Камуфляж по-цивільному або Підійди до бійця, щоб подякувати

Свого часу, зокрема це було роки зо два тому, побачивши людину у формі, я відчувала до неї надзвичайну повагу та водночас – сильну нерішучість навіть зустрітись із військовим очима. Хтозна чому.

Дивилась на нього і розуміла: ця людина захищає мене, мою родину і країну, і ось вона – поруч.

Та підійти та подякувати мене спиняло, здавалося, безліч факторів. Нібито це якось не по-нашому, та й хтозна якою буде реакція.

Коли все ж вперше вирішила підійти – серце калатало, наче навіжене. Думаю, раптом що – просто скажу «Дякую» та просто піду собі. Підійшла. Він стояв поруч на зупинці – високий, статний чоловік років 30, сині очі, які дивилися трохи дико (чи мені так здалося), на рукаві – український шеврон.

  • Я Вам хочу подякувати за те, що Ви робите, – кажу.

У відповідь – мовчанка. Перша думка – тікать, я не витримаю напруги. Ні, ну а що ще сказати? Кілька секунд говорю щось незрозуміле, але про вдячність. Мимоволі торкаюсь рукава – із тим шевроном. Раптом чоловік, наче прокидаючись, починає говорити. Я не пам’ятаю його слів, тільки фразу «Частіше так робіть».

Мені відлягло від серця. І потім я дослухалась до його поради: як бачила військового, із кожним разом все сміливіше підходила і казала кілька слів вдячності, а інколи зав’язувалася навіть ціла розмова.

Хоча варто сказати: оточуючі дивились на мене із деяким подивом, наче це дикість – підійти подякувати вояці. Та все ж я дякувала – червоніючи, але вже не задихаючись від хвилювання. До одного випадку.

Я стояла на зупинці, гріло сонечко і все таке було гарне. І чоловік у формі, із шевроном схожим на той самий, що був у «мого першого військового».

  • Дякую Вам за усе, що Ви робите.

У відповідь чую те, чого точно не очікувала:

  • В смислє?
  • За Вашу службу, за те, що нас захищаєте, – трохи ніяковію.
  • Та яка служба?
  • Військова. Ви хіба не військовослужбовець?
  • С чєго ти взяла?

В мене ступор: як же це – форма, шеврон, берці. Кажу чоловіку про це.

  • Я рибу ловлю, – говорить.
  • А нащо тоді Вам форма та ще й шеврон?
  • Дєточка, воно тебе ї..е? Мені так удобно, а воно всьо разом продавалось.

На цьому розмова спинилась. Люди косо дивились на мене: типу «а нефіг було лізти зі своїми «дяками»!».

Наче обпечена, сіла у перший же трамвай. Як так? Як я не зрозуміла, що це – рибалка? Гризла себе пів-дороги, бо як же не здогадалась? Поруч з ним була якась велика сумка, але не військова – а така, господарська. Певно, там були якісь речі – відро може, наживка, та аж ніяк не те, що я думала – щось військове.

Оце я дурепа: створила незручну ситуацію собі та тому, хай навіть хамлу. Аж потім мене вразила думка: я – не винна. Якого чорта? Чого рибалка нап’ялив на себе того шеврона? Майнула інша думка: в нас, скільки пам’ятаю, часто форму використовують не за призначенням. Її вдягають рибалки, будівельники, двірники – бо «удобно», бо «красіво».

Знову – якого чорта?

Завантажена думками, пропустила свою зупинку. Йду. В голові – хтозна що, але неприємно, особливо від думки, що й справді – в нас, в Україні, форму принижували повсякчас. Може, тому в нас, що приховувати, раніше, ще до війни, не було шанобливого ставлення до військових – та й армії, кажуть, не було як такої. Хтозна.

Я не копирсаюся у питанні державного масштабу. В мене своя маленька біда: люди у камуфляжі. Як мені тепер відрізнити – де вояка, а де – будівельник? Особливо, якщо останній знову буде з шевроном, «бо воно разом продавалося»?

Певний час я вирішила: все, якось без моєї подяки обійдуться. І так і було, деякий час. Одного дня мене перемкнуло: та й чорт з тим рибалкою! Хай навіть знову осоромлюсь, але ж як мені вояки казали: «і Вам спасибі, Частіше так робіть, це наш обов’язок». Отже, їм приємно.

Вперше за тривалий період, знову, стоячи на зупинці, я вже знала, що «хто не ризикує – той не п’є шампанського». Але кілька днів, а потім – й може тижнів, мені не випадало чомусь нагоди «ризикнути».

Врешті, коли це сталося – все знову стало нормально: це були справжні військові, красиві (щонайменше, наші захисники мені всі здаються такими), сильні й розчулені – тим, що я, періодично затинаючись від хвилювання, дякую їм. До речі, підходити до них було не обов’язково. Зустрівшись поглядом із воякою довше, аніж це є зазвичай, я просто пошепки говорила «Дякую» і людина усе розуміла, по губам. І на його обличчі була посмішка, наче ясне сонце, що давало натхнення на весь день. Люди, їм це потрібно!

Тільки не подумайте: маніакальної форми «вдячності» у мене не виникло й не до кожного я підходила. Бо насправді на те потрібна деяка сила, котрої не завжди вистачає.

Я зацікавилась питанням, а чи взагалі законно це – носити камуфляж тим, хто до військових не має жодного стосунку? Ну, тобто, навіть не є волонтером? Усі профільні навчальні структури чи інші організації, які за законом мають бути в камуфляжі – не рахуються.

Виявилось, не все так просто. Коментує юрист Олексій Мусіровський:

  • У законі «Про військовий обов’язок і військову службу» лише в одному реченні мовиться, що «носіння військової форми одягу із знаками розрізнення військовослужбовців особами, які не мають на це права, забороняється і тягне за собою відповідальність, згідно із законом». У законодавстві має бути регламентовано, яку форму, яких підрозділів, з якими знаками, шевронами, нашивками цивільні особи не мають права носити і за виконанням закону має бути контроль. Також не визначено органу який би здійснював цей контроль.
  • Наприклад, у Польщі подібні обмеження стосуються лише військової форми, яка затверджена Міноборони цієї країни. Контроль за виконанням постанови уряду забезпечує Військова жандармерія. В Україні є також подібний орган – Військова служба правопорядку, але вона не має права нікого затримувати. Наразі більш ніж важливо відновити спільне чергування у місті військових патрульних разом з поліцією, особливо у час, коли є загроза тероризму.

Цим питанням переймаються і волонтери. Наприклад, Андрій Нечипорук – вінницький волонтер, якого видно у камуфляжі тільки тоді, коли він їде на передову:

  • Якого чорта, – каже одразу, як питаю про його ставлення до цивільних а-ля військових – 2014-2015, коли у наших добровольців взагалі не було форми – цивільні ходили на рибалку у «пікселях» крутих, берцях. Краще б вони ті речі передавали хлопцям, які тоді були голі й босі. А тепер в деяких вже просто мода пішла.
  • Військова форма у місті – тільки контрактникам, які служать. ЗАРАЗ служать. Навіть людина, яка колись служила – ну я не розумію, коли вона в будень їде по магазинам у формі. Форму можна вдягнути, коли ти йдеш кудись на свято абощо. А скільки жебраків вдягають військову форму та просять милостиню, нібито ось такий я був-воював, а в результаті виявляється, що він й поруч з вояками не стояв.
  • Ось захисники, зокрема місцеві наші – Грачов, той самий Гуменний чи Гишпаль, та й багато інших АТОвців – ви когось з них просто по місту бачили у формі? Ні, хіба коли свято чи вони йдуть дітям розказати щось про війну – ну як у школі роблять зустрічі із військовими. А окрема тема – пияки у формі. Причому вони не розуміють, що псують обличчя армії, при цьому навіть не маючи до неї жодного стосунку.

Та врешті: хай яким би не був Закон – це особиста справа кожного. До того ж ніхто не забороняв стиль «мілітарі», хоча теж варто розуміти, коли він доречний, а коли – ні.

Усім намагаюсь при нагоді нагадати, що переносячи у камуфляжі мішок з картоплею, щойно купленою на ринку, ви принижуєте гідність військової форми.

Врешті, своєї думки, що носити військову форму непричетним до війська жодним чином цивільним – «некрасіво» – нікому не нав’язую. Просто подумайте про те, що наша армія й так тривалий час не мала свого конкретного, позитивного обличчя.

То чи варто підкошувати її репутацію для особистої зручності та створювати незручні ситуації? Можливо я, як і багато українців, й не розмірковувала б над цим питаннями, та врешті країна має працювати зсередини. Якщо ти допомагаєш армії – добре, ні – Бог тобі суддя, але як кажуть мудрі: «Як не допомагаєш, то хоча б не шкодь».

А ще – підходьте до військових і дякуйте їм. А ще краще – допомагайте.

Позначки: , , , , , , ,

Автор: Юлія Плахтій

Журналіст

Поділитись публікацією
  • Vladyslav Jankovsky

    Статья написана несколько предвзято. Особенно огорчает, когда русские слова начинают писать на украинский манер, типа “красіво”, “В смислє”, “С чєго ти взяла” и т.д. Признак недалёкости. Либо слова бы переводили, либо писали бы “в оригинале”.
    А по поводу формы – сам не понимаю, честно, почему их в принципе продают в таком свободном доступе. И, откровенно, не понимаю, почему сам так часто видел людей в камуфляже (явно, без рюкзака со снарягой или вещами для передовой). Здесь разве война идёт? Или это так модно гулять в форме по городу?

    • Роман Кайнер

      Щось жодного разу не бачив, щоб москвомовні перемикались на українську в подібних випадках. А як виявилось, що в цю гру можна грати і українською, то «прізнак нєдальокості» одразу.

      • Vladyslav Jankovsky

        По-перше, російськомовні. По-друге, кожна людина має право спілкуватися мовою, яка їй зручна (якою вважає запотрібне). А по-третє, оскільки якщо людина називає себе журналистом, то вона і відповідні тексти повинна писати і не дозволяти собі робити будь-які висновки або ставати на чиюсь сторону. Коли йде явна зневага по мовним ознакам – так, в кращому випадку це недалекість. Але крім того, це не професійно.

        • Andriy Kachor

          Зверніть увагу, що це – не редакційний текст, а персональний блог. Навіть якщо це допис людини, яка працює журналістом, вона має право у своїй авторській колонці відійти від жорстких журналістських стандартів і писати те, що називається публіцистикою – у вільній формі, із власним “я”, власним стилем і баченням. Тож перед тим, як когось звинувачувати, переконайтеся, а чи достатньо добре саме Ви вивчили “матчасть”.

  • Tatyana Smirnova

    Юля, дякую за статтю. Ви ніби-то прочитали мої думки. Теж завжди хочеться подякувати військовим, яких зустрічаю випадково на вулиці або у транспорті. Але також зупиняє думка: а чи доречно це? І чи дійсно та людина служить? І все ж-таки, дякувати їм вважаю, дуже правильно. Після того, як ми вимушені були виїхати з окупованого Донецьку, не можна передати словами, як ми раділи українським прапорам і українським військовим, яких зустрічали на нашіх блок-постах. Хотілося всіх їх розцілувати. Це можуть зрозуміти тільки ті, хто був в окупації.

    • Юлія Плахтій

      Дякую щиро за Ваш коментар, пані Тетяно!