Марко Галаневич з ДахаБраха: “Ми музиканти-примітивісти. В простоті цієї музики – її сила”

Їх називають амбасадорами України за кордоном, всесвітньовідомим українським гуртом та одним із тих, колективів, які творять унікальну музику та атмосферу. Музика гурту звучала в американському серіалі «Фарго», рекламі бренду Девіда Бекхема, багатьох соціальних роликах, роликах Vежі та українських фільмах. 

Розпочавши свій шлях у театрі «ДАХ» Владислава Троїцького, зараз гурт гастролює світом, а в Америці виступає, напевно, частіше, ніж в рідній Україні. З концертами музиканти з’являлись на найвідоміших фестивалях світу – Glastonbury, Roskilde festival, Bonnaroo, Lowlands, Womad, WOMADelaide, WOMEX, Sziget, Fusion, GlobalFEST, Helsinki Festival, Med, Mundial, Oslo World Music Festival, Pohoda, Rudolstadt, Cinars, Dublin World Music Festival, Ethno Port, Сотворение Мира, Этномеханика та інших музичних подіях в усьому світі. Вони були єдиними представниками з України у легендарній передачі “Later… “ with Jools Holland на BBC, а також в ефірах радіо KEXP та NPR.

Заклавши у назву гурт «ДахаБраха» сенси «давати» та «брати», Владислав Троїцький створив проект, який вміє віддавати на сцені свою енергію та брати від слухачів вдячність і розуміння – такий постійний кругообіг «дахівської» енергії.

Вони не пишуть нові тексти, а використовують зібрані під час фольклорних експедицій Україною народні пісні. Виконані в автентичній манері, але із сучасним музичним обрамленням, вони отримують абсолютно нове звучання. Їхню музику називають містичною та медитативною, але самі музиканти говорять, що ніколи свідомо не робили її такою. Це експериментальна автентика у текстах, музиці та одязі, яка разом із вміло продуманою драматургією композицій дозволяє колективу мати слухачів у різних куточках світу, а також збирати повні зали.

Чаруючий хаос і етно-психодел в стінах театру: як “ДахаБраха” виступила у Вінниці. ФОТОРЕПОРТАЖ

 

Перед концертом у Вінниці, який зібрав повну залу театру імені Садовського, ми зустрілися із тим, хто зазвичай ходить по інтерв’ю від ДахиБрахи –  Марком Галаневичем у креативному просторі “Артинов”,  щоб поговорити про створення колективу та пісень,  успіх за кордоном, примітивізм у творчості, шлях гурту, вплив театру «ДАХ», стан музики в Україні та чому їх називають амбасадорами нашої країни в світі.

Марко за освітою філолог, зараз займається музикою і фотографією. Народився на Вінниччині в селі Крушинівка Бершадського району. Обидві бабусі Марка з сіл Вінницької області, тому згадує як чув народні пісні від них, але тоді це все було на рівні «красиво, подобається, бо рідне» та згодом прийшов момент, коли він усвідомлено зрозумів значення тих сенсів і важливість саме народної пісні. В останньому альбомі «Шлях» є дві пісні записані від бабусі Марка, одна із них «Чорна хмара».

Про створення «ДахаБраха» та знайомство із учасницями

 

Дівчата тоді навчалися в університеті культури. Їхні колеги, які співали в фольклорному гурті «Божичі»,  теж робили виставу з Владом Троїцьким. І один із них запросив дівчат, каже: «ось хороший простір, цікавий. Вам може бути теж цікаво. Можливо будуть якісь колаборації і так далі».

Дівчата прийшли і ми сподобалися одне одному. Влада зацікавило те, як дівчата можуть володіти голосом. А дівчата, на відміну від попередніх поколінь генерації фольклористів, були готові йти на експерименти. Тобто вони були більш пластичні, більш зговірливі для того, щоб робити експеримент з українським фольклором, не боятися змінювати його ритм, темп, звучання. Робити такі справжні експерименти і творити на базі фольклору.

