“Його сміливо можна перенести до будь-якої столиці”: історія міського театру Вінниці

Вінницький міський театр одразу після появи став одним із символів міста. Тут влаштовували різноманітні вистави, експериментували з форматами опери, заснували головний театр країни та приймали поважних гостей. Протягом короткого періоду часу близько ста років тому саме у Вінниці билося серце українського театрального мистецтва.

Цей матеріал є продовженням циклу Vежі та Центру історії Вінниці під загальною назвою «Місця Української революції у Вінниці». Матеріали охоплюють період з 1917 по 1921 рік і розповідають про тогочасні події, людей, які брали в них участь і, головне, – місця, де це все відбувалось. Всі факти та історичні матеріали, викладені в цій статті, надані Центром історії Вінниці.

До початку ХХ століття у Вінниці не було власного стаціонарного театру. Про необхідність створення такого культурного закладу заговорили в час бурхливого розвитку міста. Однією з ініціаторів його будівництва була відома в ті часи громадська діячка Тетяна Лентовська-Едвардс. Вона згодом стала першою директоркою театральної трупи.

Будівництво за проектом головного архітектора міста Григорія Артинова розпочали в 1910 році. Будівлю виконали в неоренесансному стилі з ліпними прикрасами в стилі модерн. Роботи тривали близько 11 місяців, а загальна вартість становила 160 тисяч рублів.

Літературно-художній довідник “Вся Вінниця” в 1910 році так описував новий театр:

Електричне освітлення, розкішні декорації, всілякі пристосування і світлові ефекти. Окреме фойє, два буфети, вестибюль, каса, контора. Три завіси: розсувна (суконна), з клапаном і рекламна. Десять окремих убиралень (гримерних – ред.) для артистів з дзеркалами і умивальниками. Театр вміщає до 1000 місць.”

За спогадами сучасників, міський театр вражав і вважався окрасою міста. Відомий диригент, згодом керівник Української республіканської капели Олександр Кошиць висловлював щире захоплення від вінницького театру:

–   Він був новесенький, просторий, збудований згідно останньому слову театрального будівництва. Мені здається, що він далеко кращий, ніж київський Соловцовський театр. Чудовий резонанс, просторе приміщення для оркестру, гарна обстановка, чула, гаряча публіка…

 

А російський генерал Олексій Брусилов після свого перебування у Вінниці писав про театр, як про такий, “що сміливо можна перенести до будь-якої столиці”.

Час від часу приміщення театру перетворювали на кабаре або бальну залу. Вважається, що сидіння, розташовані в три ряди, були спроектовані так, щоб їх можна було ховати під підлогу. Так, з повідомлення в одній з тогочасних газет відомо, що в театрі двічі влаштовували кабаре “Сільва”, яке тривало з 10-ої години вечора до 1-ої ночі. Глядачам обіцяли “кращі сили вар’єте” та “розкішний буфет”, де страви до платних столиків подаватимуть артисти.

Під час згаданого кабаре “Сільва” публіку просили зберігати квитки, які діяли як перепустки до 2-ої години ночі. Справа в тому, що в роки Української революції в місті часто запроваджували комендантську годину. В цій ситуації квитки на вечірні вистави слугували перепустками для тих, хто після відвідин театру повертався додому.

З обох боків від будівлі на територію театру можна було потрапити через брами. За наказом коменданта, їх зачиняли одразу після початку вистави і ті, хто спізнились, могли потрапити всередину тільки по завершенню першого акту.

Українці Поділля, більшовики та проголошення ІІІ Універсалу

– Про міський театр в контексті Української революції важливо говорити. Він не менш важливий, ніж “Савой” чи Народний дім. Вивчаючи матеріали з тих часів, складається враження, що серце Вінниці билося саме в цих трьох точках, – розповідає заступниця директора Центру історії Вінниці Олеся Коваль.

Завдяки масштабам приміщення, театр періодично ставав місцем для з’їздів, зборів та мітингів. У травні 1917 року тут відбувся Губернський з’їзд подільських українців. Головував на ньому письменник та громадський діяч Дмитро Маркович, а його заступником був відомий у Вінниці лікар Микола Стаховський. Головним питанням стала необхідність підтримки Центральної Ради як єдиного всеукраїнського державного органу.

