Той, хто створює музичну машину часу: вінницький майстер етнічних інструментів Павло Віт

Африканські, австралійські, американські, бразильські, пакистанські, тувінські та українські етнічні інструменти вміщаються в одній кімнаті вінницького музиканта і майстра Павла Віта. Хлопець вміє грати на кожному і сам виготовляє більшість із інструментів. 

В його кімнаті безліч різноманітних етнічних інструментів народів світу – від метрових діджеріду до крихітних данмоїв. Більшість із них Павло Віт виготовив власноруч, просто почувши звучання та побачивши інструмент на відео. З кожним інструментом у майстра та музиканта є своя історія.

Медик за освітою, хлопець обрав дещо інший шлях – створення музики та інструментів.

Павло розповідає, що ще з дитинства мав потяг до культури індійців, у 18 років почав писати музику і випадково натрапив на семпли діджеріду, зацікавився і зробив свій перший інструмент з паперу. Досі зберігає його та демонструє, що звук паперового досить відрізняється від дерев’яного.

Від важкої до етнічної музики

Я раніше грав на ударній установці з друзями і ми грали важку музику. Тут в кімнаті стояла установка, от тоді сусіди дуріли трошки. Потім сталося так, що була в мене травма після якої я не зміг ні на гітарі, ні на барабанах грати, а музики хотілося. Почав щось шукати і натрапив на цей семпл. Думаю, що це так звучить цікаво. Відразу поліз в Гугл, але там трохи незрозуміло: є фотографія, але якщо немає поруч предмета, то важко уявити його масштаб. Дивуєшся, як така дудочка може видавати такий звук. Потім читаю, а довжина від метру до двох. І от свій перший діджеріду тестовий скрутив із двох ватманів.

Це було десь у 2008 році, з того часу зробив їх близько 100, багато подарував, на замовлення робив. Але вже чотири роки не роблю. Не цікаво стало.

Так сталося, що важка і етнічна музыка з’явилися в моєму житті майже одночасно. Це сталося завдячуючи відомій бразильській команді Sepultura, яка вдало поєднувала важку музику з етнічною. Зокрема, для запису альбому Roots, група відвідала внутрішні області Бразилії (штат Мату-Гросу), де місцеві жителі племені Шаванте взяли участь у записі.

Можу назвати етніку своєю музикою, найближчою до душі. Етнічна музика для мене це щось глибоке, справжнє, навіть магічне. Це наче машина часу, яка здатна повернути слухача на сотні, а інколи і тисячі років назад у минуле.

Що таке діджеріду і з чого його роблять в українських умовах

Діджеріду –  найдавніший духовий дерев’яний музичний інструмент аборигенів північній Австралії. Один з найдавніших музичних інструментів на Землі.

Колонізатори, коли приїхали в Австралію і побачили цей інструмент, вони назвали його діджеріду. В австралійців назви інші в залежності від території. На сході використовують такі, які мають конічну форму, їх називають йідакі, на заході циліндричну – маго. У нас ж все діджеріду.

Там є відмінності у будові каналу. За рахунок того, що канал циліндричний з нього важко видобувати другу ноту, тому використовують тільки одну і грають стиль, який називається кунборк. На сході використовують ось такі циліндричні, конусоподібні, тут вже друга нота видувається легше. Вона висока і використовується як акценти. Сам стиль там такий більш агресивний, більш швидкий і називається бунгул.

Це ритуальний інструмент. В них по суті крім цього інструменту більше немає ніяких. Є ще палички, якими вистукують ритм.

В аборигенів взагалі культура багата, але народ сам завис десь в минулому. Можливо, через те, що вони були ізольовані, є багата природа і їм не потрібно було винаходи робити, щоб розвиватися. Їм вистачало всього. Вони до сих пір полюють, збиральництво, рибальство поширене. Звичайно, зараз вже не так все, воно потроху згасає з нашою сучасною допомогою.

Аборигенами для виготовлення даного інструменту традиційно використовується евкаліпт. В Австралії цей інструмент робить сама природа: під час засухи всередині евкаліпта накопичується волога і терміти її вигризають, аборигени проходять, простукують, якщо чують, що дерево порожнє –  зрізають його, обробляють, роблять муштук з воску.

Я в роботі використовував дуб, клен, в’яз, вільху, черешню та вишню. Дерево дає забарвлення та певний тембр. Більше на звук впливають параметри самого інструменту: співвідношення діаметру та довжини. Якщо зробити два однакових інструменти по параметрам з різних дерев, наприклад, один зробити з твердого ясена, інший – з м’якої липи, то це також буде відчуватися. Той що з ясена буде більш резонувати, адже саме дерево більш щільне, звук такий більш насичений.

