× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Мільярди підшипників та розбудова Вінниці: історія вінницького підшипникового заводу. ФОТО

Вінницький підшипниковий завод був лише одним з багатьох подібних підприємств на теренах Радянського Союзу. Там працювали тисячі людей, а довкола заводу формувався цілий окремий район міста, на життя якого він безпосередньо впливав. Зараз там залишився невеликий спальний район і величезна покинута промзона.

Ця стаття не є історичним дослідженням і не претендує на відкриття нової історичної правди. Викладені в тексті факти опираються на матеріали з Державного архіву Вінницької області, а також на тексти газети “33 канал” за 2003 рік.

По мірі розбудови радянської промисловості виникала все більша потреба в різноманітній техніці, починаючи з сільськогосподарської машинерії та закінчуючи космічними розробками. Свою роль в цьому відігравала і “гонка озброєнь” зі Сполученими Штатами Америки. Значна частина техніки різних розмірів та різного призначення, в свою чергу, потребувала підшипників.

Підшипник (відповідно до ДСТУ 3321-2003 – вальниця) – це технічний пристрій, що обмежує відносний рух до бажаного руху та зменшує тертя між рухомими частинами. Підшипник дозволяє забезпечити обертання, хитання, гойдання або лінійне переміщення з найменшим опором. Він також потрібен для сприйняття та передачі навантаження на інші частини конструкції. Існує два основних види підшипників: кочення та ковзання.

Потрібно більше заводів

Загалом в Радянському Союзі було більше тридцяти підшипникових заводів. Історія вінницького, який став вісімнадцятим, розпочалась наприкінці грудня 1962 року. Тоді постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР було вирішено створити черговий підшипниковий завод. Місцем його розташування обрали Вінницю. Планувалось, що завод виготовлятиме 60 мільйонів підшипників на рік. На його будівництво радянська влада була готова витратити 73 мільйони карбованців. Згодом цей бюджет значно зріс.

У Вінниці розглядали два варіанти місць для майбутнього підприємства. Один з них – територія біля Тиврівського шосе, в 10 кілометрах від села Тютьки. Інший майданчик розташовувався вздовж вулиці Гонти, на північній околиці міста. Жодної житлової забудови тоді там ще не існувало. Це була територія колгоспу “Батьківщина”, 60 гектарів якої у нього викупили. Така велика площа була потрібна для потенційного розширення заводу в майбутньому. Ще коли він інсував тільки на паперах, планувалось, що виробництво досягне потужності в 100 мільйонів підшипників на рік.

Вже у вересні 1963 року на технічних нарадах Вінницької ради народного господарства обговорювали перші кроки на шляху до створення ДПЗ-18. Було вирішено з 19 вересня приступити до зрізання рослинності на території будівельного майданчика. Одночасно управлінню механізації мали видати креслення та замовлення на земляні роботи. Для початку там мали працювати два бульдозери та шість скреперів. Враховуючи потреби робітників, на будівництві збирались облаштувати свердловину для забезпечення водою та провести лінії електропередач. Поки це все не було зроблено, електроенергію та воду подавали з Суперфосфатного заводу.

Цікаво, що ще з перших місяців будівництва заводу для робітників організували торгівлю промисловими та продовольчими товарами безпосередньо на території майбутнього заводу.

Довге будівництво

Станом на 1965 рік вже встигли почати будівництво головного корпусу заводу, створили блок тимчасових споруд  для проживання робітників, провели частину необхідних комунікацій, включно з дорогами, залізничним шляхом, а також телефонною лінією. Втім, будівництво все одно відставало від графіку.

– Протягом 1965 року було заплановано вкласти в будівництво заводу 3 560 000 карбованців, з них 1 934 000 карбованців на будівельно-монтажні роботи. Загальний річний план виконали на 32%. Серед основних причин невиконання плану: нестача збірного залізобетону, товарного бетону, робочої сили та відсутність на будмайданчику потрібної кількості механізмів, – йшлось в пояснювальній записці до річного звіту про діяльність заводу.

Офіційно Вінницький ДПЗ-18 почав працювати у жовтні 1967 року. Саме тоді завод внесли до списку діючих підприємств. Однак це була тільки перша черга будівництва і її завершили із запізненням. Другу чергу теж здали в експлуатацію із запізненням та з великою кількістю недоліків.