Читайте також: Садиба Стаховського у Вінниці: “Рідна хата” української армії та місце порятунку від хвороб

Не обійшлося тут і без більшовицьких виступів, оскільки мітинги були найбільш поширеною формою пропаганди більшовизму. Майже щодня у реальному училищі, театрі, Народному домі, казармах влаштовувались пробільшовицькі мітинги та лекції. Один з таких епізодів описав член Центральної Ради Віктор Приходько.

– Вже не пам’ятаю хронології та деталів цієї події, але вони були характерні для подій подібного роду: з’являється якийсь місцевий “герой” чи “провідник”… у місцевому театрі відбуваються демагогічні і хаотичні мітинги, темна салдатня чіпляє до штиків червоні бинди, десь з’являється червоний прапор і – большевицьку владу встановлено!

Читайте також: Вінницький Народний дім 1917 року: більшовицький “виступ” та бої за неіснуючу владу

До речі, у січні 1918 року споруда театру на короткий період стала залою “більшовицького правосуддя”: у ній відбувався показовий судовий процес над депутатами міської думи, інспірований очільником революційного трибуналу Євгеном Едельштейном. На щастя, обійшлося без жертв.  

Після відновлення української влади у Вінниці, 21 листопада 1917 року в театрі влаштували святкові збори на честь прийняття Центральною Радою ІІІ Універсалу, який проголошував створення Української Народної Республіки. З цієї нагоди в залі театру, прикрашеній синьо-жовтими прапорами, зібралась велика кількість людей. Після традиційного молебня, Дмитро Маркович зачитав Універсал чотирма мовами і закликав підтримати цей документ. Вважається, що на завершення події на піаніно зіграли “Ще не вмерла Україна”. В наш час це піаніно зберігається у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Незважаючи на постійні зміни влади та революційні події, театр не припиняв працювати. 4 серпня 1918 року польське товариство любителів драматичного мистецтва виконувало п’єсу М. Балуцького “Радники пана радника” на сцені вінницького театру. Це була сатирична комедія, яка висміювала тогочасне суспільно-політичне життя. В жовтні того ж року з гастролями до Вінниці завітала Американська єврейська трупа. Протягом восьми днів, з 12 по 20 жовтня, вони ставили такі вистави як: “Ханче в Америці”, “Пупсик”, “Єврейський король Лір”, “Дер Американер” та інші.

Театр відвідувала дуже різна публіка. Старшина Української Галицької Армії Никифор Гірняк писав про більшовиків, які ходили на вистави наступне:

– У громадських приміщеннях, на концертах і театральних виставах червоні сиділи в повному озброєнні, в папахах, курили смердючу махорку й говорили між собою так голосно, що глушили спів хору й репліки акторів. Сидіти на таких імпрезах культурній людині було справжньою мукою.

Експериментальна опера та бандурист-віртуоз

Період найбільшого розквіту у вінницькому театральному житті в часи Української революції настав у серпні 1919 року. Тоді частини Дієвої Армії УНР спільно з Українською Галицькою Армією звільнили місто від більшовиків. Услід за українськими військовими потягнулись і культурні діячі. Одним з таких був хормейстер та композитор Григорій Давидовський. 24 серпня 1919 року його хорова капела влаштувала свій перший у Вінниці концерт. Як писала тогочасна преса, в програму входили виключно твори цього “вільного художника”. Того дня на сцені театру виконувалась композиція “Ще не вмерла Україна” як “стародавня народна мелодія в гармонізації Давидовського”. Капела, що неодноразово давала концерти у Вінниці, за спогадами сучасників відзначалась прекрасною дисциплінованістю та чистотою виконання.

Григорій Давидовський

Напередодні турне Україною до капели Давидовського запрошували усіх охочих співаків та співачок. Умови були дуже привабливими: зарплатня у розмірі 6 000 гривень, безкоштовний проїзд залізницею, харчування та прожиття. Для урядовців – учасників капели, надавали офіційне відрядження на увесь час творчої мандрівки.

