть: є книжковий магазин, де повно книжок українською. Неймовірно”.

– 5 books почався з того,що я часто ходив на якісь заходи в книгарню “Є” і зрозумів, що це все можна записувати, бо раніше 5 books складався в основному із відгуків про прочитані книги чисто для себе. Потім зрозумів, що можна пофоткати, записувати відео і звук. Потім Вешелені (координатор подій в книгарні – VежА) сказав, що ти все одно тут постійно тусиш, давай будемо щось робити. Тож “клуб 211” – це була спроба проявити здоровий глузд , бо мене змучує трохи наявність великого кола так званих міських божевільних, які намагаються приватизувати культурні заходи. Мене засмучує, що культурне життя більшості триває від концерту до концерту, від дня міста до дня міста, від їжі до їжі.

Фріланс та нові медіа

– Перші два роки я працював у Вінниці, потім були якісь фріланси, далі київський проект “АIN.ua”, потім у мене був період, коли я працював взагалі на російський проект “Цукерберг позвонит”. Коли почався 2014 рік, відбулася анексія Криму, почалася війна, я зрозумів, що ця історія надовго і буде дуже дивно працювати на державу, яка захопила частину нашої території. Звичайно, ти працюєш не на державу, це не державний проект, але ти перед моральним вибором: не знаєш чи тобі валізи збирати і разом з тим ти допомагаєш розвивати російський ринок. Тому я звільнився звідти. Далі я працював в блозі imena.ua до 2017 року і також вів власний проект 5 books.

“Na chasi розпочалося з двох аркушів А4”

– Після звільнення з imena.ua через буквально три дні зателефонував мій теперішній видавцеь і сказав, що хоче запускати нове видання без зради, без обшуків, не політичне, яке буде писати про можливості, про різні такі штуки і сказав спробувати написати концепцію, якщо мені це цікаво.

Видання Na chasi розпочиналося з двох аркушів А4. На одному олівцем я намалював те, як я бачу вигляд головної сторінки сайту, на другому я накидав основні рубрики і що там має бути, потім набрав все це на компютері, сфоткав цей аркуш А4. Наступного дня редактор вже створив сторінку у фейсбуці і сказав, що з 1-го березня ми будемо її вести, поки програмісти і дизайнери все налаштують.

Спочатку Na chasi складалося з двох людей — з мене і Ані Савчинської, потім з трьох, з пяти, знов з чотирьох, знову з трьох і знов з чотирьох. На сьогоднішній день тут чотири людини сидить і одна людина, яка працює в Києві.

Про мегаполіси

– Мегаполіси мене гнітять. Я свого часу жив трішки в Києві, і трішки в Дніпрі. Це жесть: я не розумію, як люди можуть жити в мегаполісі, де потрібно витрачати по півтори-дві години на дорогу в один кінець. Для мене це жесть, бо ти за дві години реально можеш багато зробити .

Вінниця — безпечне місто

– За рівнем безпеки Вінниця і Миколаїв — це небо і земля. Коли я навчався в університеті мене тричі грабували в центрі. Класичний гоп-стоп на вулиці. Це дічь. У Вінниці я з таким не стикався ніколи, мені не страшно повертатися ввечері. Навіть, якщо повірняти з Києвом, то там з дитинства знають, що є райони, які в певній мірі небезпечні. І питання: де тут комфорт? Так, в мегаполісі під боком більше культурних подій, муралів, різних концертів і виставок. Але ж ми живемо в час, коли є Інтерсіті та 2,5 години до столиці. Хочеш на якийсь концерт – ти сідаєш і їдеш на будь-який концерт, який забажаєш.

Культура

– Я людина, яка тут раніше не жила, не знаю про багато речей. Навіть, умовно кажучи, про той же “Зелений контрабас”. Мені дуже не вистачає людського нормального концертного майданчика, тому що The Hardkiss в Будинку офіцерів – це жесть. Якщо це не зміниться найближчим часом, то ми дуже багато втратимо відносно туристичного потенціалу. Ми можемо безліч разів казати, що ми прекракрасне туристичне місто, в нас лежить Пирогов, залишилися шматки ставки Гітлера і тому подібне. Але це історія, яка вичерпається рано чи пізно, а для того, щоб люди приїжали регулярно потрібно, аби були і культурні події.

Щоб приїжали гурти, перформенси, театри. Поки не почали з’являтися коворкінги, то не було майстер-класів регулярних, конференцій різних. Зараз почали зявлятися якісь заходи. Сподіваюсь, що хтось “почухається” і зробить щось в плані концертного майданчика.

Вінничани

– Перше враження: нарешті навколо мене люди говорять українською. Люди абсолютно толерантні в ставленні до іншості. Бо по-перше, я побачив так багато студентів не слов’янської зовнішності, як зараз кажуть. І всім навколо було пофіг на це. Я знаю, тому що на півдні в корабельному університеті вчилося 5-6 людей з Африки, які були не те, що екзотикою для місцевого населення, а “о, Госпаді, нєгри, нєгри”. Тут всім все абсолютно байдуже. Набагато більш простіше та легше в спілкуванні. Посміхатися на вулиці в Миколаєві посеред білого дня на тверезу голову “чрєвато послєдствіями”, я може десь перебільшую, але десь так воно й було.

Про рекламу

– Для мене особисто великим щастям у Вінниці ще став момент, коли зникла вся ця реклама, розтяжки, ця вся жесть. Миколаїв на сьогоднішній день просто заліплений рекламою. Просто уяви собі, якщо би ось тут на Соборній всюди висіли розтяжки, на всіх стовпах висіла реклами і ще стояли тумби з рекламою, по шість вивісок на кожен магазин. Воно все втомлює.

Якою є Вінниця

– Це місто, де людям не потрібно поспішати. Не знаю чи це добре, чи погано, але це відчувається. А взагалі, якщо місто можна описати в пяти словах, то з ним щось не так. Кожен має розкривати його зі своєї сторони. Тут поетапно за 10 років ти бачиш як місто змінюється. У Миколаєві за 22 роки, свідомих десь 18 я особливих змін не помічав. Можливо у Вінниці це через те, що влада змінювалася частіше, бо в Миколаєві один і той самий мер керував три терміни. Тобто одна і та сама людина 15 років очолює місто і перестає його очолювати тільки тому, що помирає.

Фото: Андрія Завертаного 

Позначки: , , , , , , , , ,

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
  • Илья Сидоренко

    Еду на работу, спешу, опаздываю))
    Но успел прочитать статью, интиресно, понравилось.