Матеріали я шукаю сам. Йду в ліс, ходжу вибираю сухостій. Живих дерев не чіпаю, передивляюся, щоб сухе було, не гниле і не зіпсоване.

Відразу воно майже однакового діаметру, що знизу, що зверху. Спочатку надаю  форму, на конус виводжу рубанком. Коли є вже конічна форма, беру молоток якийсь або ніж великий або сокиру і потроху починаю колоти. Розколюєш на дві частини, потім розмічаєш стінки. Досить не цікава робота. Клею, шліфую, розмальовую.

Майже всі ці діджеріду в селі зроблені. Тут в підвалі зробив майстерню, а його щоб видовбати, треба в щось вперти, впираєш в стіну і починаєш стукати, а весь будинок чує. То вирішив більше так не робити. Хоча зараз вже втратив інтерес до виготовлення, вже багато переробив і особливо нема куди рухатися.

Як грати на діджеріду

На цьому інструменті не грають, як на трембіті. Аборигени зазвичай грають сидячи, а інструмент частково спирають на підлогу. Бо евкаліпт сам по собі досить важкий і стоячи ти довго не довго не пограєш.

Це обертонний інструмент – він звучить на одній ноті. Ці всі зміни, які є в звучанні, – це обертональність. Взагалі є декілька нот на цих інструментах, основна називається – дрон. Друга нота –  вища, але в основному грається на нижній ноті. Звук змінюється за рахунок артикуляції, рухів язика, щік, діафграгми.

Техніка дихання в них своєрідна, грають без зупинки, тут немає перерви на вдих. Я коли роблю вдих, діафрагма піджимається, підіймаються плечі і  повітря виштовхуюється. У грі бере участь майже все тіло.

Мені по-перше подобається звук. Не зважаючи на те, що інструмент досить примітивний такий, але є  великі можливості на ньому. За рахунок дихання також відчуваються якісь такі певні стани цікаві.

Звичайно, цей інструмент вживається з іншими, головне, щоб тональність відповідала. Але я спочатку почав вивчати традиційні інструменти і техніку гри, бо європейці вже по-іншому грають. Там техніка і ритм інші, сучасна музика така достатньо рівна. В аборигенів воно якесь таке ломане, не зовсім зрозуміле для нашого вуха. Ритм якийсь такий плаваючий. Ось це справді цікаво.

Зараз не  багато людей грає на цьому інструменті, ще менше виготовляє його самостійно. Я наразі показував як грати переважно тим, хто замовляв.

Діджеріду йогів багато замовляє. Ті, хто цікавляться йогою та медитацією вважають, що це медитавний звук. Хоча в аборигенів нічого спільного з медитацією немає. Це вже сучасність навіяла. Навіть почали діджмасажі проводити. Людина лягає, а інший створює потужну вібрацію звуком.

Флейти

Напевно, найбільше у колекції Павла різноманітних флейт. Деякі майстер адаптував під себе, адже через травму йому незручно грати однією руко. На вигляд багато із інструментів схожі між собою, але звучання абсолютно відрізняється. Звук одних кришталево чистий, інші нагадують східні мотиви з пряним присмаком або ж гірські річки.

Павло не втомлюється не тільки показувати різноманітні флейти, але й грати на них. Перебираючи багато різних, коротко розповідає про них:

Це флейта корінних американців, пімак називається. Але невідомо чому пімак, бо ця назва є тільки в Україні, Росії і Білорусі. У всіх інших вони називають абревіатурою NAF. Це двукамерна флейта – тут одна камера передня, якщо я так подую повітря буде просто йти вверх. Цей блочок перенаправляє потік повітря з передньої камери в другу ігрову. Під блочком видно така маленька щілиночка. Тут цікаво, що в цій флейті можна робити акценти досить незвичні, як для флейти.

Я беру її трошки по-лєвому, правильно береться так – однією рукою три отвори закривається, іншою – два. В мене ця рука не дуже працює, тому я зміщую отвори, пробую.

Потім мені стало цікаво спробувати бамбукові флейти. Тут зовсім інша специфіка.

Ось ця індійська флейта. Щоб  вийшов правильний звук, то потрібно направити правильний потік, щоб він вийшов, а не розрізався об стінку. Тут вже треба погратися. Там функцію постановки губ на себе бере передня камера, вона формує потік, направляє його, а тут вже треба самому. Цікаво, що за рахунок сили подачі я можу на одному і тому ж отворі видувати декілька нот і якщо на тих можна було тільки одну видувати, то тут вже є ще друга октава. І цей інструмент вже в мажорі грає, але також можна міняти настрій за рахунок того, що я міняю фон. Іншу ноту взяв, граю те ж саме, а настрій загальний вже інший.

