× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Межі

Герой відчиняє двері, іде на двір до воріт і вдивляється в темряву. За колом штучного світла лиш тіні і хмарність. Занадто низька – поглинає усе, що ладне її підсвітити. 

Він, зрозуміло, іще не герой, та може ним стати колись, якщо опиратиметься, не поверне назад ще до рогу – поки вогник подвір’я видно і легко йти бо все ще знайоме.

Одвічне питання. Вибір між безпечним відомим та незнаним і дуже цікавим робиться легко за певних обставин в обидва боки. Одна лиш різниця у тому, що більше засмутить на завтрашній ранок – незнаність або нецікавість всього, що навколо.

Так вперше ідеш в очерет за футбольним м’ячем. Так вперше колись прочиняєш горище старого й великого дому і мовчки вслухаєшся у невідоме. Ідеш сам навпомацки, а з віддушин линуть запахи й голоси незнайомих і знаних.

На балках під дахом зграї птахів. Їхні гнізда, послід і трупи у темряві на підлозі. Таке ж точно життя як і в інших. Десь там у кінці, де світло із дірочок креслить обриси даху і кут його нахилу за великою цегляною стіною, що насправді є комином, знайдеш великий світлий майданчик, а над ним вікно на дахи.

Звідти півміста лине на Південь до молдавських кордонів за холодний Дністер, що з Карпат в невідоме тече. Та зі школи відомо – добігає до моря. До Чорного й там біля білого каменю розливається очеретом в лимани. Ось і ти, що вже знаєш про далекі світи, ще нічого не знаєш про свій, що лежить поміж пагорбів і цегляних мурів. Поміж коминів і квартирних віддушин, що несуть голоси й хатній гамір чужий.

Спершу сходами вгору. Відчинити двері старі і скрипучі, щоб ніхто унизу не почув твого вторгнення і потрапити в темряву. У незнане і невідоме. Йти аж поки не з’явиться світло. У віконце мале роздивитися спершу лиш небо і обриси хмар. Прочинити вікно. Його завжди влаштовано так, що вихід із темряви у сліпуче і вітряне пролягає краєчком безодні. Твої кроки непевні, очі сліпить. Слід зустріти опору й відчути мету.

На самісінькім гребні даху, що ти виріс під ним, біля комину, що прикриває від вітру, ти побачиш усе, що вже знаєш. Як маленький пішак свою дошку. Ось фігурка на дошці, що до того не знала ані правила, ні мети.

Щоб побачити межі відомого слід рушати. Зруйнувати стосунки зі світом як власним страхом. Не злякатися на півдорозі чогось, що не бачив, ризикнути. Спиратися на ненадійне і геть іще незнайоме. Коло світла скресає за десяток малих твоїх кроків, де ясен з роздвоєним стовбуром, де світло під’їзду тече на горище, де перший іще несвідомий виїзд надовго із дому. Все тече в невідоме. Цього не тлумачать у школі. Темну вулицю, битий дах і горище влаштовано як і життя. Щоб дійти до сліпучого краю і побачити звідти – все, що бачив і знав – лиш малесенький клаптик землі.

Ось як всесвіт цих вулиць перетнеться весь уздовж і упоперек. Усі вулиці звідси, окрім декількох, йдуть до мосту чи річки. Ось де правий твій берег. Онде лівий. Там за школою парк, а за парком ліси, хоч насправді між ними ще багато є вулиць. За лісами тече об’їзна, що минає всі наші життя і як річка несе вантажі і людей, що не мають часу зазирнути сюди. Просто линуть кудись, де ти поки не був, та уже зрозумів, що межа ця занадто умовна, щоб лишитись за нею назавжди. Щоб сприйняти все надто серйозно.

Автор: Богдан Куценко

Поділитись публікацією
Вгору