В певний час Влад сказав: «Марко, підсідай до них». Дівчатам він видав барабани, каже: «пробуйте це ритмізувати», вони кажуть: «та нє, ми взагалі ніхто не барабанщики, ми тільки співали». А Влад каже: «Ви пробуйте, ви пробуйте, а потім скажете нє. Але в певний момент ви спробуйте, ви пограйте, ми будемо щось робити разом»

Влад теж не музикант, як і я, але він з дуже гарним почуттям смаку, з мистецьким почуттям. Людина, яка перебуває постійно в якомусь такому цивілізаційному культурному полі та розуміє світові тенденції. Він запропонував піти цим шляхом творчості, сказавши, що цей шлях може бути цікавий не тільки для українців, але й для світу. І так воно десь є. Ми щасливі.

«Ми досі біла пляма на культурній мапі Європи»

Оскільки тут всі ніші були зайняті, то потрібно було обирати інший шлях – прийти до українця через закордон. Це сталося, тому що є певна причина цього не тільки для нас. Дуже велика кількість українських музикантів приходили мало хто з-закордону, а в основному з Росії. Якщо Росіє дає добро, то значить нормально всьо, можна тоді й нам.

У нас не було гарного культурного, музичного середовища. Воно зараз тільки народжується після Майдану. А до того нам потрібен був якийсь експерт, який має сказати що добре, що погано. Добре, що в Україні зараз почали з’являтися музичні критики і тепер ми вже самі можемо розібратися. До того нам потрібні були вказівки «свєрху». Тому такий шлях був в українських музикантів. Зараз, я думаю, все інакше. Ви бачите потужну хвилю нових українських музикантів, і ми просто щасливі, бо це надзвичайно круто. Цей потенціал, який зараз з’явився, він нас всіх вражає і дуже радує.

Але ще дуже мало. Ми ще досі біла пляма на культурній мапі Європи, але тенденція є і те, що держава почала трохи про це думати, вже добре. До Майдану, то взагалі нема про шо говорити, то Радянський Союз. Зараз створився Український інститут, він, звичайно, не дуже файно фінансується, але держава робить вигляд, що вона думає на цю тему стратегічно. Спасибі їй. Ми віримо, що вектор руху правильний і він є, а як ми всі ці шанси використаємо, як ми це все зробимо – це вже питання до нас.

Є певний момент пов’язаний з Майданом, що ми відрізуємо ці постсовкові комплекси. Це найбільше щастя. Ми зіграли великий концерт в Києві і для мене особисто найбільші компліменти, які люди кажуть, що ми горді, що ми українці, що ми з вами однієї нації. Це найяскравіший приклад того, що ми робимо все вірно і те, чого хотілося би досягнути.

Звичайно, рівень самоусвідомлення після Майдану виріс. Тепер головне не профукати це все. Разом із тим є державна програма, яка робить ці квоти. Вважаю, що на цьому етапі вони потрібні і повністю за них. Хоча ДахиБрахи не стало більше на радіо, але мене це не турбує, мене турбує загальний стан. Нам кажуть, що не формат… ну, не формат, та без проблем. Нас ні на “ефемках” нема, ні на телебаченні

Телебачення – це швидкий шлях до популярності. Наш шлях – інший

Я думав, що телебачення відходить, але не відходить. Для мене відійшло давно (сміється), але приклади говорять інакше.  Прекрасна Катя Чілі, як співачка відома дуже давно. Можу сказати, що з дитинства її слухаю, ще тоді коли вона виступала на Червоній Руті. Але з’явилася на телебаченні і всі сказали «та от, вона є». А вона була весь цей час: співала, робила програми. Та коли з’явилася на телебаченні – тоді й з’явилася в медійному просторі. Такий наш світ.