З моменту своєї появи міський театр Вінниці вважався оперним. Хоча глядачі, чи то через власне невігластво, чи то через “якість” оперного виконання, не сприймали її всерйоз, тому що “на сцені постійно співали, незалежно від сюжету, обставин та часу доби”. Але Григорій Давидовський експериментував з різними форматами опери, які сподобалися б вимогливим глядачам.

– Щоб змінити ставлення аудиторії, Давидовський працював над власним, модерним форматом опери. Зокрема, йдеться про оперу “Під звуки рідної пісні”. Сюжет вистави розгортався так, що на сцені була зображена музична школа, у вікнах якої діти виконують оперні твори. В залі їх було чути дуже добре. Поряд зі школою був садок, де й відбувалась головна дія спектаклю. Таким чином глядачі спостерігали за грою акторів, але разом з тим спів не припинявся протягом усієї вистави, – розповідає Олеся Коваль.

Ще одним зауваженням вінницьких глядачів до опери була відсутність оркестру. Давидовський придумав як обійти і це – його хор слугував оркестром, голосами відтворюючи звуки музичних інструментів.

Василь Ємець

5 вересня 1919 року до Вінниці завітав бандурист-віртуоз, засновник першої кобзарської капели Василь Ємець. В програмі було передбачено виконання творів “Тарасова ніч”, “До слів Шевченка” та народних мотивів. По завершенні концерту публіка викликала кобзаря “на біс” – він виконав популярну тоді пісню про похід Петлюри на Білу Церкву та “Ми гайдамаки, всі ми однакі”. Зала зустріла пісні шквалом оплесків.

Цей концерт став для кобзаря Ємця одним з останніх на території України. Згодом уповноважений уряду УНР Іван Огієнко відправив його в довготривале відрядження до Європи, щоб популяризувати українську музику та вберегти музиканта від більшовиків. Через багато років Василь Ємець став відомим у всьому світі, його називали “кобзарем у фраку, який підкорив Голлівуд”.

Утворення головного театру країни

Восени 1919 року, одна за одною, до Вінниці прибули дві театральні трупи, які серйозно вплинули на розвиток українського театрального мистецтва. Це були “Новий Львівський театр” та “Молодий театр” Леся Курбаса. “Новим Львівським театром” тоді керував Амвросій Бучма. Він вирізнявся майстерністю до перевтілень і вважався одним з кращих театральних акторів свого часу. Інший актор Йосип Гірняк пізніше стверджував, що: “…його (Бучми) виконання характерних ролей у п’єсах В. Винниченка було на такому рівні, якого жодному сучасникові не поталанило досягти”.

Амвросій Бучма

Першою їхньою виставою на вінницькій сцені стала п’єса “Невільник”, прем’єра якої відбулась 27 вересня 1919 року. Згодом були показані такі вистави, як “Запорожець за Дунаєм”, “На перші гулі”, “Мартин Боруля”, “Зимовий вечір”, “Куди вітер віє”, “Молода кров”.  

Актори УСС (Гірняк і Коханенко грали у вінницькому театрі)

У жовтні до Вінниці приїхали “молодотеатрівці”, серед яких були Гнат Юра, Олімпія Добровольська, Йосип Гірняк та інші. Досить популярними в їхньому репертуарі були вистави за творами Володимира Винниченка (“Ріг”, “Панна Мара”, “Молода кров” тощо). Окрім творів українських авторів “молодотеатрівці” ставили вистави за творами Георга Гауптмана (“Затоплений дзвін”), Мольєра (“Тартюф”) та ін.

– І Лесь Курбас, і Гнат Юра приділяли багато уваги грі масовки. Кожен рух кожного персонажа в кожній масовій сцені був відпрацьований до деталей. Це залишало, як писали сучасники, незабутнє враження, тому що тебе не покидало відчуття, що всі актори грають однаково якісно, незалежно від важливості ролей, – розповідає Олеся Коваль.

Зрештою, 28 січня 1920 року дві театральні трупи об’єднались і утворили у Вінниці Новий драматичний театр імені Івана Франка. Головним режисером став Гнат Юра.

