Олександр Федоришен: “В історії не буває героїв з білосніжними крилами”. ВІДЕО

27-річний Олександр Федоришен сьогодні – фронтмен групи дослідників вінницької історії. Саме він очолив “Центр історії Вінниці”, разом з однодумцями організовує фестивалі військово-історичної реконструкції, робить ще масу роботи, яка не потрапляє в медіа і зазвичай лишається непомітною, а головне – перетворює локальну історію на модне та цікаве явище. 

В інтерв’ю Vежі, яке ми записали в приміщенні обласного архіву та вершині Вежі Артинова, Олександр розповів, як від коментування світлин старої Вінниці дійшов до посади директора комунального підприємства, про проблеми збереження історичної спадщини, донесення до людей фактів та цікавих деталей про давню Вінницю та інші “історичні” проблеми міста.

Найпопулярніший місцевий історик Олександр Федоришен почав займатись питаннями історії Вінниці ще під час навчання в університеті. Згодом він був одним з тих, хто взявся за питання декомунізації, зокрема перейменування вінницьких вулиць. Наразі Олександр разом зі своїми колегами працює в “Центрі історії Вінниці” – установі, яка є проміжною ланкою на шляху до створення Музею Вінниці.  

Про “особисту соборність”

– Чи коректно буде назвати тебе одним з найвідоміших істориків у Вінниці?

– Ну, мабуть так. Хоча, я завжди цураюсь звання “відомий-найвідоміший”, бо у Вінниці є дуже багато людей, які займаються цією темою, з якими можна фахово поговорити про якийсь конкретний період історії міста.  

– Зацікавлення історією з’явилось уже під час навчання в університеті чи раніше?

– Інтерес до минулого – це якась така природна і давня річ. Я завжди порівнюю це питання з інтерв’ю з Генріхом Грохольським. Його часто запитують: “Коли ви почали цікавитись історією власної родини?”, а він дивиться так: “Як це можна почати цікавитись? Це ж мусить бути завжди”.

Для мене дуже визначальним і важливим стало спілкування з прабабусею і розповіді про її життя, про життя її родини. Пам’ятаю розмови про голод. Це, до речі, було чомусь так напівтихо, хоча я ровесник Незалежності. Добре пам’ятаю, як в першому класі завітав до музею Пирогова, наскільки для мене була визначальною атмосфера: атмосфера минулого і потрапляння в інакше середовище.

– Твій прапрадід прийшов на Поділля у складі Української Галицької Армії, вірно?

– Так, його звали Василь Данилович Завадський. Це моя особиста маленька соборність. Унікальна біографія, унікальна доля – вона стала вирішальною для мене під час вибору наукової теми і дуже сподіваюсь, майбутньої кандидатської роботи. Це колективна біографія людей, яких тут називали галичанами, іноді трохи так зневажливо – австріяками. Навіть мою покійну бабусю називали австріячкою.

Це дуже цікавий спадок, бо біографія прапрадіда – це історія людини, яка пройшла Першу світову війну, Українську революцію, пережила молох 20-30-х років, репресії, пережила Другу світову війну.

– Як з’явилась ідея створити спільноту “Історія Вінниці”, з чого все починалось?

– Почалось із фотографії в одній із соцмереж. Була тусовка людей, які коментували фотографії Вінниці початку ХХ століття. Коментували, в тому числі я, не завжди вміло, не завжди правильно, але претендували на якусь істину. Бували ситуації, коли модератори оскаженіло все це чистили і казали: “Слухайте, ідіть звідси зі своїми коментарями і не розказуйте фігні, у нас тут постіки про щось інше”. І ми тоді зробили спільний чат і вирішили зробити свій “космопорт”, як кажуть, з блекджеком і… З’явилась ідея спільноти, яка має бути структуровано поділена, наповнена світлинами з історії міста, якимись дискусійними епізодами. Вже пізніше ця тусовка переросла у повноцінну громадську організацію.  

Потім це все закрутилося-завертілося, відбулось наше знайомство з краєзнавчим товариством “Поділля”, потім ідея нашої громадської організації, а потім поєднання і створення “Вінницького історичного товариства”.

– І так все поступово дійшло до “Центру історії Вінниці”?