Але є інші шляхи, звісно, вони довші. Якщо ти хочеш швидкої слави, швидкого результату, то треба прорватися на телебачення, якщо ціль така. Наш шлях довгий і він нас абсолютно влаштовує, ми щасливі у тому форматі, в якому ми існуємо, як ми робимо музику, який наш слухач. Ми щасливі, що ми не прив’язані ні до яких лейблів, ні до конкурсів, де треба потрапляти в якісь рамки і відповідати критеріям. Ми самі собі задаємо критерії.

Про шаблони «ДахаБраха»: Девід Бекхем, ВВС

На нас звичайно вішають шаблони також. Наприклад, це гурт ДахаБраха, який брав участь у ВВС, гурт ДахаБраха пісню яких використав Девід Бекхем. Шось же треба прив’язати (сміється). ДахаБраха мають мати якісь регалії, вони ж важливі для сучасного медійного світу. Ми їх трошки маємо, ну то й слава Богу.

Для мене особисто це не важливо, але для людей так. Потрібен якийсь контекст. Наш контекст ось такий який ми маємо. Я не хочу сказати, що мені все одно, що Девід Бекхем використав мою композицію. Це дуже круто, ми були дуже щасливі, в захопленні від цієї новини.

Тому що це дуже важливо як для нас, так і для інших українських музикантів. Типу не парьтеся про те, що тільки англійською мовою треба співати, щоб попасти кудись там на захід.

Музика, яка базована на українській автентичній культурі може бути суперактуальною в супермодному сучасному світі в світовому контексті. Ось цей приклад, ми ним теж можемо пишатися.

Сучасний світ він глобальний і Девід Бекхем, виявляється, досить близько. Ми не очікували цього, адже особливо ніяких рухів і стратегії рекламної для цього не робили. Це відбулося, можливо, під дією впливів декількох чинників: виступи там, там, на тому радіо на тому  і потім ти виходиш на якогось Девіда Бекхема умовного.

«Ми ще не навчилися грати. Ми – музиканти-примітивісти»

Звичайно, іноземці не розуміють текст, але вони сприймають музику, емоцію, атмосферу – все це в сукупності. Хоча час від часу вони хочуть зрозуміти слова і задають питання. Час від часу вони можуть бути навіть дуже розчаровані, тому що часто буває, що наші емоції, наша музика дає набагато більший простір для фантазії, ніж потім ми розшифруємо і кажемо, що тут вона «Люлі люлі ….зозулі» і вони «да? і це всьо?». А звучало огого-го. Але це народні пісні, це народний примітивізм зі своїми тонкощами, зі своїми родзинками, зі своєю силою. Вона така проста, але в простоті теж сила.

Для мене «ДахаБраха» безумовно це в першу чергу музика з душею, тексти трошки згодом.

Щодо музики, то так виходило, що спочатку з’являвся музичний інструмент, ми починали його освоювати і відразу робити композиції з ним. Тобто хтось привіз кахон, почали стукати…о дивіться, його можна вже так використати. Це не правильний шлях. По хорошому, музиканти мають вчитися в музичній школі і т.д  і т.д консерваторія, а потім вже грати. Наш шлях трошки інакший.

Знаєте, є художники-примітивісти, а ми музиканти-примітивісти. Ми не навчилася ще грати на тих всіх інструментах – ми вдосконалюємося постійно.

Про вплив Америки на музику

 

Перші наші альбоми були більш театральні, бо там музика вся була зроблена для театральних постановок, для перформансів театру «ДАХ». А зараз наші друзі кажуть, що на останній альбом («Шлях» – 2016 рік)  вже був певний вплив Америки. Ми це не заперечуємо, не підтверджуємо, тому що такої планомірної роботи над тим, щоб зробити щось ближче до джазу, до блюзу, до соул не було. Тому що воно, звичайно, не може на нас не впливати. Ми багато там слухаємо музики, ми багато бачимо цікавих музикантів, які працюють зовсім в інших жанрах, ніж ми, відчуваємо, що в кожному жанрі можна знайти декілька дуже цікавих музикантів.