– В результаті поганої якості (виконаних робіт – авт.) на окремих ділянках працювати неможливо, обладнання заливає дощовою водою, в багатьох випадках через це обладнання не встановлюють вчасно, – йдеться в одному з документів про будівництво заводу.

Проблеми виникали як з постачальниками будівельних матеріалів, так і з самими робітниками. Наприклад, в 1969 році, коли ДПЗ-18 вже функціонував, замість очікуваних 440 будівельників там працювали тільки близько 150.

Хто працював на ДПЗ-18?

Для роботи на новому заводі шукали спеціалістів по всьому Радянському Союзі. Так, наприклад, інженер-механік Адольф Ліберман прибув до Вінниці з ростовського “Гіпропласту”, а його колега Яків Харковер з Новочеркаська. Ще двох інженерів-механіків знайшли на Вінницькій фабриці металевих ліжок та Калинівському машинобудівельному заводі.

Працівниця підшипникового заводу. Фото: Укрінформ

Все ж нестача спеціалістів сильно відчувалась, тому на заводі регулярно влаштовували навчання недосвідченим працівникам, відправляли їх на інші подібні підприємства та постійно шукали випускників з відповідних навчальних закладів. В окремих випадках списки студентів, які працюватимуть на ДПЗ-18 формувались ще до того, як вони завершували навчання.

Станом на 1963 рік, коли будівництво тільки розпочиналось на заводі вже існували наступні посади: директор заводу, заступник директора заводу, головний інженер, заступник головного інженера, керівник технічного відділу, керівник відділу кадрів, головні бухгалтери, керівник планового відділу, керівник виробничого відділу тощо. Директор заводу отримував 230 карбованців зарплатні на місяць, інженер-будівельник – 100 карбованців, а секретарка-машиністка – 55 карбованців.

Протягом всього часу існування заводу регулярно виникали проблеми з дисципліною. Найбільш поширеним порушенням правил внутрішнього розпорядку було вживання алкогольних напоїв.

 

– Робітник такелажник тов. Дорач Е.В. передчасно пішов з роботи. Окрім цього було встановлено, що т. Дорач Е.В. двічі вживав алкогольні напої під час виконання службових обов’язків. З двох розмов, які відбулись між нами тов. Дорач висновків не зробив. Пояснення не надав, – йшлось в одному з наказів директора заводу в січні 1965 року. В підсумку, Дорач отримав “сувору догану”.

Станом на 1969 рік на ДПЗ-18 працювали вже 3317 робітників. Більшість з них прийняли на роботу протягом 1969-го і багато хто не мав ані стажу, ні досвіду роботи на заводі. Разом з постійними порушеннями дисципліни це призвело до того, що протягом 1969 року з ДПЗ-18 звільнили 1415 працівників. Серед інших причин звільнень були: відсутність житла, відсутність дитсадків та яслів, призов до лав армії тощо.

Порушень дисципліни та громадського порядку на заводі протягом 1969-го нарахували аж 2495. Значна частина цих порушень – запізнення на роботу. Самі робітники на зборах профспілок пояснювали це поганою роботою Трамвайно-тролейбусного управління Вінниці. Мовляв, надто мало громадського транспорту, а потрапити на тролейбус в другій половині дня взагалі дуже складно.

Житлові проблеми

В 70-х на заводі працювало вже близько п’яти тисяч людей. З них 2148 жінок та 2622 чоловіки. Також там працювало дев’ять людей з інвалідністю. Така велика кількість працівників частково була обумовлена помилкою при проектуванні заводу. В первинному проекті передбачалось встановлення автоматичних ліній виробництва, проте, в подальшому ці лінії частково замінили на потокові. Саме це і призвело до необхідності збільшити кількість працівників у 1,5 рази. На те, що це була саме помилка вказує той факт, що решта проекту не змінилась: не було збільшено площу та кількість побутових приміщень. До того ж душові розмістили над ділянками упаковки та консервації підшипників, а це не відповідало вимогам технології виробництва. Цікаво те, що ні на етапі проектування, ні на етапі будівництва ніхто не передбачив так званих “Червоних куточків” – приміщень або стендів для пропаганди.