– Можна і так сказати. Насправді, ідея про те, що у Вінниці має бути власний музей міста нами виголошувалась неодноразово. А потім стало зрозуміло, що ми не були першими. Наприклад, фахова спільнота краєзнавчого музею неодноразово піднімала це питання.  

Мені здається, що головним поштовхом до дії для нас став декомунізаційний пакет законів. Це було визначальним, коли в кожному місті мали створювати робочу групу, а у Вінниці не існувало топонімічної робочої групи на момент 2015 року. Так з’явився кістяк команди людей, які захотіли попрацювати безкорисливо і розуміли, що це особливе вікно можливостей.

І так двоетапно це сталось. А потім ця тусовка істориків – це Юрій Легун, це Ольга Коляструк, Тетяна Кароєва, Сергій Калитко, Катерина Висоцька – зібрались і вирішили: “Справа наче виконана… А нам так добре! Давайте ще збиратись. А давайте будемо пробувати вирішувати інші питання”. З’явилась ідея перетворення цієї тимчасової комісії на постійно діючий орган, він дорадчо-консультативний, зараз існує і називається “Рада з питань історії, культурної спадщини і топоніміки”.

“А давайте якось структуруємо це. Ця проблема, ця проблема – ви ж радою їх не вирішите. Давайте створимо Музей Вінниці”

Ця спільнота істориків спробувала виписати проблеми міста Вінниці в сфері історії. Їх дуже багато: невпорядкована ідея і план археології, дослідження матеріальної культури нашого міста, вона є трохи хаотичною; проблема краєзнавчої літератури, видання її не як a priori бібліографічної рідкості в 200 примірниках, які даруєш людям в яких воно осідає і все. Ці проблеми можна перераховувати довго. Ми прийшли з цим переліком до міського голови і я пам’ятаю як ми всі заціпеніли, коли Сергій Анатолійович каже: “А давайте якось структуруємо це. Ця проблема, ця проблема – ви ж радою їх не вирішите. Давайте створимо Музей Вінниці”.

Мені здається, що цей карт-бланш, ця так легко вимовлена фраза стала підґрунтям для створення колективу. Ми зрозуміли, що важко буде одразу назватись Музеєм Вінниці, бо це величезний кредит відповідальності, який ми не потягнемо. За рік, за два, за три це не вдасться реалізувати в тому форматі, в якому би хотілось це бачити городянам, гостям нашого міста. Тому виникла ідея “Центру історії Вінниці”. Зовсім нещодавно, 24 лютого, він святкував два роки свого існування. Це структура, яка має переродитись в Музей Вінниці.

– Наскільки близько ми підійшли до появи Музею міста?

– Дуже сподіваюсь, що цього року ми зможемо публічно, нарешті, назвати місце нашого осідку, тицьнути пальцем і сказати: “Ось це буде Музей Вінниці”. Пропозицій та ідей було багато. Ми навіть розробляли певні ідеї, прив’язані до того чи іншого приміщення, наприклад як з будівлею на Соборній, 89, в якої є свої плюси та мінуси. Як на мене, у випадку музейного міського храму там більше мінусів було би, якби ми все таки зупинились на цій ідеї.

Читайте також: Музей Вінниці: де він може з’явитися та яким бути?

У нас є первинна наукова концепція, як це має виглядати. В нас є певні, ескізні ідеї художньої концепції, але їх можна показувати і конкретизувати лише з прив’язкою до певного приміщення. Ми свідомі того, що Музей Вінниці не має бути інституцією у вигляді такого Парфенону з колонами: храм музейний, куди прийшов, а там атланти, каріатиди, бюст Коріатовича, бюст Оводова… Ми розуміємо, що це має бути структура з кількома осердями. Може це би загостро звучало, якби сказати, що Музей Вінниці це все місто, все це середовище, яке є навколо нас і яке так чи інакше, на жаль, відходить. Ми втрачаємо його. Це і завдання – зловити якісь певні епізоди, певні миті.