На музику насправді впливає середовище, фестивалі різні, знайомства з цікавими людьми. Знайомство з цікавими людьми –  це набагато краще ніж будь-які інститути, університети і консерваторії.

Фестивалі вони нібито вже й приїлися. Ми відчуваємо, що це такий трошки конвеєр: швидко зібратися відіграти, поїхати далі. В театральних, концертних залах більший зв’язок з глядачем, він тонший. Фестиваль це переважно публіка, яка приїхала розважатися, а в концертні зали ходить публіка, яка хоче більше слухати. Ми не хочемо говорити, що одне це класно, друге – не класно. Все одно це зв’язок з публікою, це емоції, як правило, позитивні. Ми хочемо їздити продовжувати і на концерти,  і на фестивалі.

Ми відпочиваємо один від одного після турів

Я відпочиваю просто – мені потрібно потрапити до своєї родини, до своїх донечок, до дружини, до батьків і вже я насичуюся силою своєю родинною. Ми коли приїжаємо з дівчатами з турів, то намагаємося не зустрічатися вже. Ми нормально їздимо виступаємо, без всяких скандалів, але це нормально коли можна робити якісь паузи.

Звичайно, ми перенасичуємося один одним, бо спілкування, вважай, в замкнутому середовищі –  п’ять людей, місяць ми їдемо з міста в місто, з концерту на концерт, тому коли всі окремо  відпочиваємо.

Дехто з нас хоче поїхати кудись з родиною відпочити, дехто починає просто ходити по всім київським тусовкам на різні концерти, тому що життя в Києві дуже насичене. Більше почало їздити світових зірок, менше московських. Ми нещодавно приїхали з Вільнюсу, Риги і так аж рубануло: стільки Баскових, Міхайлових висить на афішах. Думаю, що таке! Це якесь минуле просто.

Дуже добре, що ми з цим світом відрізалися і сподіваюся, що тепер ми підемо своїм гарним, самостійним, європейським , цивілізованим шляхом.

Чому так довго разом? 

На репетиціях ми дівчатами звичайно бачимося. Те, що ми тримаємося разом – це велика праця, це труд, це хоч і любов, і звичка, і задоволення від творчості спільної, від того, що в нас виходить, але разом з тим і праця спільна над тим, щоб залишатися адекватними, щоб залишатися в строю, працювати разом.

Плюс в тому, що в нас немає явного лідера. Кожен має однакове право на свою власну точку зору, думку, ми не випускаємо композицію в світ поки ми всі не будемо нею задоволені. Якщо хтось один каже, що щось там не влаштовує, ми доробляємо до ідеалу, як для нас здається.

Хоча, звичайно, були різні періоди і складності. В нас на творчій ниві можуть бути значні суперечки, але слава Богу вже 15 рік працюємо.

Ми ж дуже хитро продумали, що беремо старі українські пісні. Тексти готові, ми вже нічого практично не пишемо, хіба пару слів англійською мовою. Зазвичай, ми працюємо над новими композиціями під час репетицій або якісь ідеї скидаємо в спільний чат.

Вдома ми намагаємося взагалі виключитися з творчості або займатися іншою творчістю, тому що одержимість це також не наш шлях.

Про фотографію

Я займаюся фотографією, тому що мені треба якось себе займати в турах. Вдома я майже нічого не малюю, не фотографую, бо хочеться найбільше віддати своїм діткам, тому що вони реально цього потребують, адже дуже часто живуть без тата. А от коли ти приїхав в місто, якийсь Нью-Йорк і маєш три годинки перед концертом, то не лежиш в ліжку, а пішов з фотоапаратом, пофотографував людей, подився на них, зберіг якісь емоції, враження для себе, поділився цим з друзями у Фейсбуці. Потім виявилося, що воно цікаво не тільки моїм друзям, а й галеристи кажуть давайте робимо. Вже мав дві виставки. До останньої виставки я зробив також такі карикатурки, намальовані в літаках та гримерках. Для мене це така арт-терапія, щоб менше нервуватися.