 

Ось це модифікація. Європейці взяли на поперечну флейту кинули арабську розкладку. Бо в арабів саме звукоутворення важке дуже, як для нас. В них діагональні флейти, відкриті. Нічого не має, просто трошки загострена. На таких флейтах здобути звук важко. Містична така флейта.

Ось також модифікація поперечна флейта на японський стрій схожа. В цих флейтах важко контролювати сили повітря і прикриття знизу.

Ось це останнє, що зробив буквально декілька тижнів тому – це флейта з Раджастана і в Пакистані вона також є. В Пакистані називається сатара, а Раджистані – альгоза. Вона подвійна, для неї ще такий з воска капішон робиться.

Ось це вже українська телинка – закарпатський обертоновий інструмент. Тут звук вивільняється за рахунок подачі сили повітря і прикриття знизу.

Калімба, берімбау, данмой та ікілі

Калімба, берімбау, данмой та ікілі – про більшість із цих інструментів пересічні українці навіть не чули, а Павло вміє грати на кожному і переважну більшість зробив сам, деякі – з певними модифікаціями:

 Це берімбау  –  інструмент з Бразилії, який має походження африканське. Але в Африці він по-іншому називається і трошки інша конструкція. Він так називається, тому що його виготовляють з дерева беріба, в мене це ліщина. Ось це пляшковий гарбуз, він як резонатор, струна натягнута.

Тут є три звуки: перший називається «чічі», коли камінь ледь-ледь торкається струни, він має бути такий деренчливий, другий звук відкритий – «том» і третій звук «тінь» – закритий. Із цих трьох звуків комбінуються різні звуки. Тут виходить такий цікавий ефект за рахунок відведення резонатору від корпусу. Якщо його не рухати, то звук гаситься і досить не цікаво виходить.

Ще використовують таку корзинку плетену з лози, яка наповнена мушлями: її чіпляють на руку і в той момент, коли музикант б’є по струні, то створює такий “шуршащий” звук.

Це калімба африканська. Її також сам зробив, тут звук не повинен «тремтіти», треба попідкручувати.

Варганів також є різновиди у майже всіх народів. В Україні це дримба, вона вища по звуку. Взагалі, варган – це загальна назва. Ось це, наприклад, в’єтнамський варган – данмой.

Принцип один і той самий, що язичок створює вібрацію і за рахунок зміни об’єму ротової порожнини міняється сам звук, за рахунок артикуляції.

Інші варгани вони зубні – прикладаються до зубів, а цей варган губний. За рахунок того, що губи гірше передають вібрацію, він набагато тихіший по звуку.

Це тувінський інструмент – ікілі. Тут є відмінності від оригінального, бо в оригінальному корпус глибший і ось ця тека із шкіри натянута. За рахунок цього він звучить голосно. А мій тихенький, нема об’єму для звуку.

Це все досить древні інcтрументи і такі вони примітивні, але по своєму цікаві.

«Неможливо навчитися грати на якомусь інструменті –  завжди є куди рости»

Павло не знає скільки інструментів у його колекції, скільки продав і подарував а також на скількох він вміє грати. Говорить, що неможливо навчитися грати на якомусь інструменті, адже завжди є куди рости:

Тут на стенді всі мої флейти, калімби. Я робив все для себе, бо мені було цікаво, для мене важливе перш за все звучання інструменту. Робив і викладав в соціальні мережі, а згодом почали люди просити на замовлення зробити, чи продаю. Ну я не відмовляв.

Ціна від 1000 гривень за флейту. Є такі, які ти можеш за дві години зробити, а є такі, що тиждень треба сидіти ковирятися. Від цього і ціна залежить. Бамбукові дешевші, наприклад, бо не потрібно нутрощі вибивати, перегородки якісь.

Окрім цього Павло сам створює музику і допомагає зі зведенням треків друзям. Саме він працював із степісткам, відео яких на аварійному мосту зібрало тисячі переглядів. На цьому хлопець зупинятися не хоче і планує постійно розвиватися:

– Створювати музику, мені більш до вподоби самому: ти чітко знаєш, що ти хочеш почути в кінцевому результаті і знаєш, що для цього потрібно робити. В команді творити дещо інакше – тут думки можуть відрізнятись і потрібно знаходити компроміс. На даний час є декілька цікавих проектів, один із яких проект з Нютою Окружко. Музика проекту є поєднанням декількох стилів і також має етнічний відтінок. Щодо українських мотивів, є декілька треків в процесі написання, які вже найближчим часом з’являться у мережі.

Звичайно, слухати музику Павла краще вживу, але для тих, хто хоче вже почути симбіоз різних музичних іструментів залишаємо посилання на сторінку Павла.

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
Вгору