Ми говорили публічно про музей Тимчасової Столиці, говорили про те, що в світлі державного святкування сторіччя Української революції Вінниця мала би зайняти важливу регіональну нішу. Ми говорили, що це може бути приміщення за адресою вулиця Симона Петлюри, 15, але ми тоді говорили в контексті однієї кімнати, яка мала би бути спільною зі структурою обласного радіо. В квітні 2018 року обласне радіо покинуло те приміщення і його доля досі перебуває в підвішеному стані, бо це пов’язано зі структурами державної влади вищого ґатунку, як от Кабмін, як от Суспільне мовлення. Синхрон між цими інституціями міг дати, можливо, швидше якусь відповідь і для нашої команди, і для ідеї створення Музею Вінниці.

– Що з експонатів для майбутнього музею, які ви вже активно збираєте, можеш виділити?

– Мені здається, це артефакти пов’язані з добою 1917-1921 року. Думаю, що ця колекція в нас найбільш добре пішла. Це і оригінали нагородних речей доби УНР, і вінницькі бланки міністерського характеру, це і артефакти епохи, які є поряд з нами, але їх чомусь не помічали. Не знаю чи добре було би про це говорити зараз, але є певні сюрпризи. Про один з них ти знаєш – це оригінальні ручки дверей вінницької міської думи, тобто цієї легендарної Білої зали.  Ручки, яких торкались вінницькі державці початку ХХ століття: Оводов, Артинов; і безумовно в період 1917-21 років, тобто той же самий Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Юзеф Пілсудський. Дуже така цікава меморіальна річ.

Читайте також: Карбованці Скоропадського та радянська туристична мапа: чим поповнюються фонди майбутнього Музею Вінниці

Ми говорили неодноразово, що напівлегендарний стіл Симона Петлюри може бути експонований в підрозділі музею Тимчасової Столиці. Ми не маємо стовідсоткового підтвердження, що тим столом користувався Петлюра, але музейна легенда в предмету є.  

Про Конституцію Вінниці, вінницьких стиляг та “ресторанну реставрацію”

В місті є дуже багато приміщень з нереалізованим потенціалом, як наприклад Державний архів Вінницької області. Це приміщення, яке наразі зберігає в собі документальну мудрість, починаючи з XVII століття, воно теж приховує в собі певні секрети, які можна було б дуже цікаво показати.

На День Європи плануємо зробити цікаве відкриття. Співробітниками Центру за допомогою наших колег з Державного архіву Вінницької області знайдено унікальний документ. В березні, якщо не помиляюсь, на сесії міської ради будуть затверджувати оновлений статут Вінницької територіальної громади, а ми знайшли подібний статут 1790 року. Конституція Вінниці кінця XVIII століття з неймовірно цікавими деталями, епізодами міського життя, починаючи від життя президента міста (міського голови) до епізодів соціального характеру, як, наприклад, треба допомагати вінницьким вдовам або скільки ударів по певних місцях треба дати тим, хто був причетний до вінницьких пожеж. Дуже цікава і жива штука, хоча юридичний документ, здавалось би. Він лежав і не був нікому цікавий чи потрібний, а ми не просто хотіли б видати цей текст двома мовами – українською та польською, – а спробувати зробити його в такому виставковому характері.

– В Концепції інтегрованого розвитку Вінниці 2030 є інформація про створення лабораторії з виявлення, дослідження та популяризації історичної спадщини міста на базі ЦІВ. Що саме це має бути?

– Мені здається, що це спроба показати вектор роботи. Не впевнений, що це називатиметься лабораторією і що Центр буде Центром на той момент. В нас є проект, який існує з 2017 року, має назву “Архів візуальної історії Вінниці”. Його публічна складова відома за назвою #friday_movie. До речі, проект невдовзі повернеться. Ми можемо ствердно сказати, що більшість матеріалів, які зберігаються в архіві кіно- і фотодокументів у Києві, довоєнного зафільмованого життя Вінниці – вони вже в мережі. Це те, що було оцифровано, опрацьовано і видано в ігровому форматі. А є ж дуже багато матеріалів післявоєнного часу з життя міста. Наприклад, виявлення за допомогою комсомольських дружин вінницьких стиляг.

“У Вінниці є свої історії успіху та абсолютно провальні речі, за які соромно…”

Взагалі, питання виявлення і збереження спадщини дуже проблемне для Вінниці і загалом для України. Пам’яткоохоронна діяльність перебуває в дуже специфічному стані. Дуже часто ми питаємо: “Чому так? В чому проблема? Чому те не реставрується, а те реставрується не так?”. Наприклад Вінницькі Мури: я не впевнений, що це був ідеальний варіант консерваційної спроби в тому вигляді в якому вона існує, але для екскурсантів чи туристів це виглядає значно цікавіше, ніж для мене, який там ходить повз чи не щодня і сприймав Мури такими, якими вони були в 90-2000-х.