Хоча перед кожним концертом, скільки б ти їх не зіграв, щось всередині підіймається, ціпеніє і пульс скаче і все таке. Це нормально й інакше якось не можна. Якщо ти будеш виходити на сцену такий весь спокійний, то, мабуть, не варто виходити.

«Я знаю, що я співаю, то душа співає»

Я дуже сильно переживав перед першими концертами в «ДАХу». Дуже чітко пам’ятаю всі ці моменти. Дівчата переживали, що вони не музиканти, але вони мають прекрасну співочу базу, бо співають з дитинства і знають, що це їхній величезний плюс.

Я особливо ніколи не співав, ну співав там на якомусь рівні, але не так і не грав на музичних інструментах нормально. А тут мені потрібно було це все зробити і трусило від того добряче так. Там мені геть виділили пару стовпчиків в якісь пісні заспівати, але це був дуже страшний експіріенс.

Я мугикав так все життя в принципі собі під ніс. А дівчата кожна сама по собі крута співачка, але коли включається їхнє триголосся, то закордоном всі мліють. Мені тут втручатися навіть не варто, тому доводилося шось придумувати своє, свої стилі, свої манери. І якимось чином почало виходити моє щось внутрішнє –  творче начало почало проявлятися в якихось криках спочатку, окликах, як то в цих «Шо з-под дуба» знаменитих. Тепер виявляться хіт, ми собі грали 14 років і нічого, а тут бац Бекхем, Фарго і тепер хіт.

Але шо то за слова, мене питають шо ти там співаєш, а я нічого вам не скажу, я знаю шо я співаю, душа співала, заспівала і таке вийшло.

Про виступ з вінницькими степістками

Ми звичайно були приємно вражені, коли побачили кліп ваших степісток, дуже сильно. По-перше, в них все дуже класно було зроблено: картинка дуже класна, це місце неймовірне. Я спочатку не розумів, думаю якась місцина така Швейцарія чи Франція. А виявляється, це Південний Буг, Вінниччина рідна. Цей старий млин…дуже живописне місце обрали. Молодці! Виконали вони це дуже класно, порізали пісню, зробили собі повноцінний такий трек, який їм потрібен, теж дуже вдало. Щодо виконання, то я не спеціаліст у степі, але як на мене, дуже супер взагалі. І ми так зраділи.

“Вінниця, це ваш скарб”: степістки з Flame Tap виступили разом з “ДахаБраха” в театрі Садовського. ФОТО, ВІДЕО

Але ідея запросити їх на концерт просто виникла в переддень концерту і то не в нас, а у дружини Влада Троїцького. Наш менеджер набрали їх, вони кажуть: «оо ми якраз в цей день в Києві». Вони на якомусь конкурсі були, але вдень, а ввечері вже виступали з нами.

Ми познайомилися, заграли, публіка в захопленні, ми в захопленні і дуже сподіваємося на подальшу співпрацю. Нас люди запитували, а чого вони так мало, чого лише під одну пісню танцювали. А ми кажемо «да, двогодинний концерт щоб двоє дівчаток протанцювало степ, то було б шоу»

«Ми думали, що наша музика дуже кінематографічна»: про співпрацю з режисерами та монетизацію культури

Музиканти роблять музику і якщо вона хороша, то вона має скрізь звучати, її мають скрізь використовувати. Ми думали весь час, скільки ми її робили, що наша музика дуже кінематографічна, що її можна використовувати як саундтреки. Була навіть така задумка назвати наш перший альбом «Саундреки» натякаючи кінематографістам «візьміть, беріть».