Величезній кількості працівників, багато яких приїжджали на роботу з інших міст, потрібно було десь жити. Спершу на житлове будівництво було виділено 100 мільйонів карбованців. Проте сам процес житлового будівництва запустили тільки в 1967 році.  Для цього директор заводу попросив у міськвиконкому закріпити за ДПЗ ділянку в районі Водоканалу по вулиці Київській. Там планували створити 66 000 метрів квадратних житлової площі, дитячі садки на 750 місць та лікарню на 300 ліжок. Однак та ділянка вже була забудована. Аби звести там багатоквартирний будинок, було необхідно знести 374 приватних будинки, де проживали 593 родини. А на переселення цих родин та компенсації потрібно було витратити 4 мільйони карбованців.

Станом на кінець 60-х близько тисячі працівників заводу потребували квартир.

У 1970-му планували здати в експлуатацію 100 і 70-квартиний будинки на Київській та розпочати будівництво 90-квартирного будинку на Вишеньці. Будівництво затягувалось, але таки було завершено. Власне, сучасна житлова забудова по вулиці Сергія Зулінського виникала переважно, як житло для працівників ДПЗ-18. Все починалось з гуртожитків, побудованих ще в 1964-65 роках.

Величезне підприємство та важкі 90-ті

Відомо, що у 80-х роках Вінницький ДПЗ-18 перебував фактично на піку своєї потужності. Тут працювало понад шість тисяч працівників, а продукції протягом року виготовляли на 70-80 мільйонів карбованців (близько 60 мільйонів підшипників). Проте в 90-х, коли завод приватизували, все змінилось. Значною мірою падіння попиту на підшипники пов’язують з тим, що Росія ввела ПДВ на українську продукцію в 1997 році. Тоді потужності заводу були завантажені лише на 6% і підприємство терпіло значні збитки.

В 2003 році останні 25% акцій підшипникового, які належали державі придбало ВАТ “Ремонтно-механічні майстерні” з Донецька. Ця компанія була частиною корпорації “Інтерпродукт”, яка стала власницею контрольного пакету акцій заводу. Кількість робітників скорочували, заборгованість по заробітній платні зростала.

– Ситуація на ринку для вінницького “підшипника” загострилась з розвалом СРСР. Виробництво вітчизняного автомобілебудування різко пішло на спад, у великій кількості з’явились іномарки, для яких не підходить наша продукція. Підшипники перестали бути затребуваними в таких обсягах, як були раніше, – розповідала санатор заводу Ольга Іванченко в коментарі газеті “33 канал” в червні 2003 року.

Двічі на ДПЗ-18 намагались запровадити санацію (заходи, необхідні для запобігання банкрутству). Це передбачало скорочення працівників на дві третини та перезапуск виробництва. Втім, профспілковий комітет на це не погодився і підприємство оголосили банкрутом. Після тривалих і складних переговорів, протестів та звернень до владних кабінетів в 2004 році було створено ТОВ “Вінницька підшипникова компанія”. Вже в 2007 році роботу підприємства було зупинено, а на початку 2008-го прийнято рішення про ліквідацію. Останнім днем Вінницького підшипникового заводу вважають 14 липня 2009 року, коли колектив підприємства влаштував свої останні збори.   

Що відбувається на ДПЗ в наш час?

Через десять років ліквідації заводу від колишнього ДПЗ-18 залишилось лише декілька будівель. Найбільша з них ймовірно була адміністративною і розташована вздовж вулиці Сергія Зулінського. Впритул до лівого боку будівлі розташувалось СТО, решта території стоїть покинутою. В кімнатах адміністративної будівлі виникає відчуття, що її залишали з поспіхом: там багато битого скла, старих меблів та будівельного сміття. Подекуди трапляється покинутий одяг, старі заводські стінгазети і навіть листки з календаря за 1995 рік. Характерно, що незважаючи на близькість житлової забудови, в приміщенні адмінбудівлі колишнього заводу досить мало слідів людей. Пляшки від алкогольних напоїв трапляються досить рідко і виглядають доволі старими.

На даху будівлі величезні калюжі та багато рослинності. Ймовірно, за декілька років, дах може провалитись всередину. Решта території заводу виглядає, немов після методичного бомбардування: від величезних цехів залишилось лише трохи будівельного сміття. Вінницький ДПЗ-18 став історією.  

Фото Андрія Завертаного

Читайте також: Від “пекельного” народження до Діамантової зірки якості: історія Вінницького інструментального заводу. ФОТО

Читайте також: Скелет хімічного динозавра: життя і постапокаліпсис вінницького “Хімпрому”. ФОТОРЕПОРТАЖ

 

Автор: Микола Геркалюк

Поділитись публікацією
Вгору