Гнат Юра

– Новий режисер, що став на чолі театру, – Гнат Юра – був від усіх старший віком і театральним стажем та відрізнявся від інших чітко виявленими рисами антрепренера (продюсера – ред.). Як характерний актор він не був здатний так перевтілюватись в образи, як це неповторно робив Амвросій Бучма, але уміння володіти словом та інтонацією відрізняло його від товаришів молодотеатрівців, – писав у спогадах Йосип Гірняк.

Утворення нового театру є знаковою подією для всієї країни, адже саме тоді розпочалась історія сучасного Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. До 1921 року театр активно працював у Вінниці, поки зрештою не покинув місто.

Марія Литвиненко-Вольгемут

Паралельно з театром імені І. Франка у Вінниці також працював “1-й трудовий кооператив українських акторів”, у складі якого перебувала відома оперна співачка М. Литвиненко-Вольгемут.

Прийом українського диктатора та інші урочисті події

Приміщення театру використовували і з нагоди різноманітних урочистих подій. Коли в жовтні 1919 року до Вінниці приїздив Уповноважений Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич, для нього влаштували святковий концерт та поставили драму “Степовий гість”. До першої річниці Листопадового зриву (українського повстання на Галичині та Волині), 1 листопада 1919 року, Начальна команда УГА підготувала велику програму, частина якої відбувалась у стінах театру. На 9-ту ранку було призначено молебень в каплиці Реального училища, а на 11-ту всіх охочих запрошували до театру. Там влаштовували урочисте засідання та святковий концерт. Тоді ж було було виконано перероблену версію українського гімну під назвою “Вже воскресла Україна”. Одним з тих, хто виступав з промовами був літературний критик та перекладач Микола Євшан (справжнє прізвище – Федюшка). Промова “Великі роковини України” вважається вершиною його творчості.

Микола Євшан

– Сімсот літ ми були плодючим гноєм для чужих історій і чужих культур на нашій землі, – звертався Микола Євшан до публіки, – своїми кістками будували греблі для всяких імперіялізмів і гинули анонімно, ніким, ніде не признані. А тепер ми маємо зігнити, аби тим буйніщі могли вирости нові парости нашого українського життя, української культури та державности. Хіба це не почесна роля? Яка біда, що не ми будемо купатися в соняшнім промінні під українським небом: ми не зазнали і так тої розкоші, то й ні за чим жалкувати. Але дітей наших мусимо вивінчувати інакше, як нас наші батьки та прадіди, мусимо дати їм можливість користуватися повними правами українського громадянина!

Цей твір, який у друкованому варіанті займає близько 20 сторінок, став також останнім для Євшана. 23 листопада він помер від тифу і був похований біля стрілецьких казарм на Замості.

Урочистості влаштовували і для Головного Отамана Симона Петлюри. В травні 1920 року, напередодні приїзду до Вінниці Юзефа Пілсудського, Петлюра приймав у себе різноманітні делегації. В складі однієї з них до Отамана прийшли головний режисер театру Гнат Юра та акторка Олімпія Добровольська. Вони висловили прохання про надання театру державної підтримки. Петлюра зацікавився долею театру та захотів відвідати вечірню виставу. З цієї нагоди театрали розробили спеціальну програму, яка включала твори Шевченка та водевілі Степана Васильченка.

Також у театрі неодноразово влаштовували доброчинні вистави, збір коштів з яких призначався козакам Армії УНР та “бідним дітям галицьких виселенців”.

В роки радянської України театр продовжував виконувати свою основну функцію. В 1940 році його реорганізували в музично-драматичний театр. Він не припиняв працювати і в роки Другої світової війни. В 1944 році будівля театру сильно постраждала від пожежі. Її відновлювали протягом 1945-50 років, з тих пір театр має звичний нам вигляд. В 1957 році отримав найменування на честь Миколи Садовського, а в 2004 році театр отримав статус академічного. Більш ніж 108 років вінницький театр залишається одним з головних осередків культурного життя Вінниці.

Нагадаємо, що раніше ми писали про історію готелю “Савой”українські панцирні дивізіони, польовий шпиталь УГА та епідемію тифу у Вінниціканцелярію Симона Петлюри.

Фото Андрія Завертаного та надані Центром історії Вінниці

Автор: Микола Геркалюк

Поділитись публікацією
Вгору