І до нас певний час зверталися, тоді мало кіна знімалося, не так як зараз. Ми давали без розбору, на студентські роботи і так далі. Зараз вже почали інші музиканти говорити, що так не робиться, так не гарно, що ви роздаєте свою музику – ви демпінгуєте. Музиканти мають отримувати гроші, як і всі люди, що щось роблять, мають отримувати гроші – роздавати музику не можна! І ми трохи перестали роздавати музику.

Мабуть, це все-таки правильно, що весь культурний продукт має бути оплачуваним. Нам композитори, які роблять музику для кіно кажуть, що ви неправильно робите, ви даєте всяким початківцям, ви метри даєте початківцям музику, а вони знімають якусь фігню. Нехай початківцям дають початківці-музиканти або за гроші. Вони нам так розказали і ми такі «раз раз, окей, такі розклади, будемо притримуватися такої цехової солідарності з музикантами».

Тепер ми фільтруємо. Звичайно, на соціальні штуки на те, що йде на промоцію України ми готові давати. В кіно нам, як правило, платять гроші. В кіно виділяється бюджет на це, то чому би відмовлятися. Це наче нормально.

Амбасадори України

Певним чином, кожного разу коли ми стикаємося з людьми, які кажуть, що ми для себе тепер відкриваємо вашу країну, тримаються за серце і кажуть, що ми з Україною тепер назавжди, ми стежимо за тим, що у вас відбувається зі сльозами на очах, звичайно нас пробирає. Ми відчуваємо, що не просто так просто приїхали, пограли і поїхали. На людей це діє і тепер ходять до нас навіть посли наші в інших країнах. Ми тепер ходимо і кажемо, що ми справді культурні посли і так далі (сміється).

Якщо серйозно, то звичайно, культура – це промоція. Якщо правильний, хороший, якісний культурний продукт – це промоція твоєї країни.

Знову скажу щось несерйозне, хочеться щось серйозно, а влазить єрунда. Один хлопчина написав, що він влаштовувався в Америці, в Каліфорнії в якусь компанії айтішну і йому кажуть, що у вас якийсь трохи акцент. А він каже, так, я з України. А йому «ооо, так це ж ДахаБраха». І його взяли. Це елементарний, простий, тупий приклад, як працює дипломатія. Але якби цим держава займалася, якби допомагали їздити, як Росія допомагає, наскільки вона впливає на це все.

Ти їдеш по Франції …тут тобі театр такий приїздить, тут балет такий, рускій цирк і таке. В нас цього, на жаль, немає і поки що ДахДотерс, ДахаБраха, Онука, Панівалькова, Jinjer, Stoned Jesus, Вакула – прекрасний музикант-електронщик, який по всьому світу катається не менше, ніж ми, все це не державна програма, все це своїми силами, зв’язками, роботою.

Коли б ми працювали з державою спільно, могли би робити набагато більше для нашої країни і швидше. Я там пробую листівки писати якісь, тому що часто люди ну нічого не розуміють. Новини там якісь приходять, я говорю про Америку, десь щось прозвучить якісь обривки. Яка там може бути думка про Україну? Ну, була там якась революція, тепер щось воюють з Росією. І коли ти починаєш в інтерв’ю все це розповідати, люди дивляться на тебе з відкритими очима. Іноді американці трапляються досить просунуті, вони знають подекуди більше, ніж українці.

«Ні війні. Мир і любов. Стоп Путін»

На концертах ми піднімаємо плакати з написами «Свободу українським в’язням і свободу Сенцову», але це могло бути дієвіше, якщо були якісь правильні інформаційні приводи, якщо прийшло посольство з якимось листівочками інформаційними, то це було би в мільйон разів краще.

Тому ми робимо якби на тому рівні, як ми робимо. Кожен концерт ми завершуємо такими словами «Ні війні. Мир і любов. Стоп Путін».  В кожному місті світу це все розуміють, вони хочуть ще більше інформації, але перетворювати концерти на політичні акції не хочеться, тут треба працювати дуже тонко.