В Україні втрачена база спеціалістів, які можуть і мають допуск до різних категорій складності реставрації пам’яток чи місцевого, чи національного значення. У Вінниці є свої історії успіху та абсолютно провальні речі за які соромно, бо хтось не встиг скоординувати, втрутитись, бо якісь структурні елементи владного чи приватного характеру не дійшли згоди. А результат такий, який дуже важко виправити і треба знову чекати нового власника, умовно кажучи, чи якоїсь нової ініціативи.

Нам би дуже хотілось, щоб в Центрі чи в Музеї був підрозділ, який би займався охороною культурної спадщини або мав якісь важелі впливу. Наразі це нереально. Більше того, у Вінницькій міській раді, в департаменті архітектури є цей відділ, але у нього немає цих повноважень. А в обласній структурі, яку очолює Михайло Потупчик, працює дві людини і вони відповідають за всі пам’ятки, які існують на території Вінницької області. Чи реально, щоб дві людини могли осягнути це все і нормально функціонувати? Мабуть, що ні. Це титанічна робота, яку важко вирішити системно лише на одній ланці. Це, вочевидь, має бути загальнодержавна ідея реформи.

А ще дуже багато дискусій на зразок “як діяти з цією будівлею”. Реставрація заради реставрації ніколи не працює. Будівля, яка може бути як лялечка, за два-три роки стояння і очікування когось, хто прийде туди зі своєю ідеєю, буде просто руйнуватись. В інших випадках краще зачекати, бо воно так спроектовано і сплановано, що може зачекати, аніж бігти поперед батька в пекло і намагатись втрутитись і зробити краще. У випадку Вінниці є програма реставрації, яка існує в департаменті архітектури, якісь певні точкові дії дають непоганий результат. Приклад – сусідній із “Савоєм” готель “Франсуа”. Як на мене, це хороший приклад історії успіху.

– А які є приклади жахливої реставрації?

– Доволі дискусійним питанням є Європейська площа і садиба Вілінського на вулиці Грушевського. Це був перший осідок краєзнавчого музею у Вінниці, а зараз є місцем де перебуває один з ресторанів. Реставрація начебто ок, але літній майданчик дуже специфічний. Мабуть, він десь перекреслює ту роботу, яка була здійснена з цим фантастичним і прекрасним фасадом самими ж власниками чи орендарями цієї споруди.  

“Документу, де написано “вінницькі катакомби”, який ти розкриваєш і бачиш якісь креслення, немає”

В місті відчувається недостатність якоїсь культури поводження з середовищем. Історія з вінницькими підземеллями тягнеться вже десятиліттями. Варто почути фразу “вінницькі катакомби” – одразу звідусіль лунають заклики про реставрацію, що треба щось робити. А що робити? От просять виділити кошти на вінницькі катакомби. А де виявлена пам’ятка місцевого чи національного значення з назвою “Вінницькі катакомби”? Є декілька підвальних зон під монастирем капуцинів, є така ж сама ділянка в краєзнавчому музеї. А інше? Археологія з такими речами продовжується від п’яти до десяти років. У випадку з вінницькими катакомбами було би логічно, правильно і добре цього року спробувати звести докупи всю наявну інформацію. Треба спробувати піти адекватним шляхом, коли спочатку археологія, потім якесь певне наукове заключення, потім реставрація з переобладнанням під щось. Ми тільки знаємо, що теоретично бабусі чи дідусі корінних вінничан через собор проходили десь там на Монастирську. Але почасти, через абсолютно неадекватне відношення до подібної спадщини, воно втрачено. А ми іноді радіємо, коли з’являється якийсь стародавній підвал будинку, який вже не існує.

Знову ж таки питання: а що називати вінницькими катакомбами? Чи це ходи, які з’єднували монастирі, чи це справді якась підземна частина міста? Документу в архіві, де написано “вінницькі катакомби”, яку ти розкриваєш і бачиш якісь креслення, його немає. Немає почасти, можливо, через якісь безпекові елементи. Тут звідусіль з’являються теорії змови: “Якщо тут немає, значить є в архіві СБУ”.

З цим усім треба працювати. І це проблема, бо чи є у Вінниці структура, яка може цим займатись? Я, наприклад, не є спеціалістом з підземних ходів XVII-XVIII століття. Історик не може бути універсальним. А історика чи історикині, які займаються вінницькими катакомбами – немає. Є люди, які епізодично про ці речі пишуть, щось роблять, можливо, навіть в аматорському сенсі. Все це не зведено в єдину картинку. Є гарний міф, який вже можна було б продавати туристам, але що продавати? Те, до чого й доторкнутися важко? Це проблема.    

– Як багато у Вінниці об’єктів з хорошим потенціалом на зразок проекту Замкової гори, щоб туристи приїжджали і мали щось, окрім фонтану-Пирогова-ставки Гітлера?

– Маса речей, насправді, які можна розкривати десь і з іншої сторони. Вінницький замок та ідея Замкової гори – це ідея дуже дальньої перспективи. Ми спробували її показати як замінник або взаємозамінник розпіареного і визначального для туристичного життя світло-музичного фонтану. Вочевидь, це проект майбутнього приватно-державного або просто приватного партнерства, де місто буде сприяти. Так чи інакше, в когось виникне ідея: якщо там немає замку, то там може бути будинок або ще щось. Хорошою півмірою або початковим етапом було би облаштування там хоча би оглядового майданчика, хоча би з якимись біноклями туристичними, хоча би з картинкою про те що там було.  

В нас є дуже особливий і не розкритий потенціал такого об’єкту як вінницька Вежа. Багато вінничан називають її символом міста, але оцінюють дуже специфічно і особливо. Вінницькі Мури мали б мати якийсь чіткий план, що робити далі. Адже вінницькі Мури- це не тільки отой куточок вулиці Мури і вулиці Монастирської. Це і Собор Преображення Господнього, це і територія площі Тараса Шевченка, це Державний архів Вінницької області, це технічний ліцей. Це квадрат, в якого має бути своя “стратегія 2030”, тобто якась певна розвиткова лінія.

“Я би дуже хотів, щоб у Вінниці з’явилась територія, пов’язана з минулим площі Ринок”

З 2014 року, з моменту Революції гідності, проговорюється ідея місця пам’яті про ці події. Не місця пам’яті пам’ятника, а саме музею. Його навіть охрестили вже Музеєм мужніх або Музеєм мужності. Там можна було би говорити про індивідуальні й колективні історії уродженців нашого регіону. Вочевидь це було би дуже правильно і дуже на часі – розвивати подібну штуку і подібну стратегію.

Я би дуже хотів, щоб у Вінниці з’явилась територія, так чи інакше пов’язана з минулим площі Ринок. Це територія, де колись перебувала точка зіткнення трьох національних громад: українців, поляків та євреїв. Там стояла вінницька Ратуша, там працював вінницький Магістрат, там вирувало і фонтанувало міське життя того часу. Але воно є невиразним, воно пішло в небуття. Цей “комок” вулиці Петра Могили, Червонохрестівської, неіснуючий наразі проїзд поряд з монастирем капуцинів – з цим варто попрацювати.

В нас дуже мало місць пам’яті, пов’язаних з давньою історією міста. Мені здається, що ідея про меморіалізацію полковника Богуна щонайменше мала би бути доповнена ідеєю пам’яті про монастир Вознесіння Господнього і Петра Могили. Ця історія успіху вінницької православної міщанської громади перед повстанням Богдана Хмельницького, яка стосувалась історії міста – це штука, яка не пропрацьована. Якщо, завдяки Замковій горі, ми можемо говорити про спадщину XVI століття в контексті історії Вінниці, то XVII століття це дві постаті – Іван Богун і Петро Могила.

І Єрусалимка, як простір, виставка, громадський простір, музей, культурний центр. Я б хотів, щоб у Вінниці 2030 року був центр вивчення мови ідиш. Це ж мова якою сто років тому спілкувалась вінницька єврейська громада!

 

“В історика язик продовжує рухатись навіть тоді, коли він лежить в труні”

– Що робити, коли якесь історичне відкриття перекреслює те, у що ти вірив раніше? Вигаданий приклад: Симон Петлюра віддавав накази вбивати євреїв. Що робити в такому випадку?

– Та нічого не робити. В історика ще з давніх часів є універсальний постулат, яким ти повинен користуватись, але в тебе не виходить: “Sine ira et studio” – без гніву і упередження. З іншої сторони, в історика язик продовжує рухатись навіть тоді, коли він лежить в труні. В наш час, в ситуації неоголошеної війни, коли ти говориш про якісь епізоди боротьби за незалежність, ти все одно критично не об’єктивний.

Дуже часто, особливо в таких умовах пограничних ситуацій психології людини, як от війна чи якісь катастрофічні події руйнації держави, завжди є місце, коли героїзм дуже близько поряд з певними злочинними діями. Так і в біографіях людей, пов’язаних з добою початку ХХ століття чи з добою Української революції чи Другої світової. На жаль, воно так є.

“Оводов – великий мер, велика людина, але треба розуміти, що він не ховав під подушкою тризуб…”

У випадку з наведеним тобою прикладом, до речі, нещодавно була сумна дата – сторіччя Проскурівського погрому в лютому 1919 року. Це якраз доба, коли Вінниця була тимчасовою столицею. Тоді стався жахливий злочин до якого так чи інакше були причетні українські війська. Це теж об’єктивна правда, що в тих ганебних явищах брали участь усі без виключення військові формування: робітничо-селянської Червоної армії, Збройних сил Півдня Росії, отаманських формувань і, безумовно, Дієвої Армії УНР.

А як може бути інакше, коли більше ста років до того Російська імперія готувала професійних антисемітів за допомогою свої навчальних закладів? В 1917 році нічого ж не змінилось. Ну так, ти розумієш, що ти в українській державі, але ти отримав чотири класи семінарської освіти, де піп російської православної церкви тобі казав, що “єврєї распялі Хріста і вот ані в етам всьом вінавати”. В українському війську того часу були присутні вишколені офіцери, які мали поняття про честь, гідність, про наказ, який потрібно виконати до кінця. А були ті, хто “за колгосп, але не в нашому селі”, хто думав: “У нас буде Українська Народна Республіка і українська влада в нашій волості, але по наших законах. Прапор буде синьо-жовтий, ми там десь далеко любимо Петлюру і Директорію, але буде по-нашому і будемо собі визначати ситуацію”. Це, як на мене, був один з глибинних факторів поразки тієї держави, коли централізація і намагання в дуже страшних умовах пробувати рухатись і працювати демократичними методами, призвели до цієї поразки.

Ці речі, вони завжди суміжні. От, наприклад, Оводов – великий мер, велика людина. Але треба розуміти, що він не ховав під подушкою тризуб і вдома в нього не висів портрет Тараса Шевченка. Але він не одягнув погони, умовно, Білого руху і не пішов до Червоної армії. Він поїхав до Одеси працювати залізничним лікарем і жив у комунальній квартирі з дванадцятьма людьми. Це свідчить про те, що Оводов був дуже щирою людиною, яка служила Вінниці так як вміла в тих реаліях, які існували на той момент.      

Героїв з білосніжними крилами в нашій українській історії чи історії загалом не буває. Скелети в шафі, як і в кожного з нас, все одно є. Мабуть в тому великий плюс, що велич історика полягає в тому, що не варто цуратися таких речей. Треба говорити про історію без прикрас і тоді буде ще краще, бо ця правда ніколи не шкодить, бо вона дозволяє говорити, що ті люди, які жили сто років тому, вони були людьми. Безумовно, ми повинні якісь кричущі факти не просто висвітлювати, але й засуджувати.

– За два роки існування “Центру історії Вінниці” ви стали тими, хто для багатьох відкрив якийсь факт вперше.

– Може й так. Хоча, такого образу Лари Крофт чи Індіани Джонса може й не набули, всередині в себе використовуємо назву “Швидка історична допомога”. Мабуть нам не вистачає машини з мигалками, з написом “Центр історії Вінниці”, яка виїжджає на місце подій.

– Тоді вже тачанки якоїсь.

– В нас панцирник є, врешті-решт. Можна не переживати за транспорт.   

– Враховуючи, що подіям Української революції вже сто років, останнім часом до цього прикуто багато уваги. Які ще періоди історії Вінниці потребують уваги?

“Окрема епоха, яка затирається, відходить в небуття – це радянський час”

– Ми сприймаємо історію Вінниці, робимо якісь висновки завдяки добі початку ХХ століття. Це була титанічна робота тих, хто працював над дослідженням цієї доби. Тому про Вінницю Миколи Оводова та Григорія Артинова ми можемо не хвилюватись, все окей. Дуже важливе завдання зараз – сторінки історії до того. Чи може вінничанин 2019 року уявити як виглядала Вінниця у XVIII столітті? Як виглядали тогочасні вінничани? Як функціонувала оборона Вінницького замку? Щось подібне було би дуже цікаве для городян. Ми би дуже хотіли з цим працювати.

Окрема епоха, яка затирається, відходить в небуття – це радянський час. Мазки пам’яті про 60-ті, 70-ті, 80-ті роки, ба більше, період відновлення української незалежності у Вінниці – про це дуже мало джерел. Чи можемо ми прийти до бібліотеки і попросити фотоальбом Вінниці часів здобуття незалежності? А скільки мітингів вирувало в той час, скільки постатей, промов, якихось важливих моментів було в той час. Ми про них знаємо фрагментарно. А з цим треба працювати і, можливо, робити з цього висновки і надалі пробувати документувати те, що ми маємо, робити умовний вінницький літопис 2019 року.        

– Чи не було такого, щоб через доволі молодий вік тебе несерйозно сприймали в науковому середовищі?

– Мабуть було і десь, можливо, є. Особливо коли я чи мої молоді колеги потрапляємо на якісь форуми, конференції і директори музеїв чи якихось інших інституцій так дивляться: “хто це?”. Я не скажу, що це для всіх є нормою. Ми маємо добрих друзів з подібних ініціатив у інших містах, які протягують руку допомоги, а ми навзаєм, чим можемо, підтримуємо їх без вікового бар’єру.   

– Може вже є якісь плани стосовно цьогорічного фестивалю військово-історичної реконструкції “Вінниця – Столиця УНР”?

– Ми повернемось в середмістя і буде більше техніки. Є ідея, щоб до нас хтось приїхав у гості. Буде цікавіше і фестиваль не обмежиться виключно реконструкцією. Ми хочемо, щоб фестиваль 2019 року був якомога цивільнішим, наближенішим. Тобто, хочемо показати аспекти повсякденного життя включно з кіно, танцями, розвагами, книгами тієї доби.        

– Якою ти бачиш Вінницю через 10-15 років саме в плані збереження історичної спадщини і ставлення до своєї історії?

– Мені б дуже хотілось, щоб це було місто з якого брали б приклад. Вінниця дуже потребує концепції співіснування і до неї не мають долучитись виключно історики і архітектори. Це має бути широко обговорювана тема, яка би випрацювала чіткі правила гри абсолютно єдині для кожного і для всіх. Мені здається, що частинка нашої роботи і роботи наших колег дозволяє робити висновки, що те все, що поряд з тобою, це не чуже, це наше. Твоя не тільки хата-мазанка, а й  колишній римо-католицький монастир і колишня хоральна синагога, і якась занедбана ділянка Єрусалимки чи садиба якогось заможного дворянина. Це все твоє, ти за все відповідаєш.

Раніше це може й не так Вінниці стосувалось через якусь провінційність. А зараз про Вінницю чують, її ставлять в приклад, а питання збереження історичного середовища може не до кінця працює так, як воно мало би працювати. Це те місто, де є історії успіху і мені б хотілося, щоб за десять років цих історій успіху було значно більше.

Якщо в конкретних прикладах говорити, куди я б хотів через десять чи п’ятнадцять років прийти, то вочевидь це Вінницький замок. Стати там поряд з пам’ятником князю Костянтину Острозькому з кухлем пива чи кавою, подивитись на історичний центр з відновленим комплексом Мури, де за принципом золотого перетину над монастирем єзуїтів піднеслись би вежі. А колишній кінотеатр “Росія” був би чимось таким, мультифункціональним. І це все не входило б в дисонанс між собою.      

Відео Андрія Завертаного, Вадима Козака та Миколи Геркалюка

Автор: Микола Геркалюк

Поділитись публікацією
Вгору