× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

“Красний гєнєрал” та більшовицький “бал”: історія вінницької садиби Ґрохольських. ФОТО

Історія родини Ґрохольських тісно пов’язана з історією Вінниці. Вони володіли маєтками в приміських селах і в самій Вінниці, брали активну участь в суспільно-політичному та культурному житті міста. Одним з їхніх маєтків була садиба Рузін, розташована в частині міста, відомій як Садки. Саме там Софія Ґрохольська та її родичі в 1919 році пережили одні з найважчих місяців у своєму житті.

Цей матеріал є продовженням циклу Vежі та Центру історії Вінниці під загальною назвою «Місця Української революції у Вінниці». Матеріали охоплюють період з 1917 по 1921 рік і розповідають про тогочасні події, людей, які брали в них участь і, головне, – місця, де це все відбувалось. Всі факти та історичні матеріали, викладені в цій статті, надані Центром історії Вінниці або взяті з книги Софії Ґрохольської “Болючі спогади 1917-1919”.

Перші, відомі нам, згадки про Садки, як конкретну місцевість датуються XVIII століттям. Тоді це була територія за межами тогочасної Вінниці, де будували заміські садиби, щось на зразок сучасних дач. Біля багатьох окремих будинків облаштовували великі фруктові сади. Власне це і дало назву місцевості.

Садки на карті Вінниці 1811 року

– Вінниця на межі ХІХ та ХХ століть вважалась курортом другого розряду. Була певна мода на поїздки до Вінниці, хоч вона не була такою масовою і розвиненою, як, наприклад, гірські курорти. Але в тогочасній Російській імперії було модно мати садиби для відпочинку в південно-західній частині країни. Тому більшість будинків на Садках призначались саме для такого сезонного відпочинку, – розповідає директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен.

Садки на початку ХХ століття

Подібна традиція зберігалась в радянські часи.

– Коли відпочиваючі їхали через Київ до Одеси на море, то часто зупинялись у Вінниці на кілька днів, аби посмакувати на Калічі якісними продуктами, які звозили місцеві селяни або просто помилуватись подільськими краєвидами. Таких прикладів є багато, йдеться як про довоєнний, так і вже про пізній радянський період, – каже Олександр.

Ґрохольські та їхній вінницький будиночок

Родина Ґрохольських ще з середини XVIII століття володіла землями та маєтками на П’ятничанах, у Стрижавці та Вороновиці. На початку ХХ століття, коли за Садками вже закріпилась слава зони сезонного відпочинку, Ґрохольські вирішили придбати там садибу, яка належала графу Августу Замойському (1856-1917). Точний рік будівництва достеменно невідомий. Проте, за словами Олександра Федоришена, можна зробити припущення, що садиба з’явилась після 1899 року. Її зведено з силікатної цегли, а один з перших заводів з її виробництва з’явився у Вінниці саме тоді.

Будинку, який належав Ґрохольським, дали назву Рузін. Можливо, це було пов’язано з назвою малої батьківщини першого власника – села Рожанка. Рузіном користувались як місцем для тимчасового проживання у випадках, коли вже не було можливості повернутись до Стрижавки чи П’ятничан.

– Здавалося б, що до П’ятничан досить близько їхати, але якщо справи затримували тебе до пізньої години, то ти міг залишитись у Вінниці, – розповідає Олександр Федоришен.

Перші погроми і переїзд до Вінниці

Після того, як у січні 1918 року маєтки Ґрохольських в П’ятничанах та Стрижавці було пограбовано та спалено, родині довелось перебратись до Вінниці. Софія разом зі своїми синами та слугами поселились в садибі Рузін. Решта 1918 року минула для них у відносному спокої.

 

Софія Ґрохольська в оточенні членів родини. Садиба Рузін, 1917-1918 рр. З колекції Г. Ґрохольського

Вже в лютому 1919 року Вінниця стала Тимчасовою Столицею УНР, до міста переїхало керівництво молодої держави. Сюди ж приїжджали посли з інших країн. Їх всіх потрібно було десь розмістити.

– Софія Ґрохольська згадувала, що коли Вінниця була столицею УНР, по місту шукали будинки для різних установ. До Рузіну теж прийшли, аби реквізувати чотири кімнати для посольства Німеччини. Вона писала: “Поселився посол Мюллер і троє інших. Треба визнати, що були пристойні, поводились спокійно і ходили завжди їсти до готелю “Савой”, а ввечері вдома тільки просили чаю. Коли управляли українці, проживання було ще можливим, хоча й дуже важким”, – розповідає співробітниця Центру історії Вінниці Олеся Коваль.  

Наприкінці лютого 1919 року ситуація на фронтах російсько-української війни стрімко змінювалась не на користь Української Народної Республіки. Саме тоді працівники німецького посольства вирішили виїхати з Вінниці. Вони подякували Софії Ґрохольській за гостинність та намагались переконати виїжджати теж, бо “більшовики напевно займуть все Поділля”.

– Зараз не повинно бути ані французів, ані німців, ані поляків, ані англійців, – казав німецький майор, звертаючись до Софії, – але всі разом повинні створити одну величезну армію та перебити більшовиків до останньої ноги, тоді лише буде спокій. Але зараз прошу вибачення за дуже смілий вираз, ми звідси виїжджати мусимо, бо не можемо і не хочемо мати справи зі свиньми!

Німці виїхали з міста 2 березня. До займаних ними кімнат одразу ж поселились українські військові, які часто змінювали одне одного. Відповідно до спогадів Грохольської, зранку 15 березня вони “спішно почали збиратися для виступу в неймовірному безладі”. А вже 18 березня до Вінниці увійшли більшовицькі частини.

“Давай п’ятдесят тисяч, а ні то розстріляю”

Того ж дня, коли війська більшовиків зайняли Вінницю, до садиби Рузін увірвався чоловік в порваній шинелі та з матроським коміром. Він одразу ж почав вимагати в господині грошей. Софія описала цей епізод у своїх спогадах:

– Давай п’ятдесят тисяч, а ні то…, – погрожував револьвером мародер.

– Не маю більше, як двісті карбованців.

– А де ти маєш шафу?

– У тій кімнаті.

– Іди і давай гроші з шафи.

Я встаю, іду до своєї кімнати, а він за мною. Відкриваю шафу і беру бляшану коробку, де складеними були українські карбованці з жовтими і голубими смужками. Подивився до коробки, не торкаючись її:

– Це гроші? Ні, давай п’ятдесят тисяч російських рублів, а ні – то розстріляю тебе. Як ти не хочеш, то син твій буде розстріляний.

– Справді більше не маю.

– Як собі хочеш, дивись, але я піду до твоєї кухні щось перекусити, а ти шукай гроші. Якщо не знайдеш, поведу тебе на розстріл.

Надалі більшовик погрожував жінкам, які працювали на кухні та все ще вимагав 50 тисяч. Зрештою, він забрав зі стайні найкращого коня, який там був, а натомість залишив свого “дуже виснаженого, скелета без шерсті”.

Після цього епізоду додому повернувся Генрик Ґрохольський, син Софії, який ходив до міста, щоб поглянути на вступ більшовиків. Одразу ж за ним повернувся і більшовицький “моряк”, який знову вимагав 50 тисяч російських рублів. Укотре почувши, що Ґрохольські таких грошей не мають, більшовик повів Генрика на розстріл. Навіть поставив його до стіни і дав до рук листок з написом “Убитий за те, що не хотів дати грошей”. Проте, до розстрілу так і не дійшло: Генрик переконав “моряка” забрати ті гроші, які він мав у кишені.  

Бранки “чека” перед розстрілом, Вінниця, 1919-1920 рр. З книги Вінниця у спогадах. Том 2

Здавалося б, що на цьому все має припинитись. Але більшовицький “моряк” втретє повернувся до Рузіна того ж дня. Цього разу він привів з собою п’ятьох інших, включно з комісаром. Поки комісар вимагав у Генрика 50 тисяч, “моряк” зайшов до кімнати Софії і попросив дозволу взяти яблуко, що її сильно здивувало, адже перед цим він погрожував їй револьвером. Бандит гриз яблуко, спльовуючи шкірку собі під ноги, бив кулаком по клавішах фортепіано, дивуючись чому немає звуку, а потім порадив господині піти і пообіцяти комісару яку завгодно суму грошей, “а то так це надовго затягнеться”.  

В підсумку з більшовиками вдалось домовитися на 20 тисяч рублів. Вони забрали собі шинелі молодших Ґрохольських, які висіли на вішаку і поїхали. Цього разу остаточно.

Грабежі, погроми та розстріли відбувалися по всьому місту. За першу ж підозру в підтримці Української держави або, як це називали більшовики, “петлюрівців”, могли розстріляти на місці. Саме так виглядало встановлення радянської влади у Вінниці 1919 року.

“Красний гєнєрал” та більшовицький бал

Наприкінці березня до садиби Рузін заселився комендант Сорокін разом з дружиною та п’ятьма слугами. До Вінниці він прибув уже маючи славу “краснава гєнєрала”, який вбив рідного батька за відмову віддати землю більшовикам.

“Його слуги безперервно в кухні просиджували, але зайняли найкращі кімнати від вулиці. Усіх їх потрібно було годувати, давати хліб, а, крім того для Сорокіна смажити різні ласощі, бо був дуже вимогливий. В його кімнаті безперервно було чути крики, бо часто бував п’яний, а як тільки був у поганому настрої, то ставив власну дружину під стінку та погрожував розстріляти,” – згадувала Софія Ґрохольська.

Після близько тижня проживання в Рузіні Сорокін вирішив влаштувати бал для своїх підлеглих. Задум злякав Ґрохольських, адже вони не знали чого варто очікувати від більшовицького балу.

“Було привезено вісім бочок пива, які закотили до нашого саду та почали сходитись солдати і офіцери. Їх було повно на веранді, в саду, вони топтали все, кущі ламали, грала музика, а всі пили і пили нескінченно.”

Грабежі, погроми та втеча “червоних”

Проживання в Рузіні “червоного” коменданта не рятувало його мешканців від більшовиків. Як писала у своїх спогадах Софія Ґрохольська, одного разу, коли Сорокін посеред ночі повернувся з відрядження, йому одразу ж почали готувати трапезу. А вже за півгодини у власників Рузіна знову почали вимагати грошей та звинувачувати їх у шпигунстві на користь “польскіх войск”. Генрика заарештували вже втретє за кілька тижнів. Коли Софія побігла до Сорокіна просити за сина той “з воістину звіриним лицем” кричав: “Ти молчі, а то я тєбє дам” і розмахував нагайкою.

Грабіж та звірства тривали до другої години наступного дня. В підсумку, червоні навантажили вісім возів з реквізованим у Ґрохольських майном і перед виїздом запечатали воском і сургучем більшість кімнат. Навіть коли комендант наказав припинити погром, окремі солдати продовжували нишпорити по будинку. Так один з них увірвався до спальні Софії, вхопив якусь маленьку брудну подушку, сказавши: “Ета для камандірши”, а інший багнетом намагався розколупати якийсь кошик, сидячи на купі розтрощеного майна.  

Родина виїздить з Вінниці, 1919 р. З колекції Г. Ґрохольського

Більшовицький терор, який включав постійні обшуки, звинувачення та грабежі тривав решту весни та протягом літа, аж поки 10 серпня підрозділи Дієвої Армії УНР та Галицької Армії не звільнили місто. Цього разу Ґрохольські вже не вагались і в неділю 1 вересня 1919 року покинули Вінницю та виїхали до Польщі. Залишились позаду спалені та розграбовані маєтки і сотні років історії роду, пов’язаної з Поділлям загалом та Вінницею зокрема. Останнє, що відомо про Рузін зі спогадів Софії Ґрохольської – він став притулком для єврейських дітей.   

Медична бібліотека та срібний скарб

В наші дні садиба Рузін є місцем розташування Вінницької обласної наукової медичної бібліотеки, яка свого часу сюди переїхала у 1960 році. Сама споруда має добудову з боку дворового фасаду.

В 1985 році на місці колишнього саду Ґрохольських, з правого боку від садиби Рузін будували висотний житловий будинок. Там знайшли скриню зі столовим сріблом Ґрохольських. Невідомо чому родина його там залишила: чи просто забули, чи планували повертатись. Наразі колекція зберігається у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї та нараховує 192 предмети.

Минулого року Генрик Ґрохольський, нащадок роду, відвідуючи Вінницю, впізнав у одному з предметів річ, яка могла належати першому з подільських Ґрохольських. Йдеться про столове срібло з П’ятничан, яке було власністю Міхала Ґрохольського, засновника роду та фундатора сучасного православного кафедрального собору Преображення Господнього.

Нагадаємо, що раніше ми писали про “виступ більшовиків перед Народним домом”, садибу Миколи Стаховського, що стала “Рідною хатою” для вояків УГА, історію готелю “Савой”українські панцирні дивізіониісторію міського театруканцелярію Симона Петлюрипольовий шпиталь УГА в психіатричній лікарні, про пам’ятний знак на честь Січових Стрільців та про Білу залу міської Думи.

Фото Андрія Завертаного та надані Центром історії Вінниці

Читайте також: Меч сарматського царя та шолом-кабасет: у вінницькому краєзнавчому розпочалася експозиція унікальної колекції. ФОТОРЕПОРТАЖ

Автор: Микола Геркалюк

Поділитись публікацією
Вгору