Взагалі мистецьке середовище у світі досить лівацьке таке, воно ліве. У ліваків є помилкове судження про те, що Радянський Союз – це була така правильна країна, де всі були рівні і все було «чікі-пікі», де не було клятого капіталізму, поганих стосунків між людьми і таке інше. В певній мірі люди в це вірять і думають про це, але не всі.

Тому треба бути тонкими, цю грань, межу фільтрувати, думати як правильно звертатися до людей , як достукатися до їхніх сердець, до їхніх розумів.

Нас в Росію постійно запрошують. Більшість людей, які запрошують взагалі не роздупляють чого ми відмовляємося. Кажуть «Так ваши все ездят. Чо ви вимахуєтеся? Мы ж тоже за мир. Ми тут вообще опозиция даже».

Не може бути так, що вони приїздять до нас вбивати, а ми до них виступати. Не вони конкретно, але представники цієї країни. Представники нашої країни не можуть їхати туди і робити вигляд, що нічого це все не з нами. Коли ми десь можемо пересіктися з російськими музикантами, то вони зазвичай говорять «Ох, уже эти политики, это они нас поругали».

Вони перебувають у своєму інформаційному полі. Не зважаючи на те, що світ відкритий глобальний, їхнє інформаційне поле дуже комфортне для них, для їхнього сприйняття, для цієї величі, для усвідомлення їхньої вибірковості, духовності й так далі.

ДАХівська сімя

Влад Троїцький – це духовний батько, абсолютно повноцінний учасник колективу, людина до якої ми прислуховуємося у всіх справах, радимося завжди, його ідеї справді унікальні, непересічні. Коли я вперше прийшов у театр «ДАХ», зрозумів, що це людина за якою варто йти. Хоча до того я ходив по інших театрах, мені здавалося, що все так круто, все так класно, люди виступають, все так гучно. А тут приходжу і бачу справжніх людей, які розмовляють звичайною мовою, але так, що тебе проймає дуже глибоко.

Для культурної мапи театр «ДАХ» отакий маленький, але скільки він генерує ідей, проектів – це дуже круто. Ми щасливі, що ми належимо до однією такої родини. Безумовно, ми один одного підтримуємо, спілкуємося всі. Ми багато в чому мислимо однаково, бо наш культурний батько духовний на кожного дуже сильно вплинув і це безумовно така школа Троїцького.

“Я відчуваю десь тут на Бугом місце сили”

Минулий концерт у Вінниці  я запам’ятав тим, що було чогось багато охорони, ми вийшли підписувати диски, з людьми спілкуватися, а вийшло так, що головними були охоронці, які казали «ти падходіш, ти уходіш». Ми звикли, що спокійно з людьми розмовляємо. А це якось було трохи напряжно, хоча публіка була прекрасна, чудова.

Я ще пам’ятаю, вийшов по справах пройтися перед концертом по магазинчикам і моя душа просто відпочила, тому що продавщиця розмовляла такою мовою, як люди мого дитинства – «осьо-сьо», «ундого візьми».

Взагалі там на Бугом у Вінницькі області, напевно є якесь місце сили. Я там дуже рідко буваю, але ідея туди поїхати і там побути постійно виникає, як така світла мрія.

——————-

Під час інтерв’ю Марко також відзначив, що вже цих вихідних Вінниця матиме змогу спробувати якісний культурний продукт під назвою Air Gogol Fest. До речі, його дружина Наталка Біда виступить під час фестивалю вже цієї неділі у складі DakhDaughters. Окрім цього, великий пласт “дахівської сім’ї” також буде представлений на фестивалі.

Повну програму Air ГогольФест читайте за цим посиланням. 

Фото Андрія Завертаного, концертні – Ольги Мірошниченко

 

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору