× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

“Коли є лиш момент “тут і зараз” – який може бути страх?”: Олександра Тарас-Венславовська про печери, “Plai” та “солодке повітря”

Олександра виросла у маленькому україномовному селі в Молдові, потім була студенткою Львівського університету, і завдяки доленосній зустрічі зі спелеологами  опинилась у Вінниці, де тепер займається унікальними культурними проектами.

З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.

Зокрема й тому Vежа вирішила розпочати цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.

Після приїзду до Вінниці у неї не сталося любові з першого погляду до цього міста, проте зараз Олександра вважає його комфортним і перспективним. Саме тут вона долучилася до створення таких небачених раніше для міста заходів, як камерний Зелений контрабас, концептуальний Air ГолольФест та мистецькі вихідні на SUN-території. Виросла на півночі Молдови в україномовній сім’ї, вона ні разу не сумнівалася, що буде жити в Україні. За дев’ять років у Вінниці Олександра встигла набутися однією в пошуках власного ком’юніті, але після тривалої роботи, навчаючись, із вінницьким гуртом “Очеретяний кіт” вона перетворилася на культурну менеджерку, яка працює над унікальними мистецькими подіями у Вінниці. Не боїться ризикувати, адже “страх забирає дуже багато сил, і те, що знаходиться майже в твоїх руках”.

Це історія про авантюрні підземні експедиції та десять днів без сонця та орієнтирів, про “вічний виноград”, україномовну молдавську родину та цінність моменту “тут і зараз” в останні дні поруч з мамою.

Про переїзд

Я народилась в Молдові, місті Бєльці, в сім’ї вчителів. До трьох років ми з батьками жили на півдні Молдови, недалеко від кордону з Гагаузією та Румунією. Потім батьки розійшлися, і ми з мамою переїхали на протилежний бік Молдови, на північ країни. Я виросла в районному центрі Ришкани (приблизно 4 тисячі населення), конкретніше в селі Нагоряни. Там я жила з трьох до вісімнадцяти років. У 2004 році я вступила в університет до Львову на факультет журналістики.

Я завжди знала, що буду жити в Україні. У мене не було навіть думки поїхати вчитися в Кишинів, чи ще в якусь іншу країну. Я живу в Україні вже п’ятнадцять років, жодного разу навіть не промайнула думка, що можу жити деінде. Це як повернутись додому.

Про молдавське коріння з українським серцем

Вся моя родина народжена в Молдові, але вдома ми завжди говорили українською: з мамою, дідусем, бабусею, дядьком. Точніше говорили таким суржиком, в якому змішується молдавська, російська і українська мова. Не лише у нашому селі говорили українською: на півночі Молдови цікавий феномен: одне село молдавське, наступне — українське і так далі. Дідусь завжди говорив, що певно ще в часи кріпосного права люди тікали з України через річку Дністер до Молдови й оселялися на цих територіях. Швидше за все наші пращури були українці з України.

Дідусь розповідав, що його дід, коли вставав з-за столу, ніколи не казав “Спасибо”, а тільки “Дякую”.

Прізвище мого діда — Маковей, і це взагалі наше сімейне свято. Дід розповідав, що під час свята Маковея, його бабуся ходила в ліс збирати трави аби зробити “маковейки”. Потім трави сушили й вважали їх особливо лікувальними, а ввечері усі збиралися та співали пісень. Дідусь знав багато пісень. Потім в радянський час він виписував газету “Перець”, знав напам’ять, майже до самої смерті розповідав вже моїм дітям, усі ці “прибаутки” та смішні історії. Дід також розповідав, що його бабуся була дуже поважною жінкою у селі, її звали Тудоска. Вона пішки ходила до Києво-печерської лаври й назад. Час, коли автостопом можна було тільки на конях під’їхати.

Наша родина, казав дідусь, тягнеться від роду “барбакарів” – так його прадіда, діда та батька називали у селі. Барбакарі, від молдавського слова “бербек”, що позначає “баран”. Тобто барбакарі, це були пастухи, які пасли отари виключно баранів.

Дядько і дідусь — це люди, які замінили мені батька. Дядько грав мені на гітарі, розповідав вірші, читав зимовими вечорами на кухні біля пічки “Чому являєшся мені у сні” Франка. Так він прищепив мені любов до української літератури.

Я подорожую Європою, регулярно їжджу в Молдову — це ж теж моя Батьківщина — на рівні повітря та сонця: там навіть зорі інші, здається. Але Україна — це країна в якій я хочу жити, розвиватись, робити щось для суспільства і в першу чергу — для себе. Які б негаразди не були .

В Молдові ідеальний жирний чорнозем, я люблю працювати на землі — на полі, у нас завжди був виноградник, в сезон ми робили до 700 літрів вина. У мене немає братів і сестер, тому я часто була сама чи з природою, а в Молдові вона неймовірно крута. Коли переходиш кордон — на стороні Молдови ти вже опиняєшся у інші атмосфері. В Атаки (молдавське місто на кордоні з Україною) — там вже “айнене” — циганські райони. Сама культура молдавського села така, як і в Україні — можливо дещо в своєму колориті більш “вичепурена”: має бути велика хата, килим, все по-багатому.

— Дивіться, яка Молдова гарна, які поля, ліси, озера!

—Мама, ти що, в Молдові народилася?

—Звичайно!

— Шкода. Ми всі українці, а ти — молдованка!

 

Перше знайомство з Україною та культурна журналістика у Львові

Коли мені було чотирнадцять років я поїхала в “Артек” і це було моє перше знайомство з Україною. Там зібралась молодь зі всієї України, я ще думала тоді, що Київ, Рівне — це щось дуже далеке, недосяжне, якась рожева мрія.

У 2004 році я вступила до Львівського університету на журналістику. У мене був дуже складний період адаптації поки я звикла до великого міста: стільки людей, всі вони різні, “неформальні”, яскраві. Аби допомогти мамі, яка на той час поїхала до Москви на заробітки (у моєї мами було дві вищі освіти і декілька спеціальностей), на другому курсі я почала шукати роботу. Спочатку три місяці я працювала в кафе “Вхід”— це було абсолютно не моє. Хоча, мені здається, що людина має спробувати щось таке аби загартувати свій характер і отримати контрастний досвід.

Після цього я працювала на телебаченні, у новому на той час проекті “Разом”. Я ще нічого не вміла, як журналістка, тому спочатку працювала координаторкою. Багато хто з мого колективу зараз працюють журналістами по всій Україні. Слоганом ТРК “Разом”, яка проіснувала три роки, був “Наші новини дивляться ваші сусіди”.

Невдовзі я почала працювати журналісткою, коли відчула, що готова до професійної діяльності. Я ніколи не боялась таких речей, але руки з мікрофоном трусилися. Наш ньюзрум розташовувався у великому приміщенні колишнього тиру, недалеко від центру міста. Я займалась культурою, звичайно ж: я ніколи не тяжіла ні до якої політики, ні до економіки — “облазила” усі театри та виставки, які є у Львові. Ми також знімали сюжети для “5 каналу”.

Мої найулюбленіші сюжети це ті, які я зробила під час театрального фестивалю у Львові “Золотий лев”. Ми працювали три дні, я була в захваті від театрального фестивального руху. Там я вперше побачила вуличну виставу “Вишневий сад” театру Воскресіння, польський театр. Я доторкнулась до того, що мені дуже подобалося, чим я жила. Культура — це те, що мене цікавило завжди.

Спелеологи, підземні експедиції та “фатальні” зустрічі

Один з переломних моментів мого життя відбувся, коли я їхала додому в Молдову зі Львова. Я була одна в купе напівпустого вагону, грала на гітарі, як до мене попросилась підсісти компанія спелеологів. Вони теж були з гітарою, шампанським, їхали копати вхід в печеру “Золушка”, що на кордоні України з Молдовою, тільки з українського боку. Мене запросили поїхати з ними на експедицію, я відмовилася, але взяла номер телефону про всяк випадок.

Через місяць я згадала про них, і перед Різдвом надумала поїхати з ними в експедицію. Це була така авантюра, адже я нічого не знала про цю науку, у мене навіть спорядження не було. Експедиція у печеру “Оптимістичну” тривала десять днів під землею. Весь час ми жили в абсолютній темряві, користуючись ліхтариками. Там немає орієнтирів, наприклад сонячного світла, час збивається, доба може збільшитись до 36 і більше годин, спати можна 24 години.

Занесена до Книги рекордів Гіннеса як найдовша у світі гіпсова печера, найдовша печера Євразії та п’ята за довжиною серед печер світу, розташована в Тернопільській області, село Королівка. Задача експедиції в печерах— дослідження і пошук продовження системи лабіринтових ходів. Температура в печері +10 градусів поза сезоном, вологість майже 99%.

Коли виходиш на поверхню з печери, це такий дуже ефектний момент. Повітря майже солодке, його можна відчути на смак.

Мама завжди усміхалась, згадуючи моє перше повідомлення їй про печери: “Мама, у мене все добре, йду під землю!”

Відтоді, паралельно з навчанням я почала активно ходити в інші експедиції. Були в Криму у вертикальних печерах на Карабі-яйло, працювали в Млинках. Будучи на 5 курсі пішли на Ельбрус, найвищу вершину Європи, дійшли до 5 тисяч метрів. В одній із підземних експедицій я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком.

Про Київ, Крим та роки затишшя у Вінниці

Після знайомства з Дмитром Венславовським (він майстер спорту України міжнародного класу з альпінізму) мені поступила пропозиція залишитися у Вінниці.

Майже 10 років тому Вінниця була іншим містом. Після Львову залишитися у Вінниці було непросто, була така провінційність малого містечка. І взагалі я збиралася їхати до Києва.

— У столиці було важко. Якщо ти не маєш чіткого розуміння для чого ти там, загубитись просто. У столиці я пожила півроку, працювала там в продакшн студії. Хоча я дуже люблю Київ, але коли Дмитро повернувся з експедиції на Макалу, я покинула роботу в Києві та в 2010 році переїхала до Вінниці. Ми одружилися, одразу майже поїхали в Крим на чемпіонат з альпінізму “Малі гори”.

«У горах ти просто форматуєш диск»: вінничанин Дмитро Венславовський про альпінізм та експедицію на Каракорум

— Було дуже круто. Там гори і море існують в балансі, атмосфера дозволяла переключатись від повсякденного життя. На “Малі гори” з’їжджалися люди зі всієї України, ясно, що після історії з Кримом туди ми вже не повернулись. Після повернення з півострову ми остаточно залишилися у Вінниці, а через 9 місяців я народила сина. Зараз у мене двоє дітей – Сергій та Костянтин.

Спочатку в мене був жорстокий період депресії. Я не могла звикнути до Вінниці взагалі, мені було дуже некомфортно — здавалося, після Львову ніяк не адаптуюсь. Я ходила вулицями і в один момент зрозуміла, що мій телефон постійно мовчить. Мамі часто говорила “Ну як я тут буду, в мене ж тут нікого не має”.

Завдяки тому, що я багато гуляла, місто само почало мене приймати — я починала звикати. Я відвідала краєзнавчий музей, почала обожнювати природу міста: річку, скелі, парки, вулички — все. Якщо з дитинства фактор природи формує особистість, а я виросла в селі, то для мене це було дуже важливо. Недарма Вінниця — найкомфортніше місто України.

Життя, як потяг, маза-хата-рок та “Очеретяні коти”

З потягом у мене пов’язаний інший важливий момент у моєму житті — знайомство з “Очеретяними котами” (вінницький музичний гурт). Я їхала з Вінниці до Чернівців на тренінг по громадській діяльності, у потязі зустріла свого знайомого, Миколу Доляка, який разом з командою музикантів їхали на гастролі. Ми познайомились,  я підсіла до них у купе, а ввечері наступного дня у Чернівцях я пішла на їх концерт і просто закохалась у творчість подільських авторів. Ми почали спілкуватися і врешті-решт три року тому я почала допомагати їм з менеджментом. Вдячна гурту “Очеретяний кіт”, це був квиток у інше життя.

“Очеретяна родина” стала моєю родиною, велике ком’юніті творчих людей, напрацювались робочі зв’язки, відбувались Демидівські вихідні. Вони мене завжди називали “молдованкою”. Мама, до речі, завжди казала, що в Україні ми не українці, а в Молдові — не молдовани, жартома.

“Вічний” виноград

Цією весною для мене завершилась одна епоха і почалась інша. На моїх руках помер дідусь, йому було 88 років, а через десять днів померла моя мама. Подруга і взагалі найближча людина, яка тільки могла існувати в цьому житті. Це невимовна втрата, але з іншого боку — відчуваю, що сила та енергія мами наче знайшла в мені свій дім. Я стала дещо дорослішою, просто переді мною постали не дитячі задачі. На жаль, ані в Україні, ані в Молдові я не побачила комплексного лікування, догляду, реабілітації, паліативної допомоги онкохворих. Їй було 55 років, після кожного етапу лікування, і до останнього моменту життя я доглядала за нею, самостійно була медсестрою, психологом, донькою та другом.

Таким чином для мене припинив існувати щасливий родинний затишок. Це татуювання з’явилося після всього, що сталося: на згадку про дядька, маму, дідуся та дитинство. Це вічно квітучий стиглий виноград, процес, який не завершується. 

Про відчуття “тут і зараз”

З мамою ми їздили на сеанси хіміотерапії й сприймали це, як “харківські канікули”. Бувало так, що вдень я в онкодиспансері, ввечері — на концерті. Паралельно з процесом лікування в моєму житті з’явився проект “Air ГогольФест”. Максим Демський, директор фестивалю разом з київською командою допомогли нам навчитись “культурно вільно дихати”. Ми почали працювати над створенням фестивалю, вчитись, притиратись один до одного і взагалі, якось впливати на культурний розвиток міста.

Чудо на Кристалі: що створив Air ГогольФест у Вінниці

Але паралельно у мене стояла задача — рятувати маму будь якою ціною. Восени відгримів фестиваль, завершився останній етап лікування, а в березні ми поїхали додому в Молдову з розумінням, що мама більше ніколи сюди не повернеться. В Молдові я возила її по лікарнях, де мені відмовляли лікарі: «Ну як вам пояснити, що молоко – біле?». Кожного ранку я прокидалась з вдячністю і неймовірно раділа тому, що вона ще поруч. Було дуже гостре відчуття цінності моменту “тут і зараз”. Коли маєш чи не останню можливість не боятись сказати те, що хочеш. Коли розумієш, що є тільки цей момент – який може бути страх?

“Квиток до сонця”

Ми самі не очікували такого результату від “Ticket to the Sun”. Планували мистецькі вихідні на “SUN-території” ще навесні, намагалися так скласти програму, щоб кожного дня вона була різна й цікава.  Вінницькою командою “Плай” ми вклали в закинуту територію санаторію свою енергію. Було відчуття наповнення любов’ю! Це перспективне місце для мистецьких акцій, резиденцій, для розвитку культурного туризму.

Вінниця дуже перспективне місто і через це вона мені подобається ще більше. Раніше я думала, що треба їхати в Київ, а зараз я розумію, що й тут можна робити багато цікавих речей. Вінниця географічно дуже вдало розташована, близько до Києва. Тут є дуже крута аудиторія.

Одного разу ми вирішили, що досить робити заходи по всіляких «кабаках» і організували концерт харківського  гурту “MORJ” у фотостудії. Прийшло близько 150 людей, ми не могли їх розсадити! Це був експеримент, який дозволив зробити висновок, що ці люди існують у своїх домівках, але їм просто не було цікаво виходити в ті чи інші заклади. Для них потрібно було згенерувати щось інше.

З того концерту почав своє існування “Plai” (тепер це Громадська організація “Мистецьке об’єднання “ПЛАЙ”), названий так з легкої руки мого друга, лідера гурту “Morj”, Сергія Білозьорова. Plai — з молдавського перекладається як – “земля”, “планета”, “батьківщина”, в широкому значенні — “світ”.

На культурі зосереджується велика частина нашого життя, у мене таке враження. Суспільство формується завдяки культурі через коди, атмосферу, емоції, енергію, людей, стосунки. Ти прийшов на виставу в театр — а пішов з вистави дещо іншим. І вже дієш інакше, можеш цього навіть не відчувати.

Зараз мені хочеться займатися більш масштабними проектами, можливо я відчула більше сили в собі. Наразі ми працюємо над наступним проектом повноцінного мультидисциплінарного міжнародного фестивалю сучасного мистецтва “Air ГогольФест” (минулоріч був тизер), який відбудеться у жовтні цього року. Паралельно існує “Sun територія”, як бачення довготривалого проекту і робота над тим, щоб санаторій зажив своїм життям, продовжується. А загалом, моє життєве кредо — не треба боятися. Мама виховувала мене в умовах родини сільської інтелігенції – самостійною, сміливою, відвертою і порядною дівчинкою.

Улюблені місця

Перший час, коли я звикала до Вінниці, ходила містом у пошуках старих, схожих на львівські, вуличок. Наприклад Зої Космодем’янської – така вузенька, вона моя улюблена. Я люблю бувати на камені Коцюбинського – коли у мене є час бігати і купатися у річці. І взагалі все, що стосується Сабарівського лісу мені дуже подобається. Поряд з моїм будинком є озеро, «моя» верба — це моє місце сили. Туди я приходжу коли потрібно побути на самоті.

Вінницю люблю за те, що тут можна ходити пішки. Ще я люблю сходи за вежею, ті, що ведуть до річки. Місто я люблю за динаміку, а село – за те, що там можна «заземлитись». Велика перевага Вінниці в тому, що тут є Південний Буг. Це артерія, яка дає цьому місту енергію.

Фото Марини Сербінович

Читайте також: Простір мистецтва, свободи і творчого хаосу: у Вінниці відкрилася SUN Територія. ФОТОРЕПОРТАЖ

Читайте також: “Раніше сюди не ходив транспорт, аж раптом “доїхало” мистецтво”: що думають вінничани про перші вихідні на “SUN Території”. ФОТО

Читайте також: Мирослав Джонович на сіні та мішки на головах: як завершилися перші мистецькі вихідні “TICKET to the SUN” у Вінниці. ФОТОРЕПОРТАЖ

Читайте також: Діти, музика і простір: кращі фото з перших Мистецьких вихідних на SUN Території

 

Автор: Олеся Яненко

Поділитись публікацією
Вгору