Хіпі Совик з Вінниці: 37 інструментів з минулого століття, 90 пар взуття і один «куб» води на місяць

Богдан Совик – вінничанин, котрий вражає своєю харизматичністю та безпосередністю, колекціонує старовинні музичні інструменти й знає, як використовувати менше метра кубічного води на місяць.

Окрім того, Богдан Совик у грудні 2015 року був за крок до перемоги у талант-шоу – він вийшов у фінал шостого сезону «Х-фактору». VежА зустрілася із музикантом, щоб довідатися про його життя під час та після шоу, та врешті Богдан виявився настільки не ординарною особистістю, що не зробити із ним окреме інтерв’ю було просто неможливо.

Після участі у «Х-факторі» Богдан разом із бендом «OWL» виступає у пабах – грають кавери «The Beatles», «The Rolling stones», «Deep purple», «Led zeppelin», «Creedence» тощо.

«Але не те, як «All my loving», а більш пізні пісні, які не і так всі знають. «Yesterday» ніколи не граю, навіщо?» – каже сам музикант.

Сьогодні ми публікуємо тільки частину інтерв’ю, що не стосується участі Богдана у талант-шоу (про це можна буде почитати на VежА згодом).

Розмова із Богданом Совиком перетворюється у певну машину часу – від 60-тих і до сьогодні. Він нестандартно говорить, розмірковує, дивиться навкруги й взагалі, – що приховувати, – має дещо незвичну зовнішність.

ПРО ЖИТТЯ

VежА: Розкажи про своє життя. Ти раніше говорив, що не хотів йти до музичної школи. Як врешті сталося, що ти тепер відомий як вінницький співочий хіпі?

  • Так, я не хтів нікуди тоді вступати. Батьки почули, що там сільські вчительки набирали клас. Пам’ятаю: викладачка мене веде за руку, це перший чи другий клас, а я їй: «Не хочу я там грати на фортепіано». «А пачіму?» – вона ж городська в Тульчині, російською розмовляє. Я їй кажу, що на «іоніці» хочу грати. І ото знайшов картонку, намалював на ній клавіші, кнопки, типу в мене «іоніка». А вона: «Чтобы на ионике играть, сначала надо фортепиано». А я «нє, я вже граю». Бо тато на весіллях грав, і в нього були бас, барабани, клавіші, там все. І бувало на вихідні машина була в нас на подвір’ї, то я торкався до електро-гітар, клавіш – що воно таке? Мені не дозволяли, та я й не вмів. Але усе чіпав. А інші діти в той час і того не бачили.

То які були успіхи у музичній школі, попри небажання там навчатись?

  • Зі школи мене благополучно вигнали. Я провчився три роки. Сказали, що не буде толку. Але я грав, простий елементарний блюз. Коли вони мені розказували, де які ноти і як руки ставити, я вже «шпарив» простенький блюз, і таке, своє: «Queen», там…

Що взагалі впливало на становлення тебе такого, яким ти є зараз? Яку музику ти слухаєш?

  • О, таке питання. На мене все впливало. Це я можу цілий брифінг про це зробити. Не люблю, коли щось неправильно розуміють. Ну от питають таке, я кажу, що рок люблю, а вони – «О, то ти AC/DC любиш?». Ненавиджу. Але ж рок! «ДДТ? Океан Ельзи?». Та нє. «Але це ж рок!». Скажу, що блюз, то одразу про Гарі Мура кажуть. Та ненавиджу я його. Навіть попса є різна. Бо «Deep purple» 70-й рік – один рок, 74-й – другий рок, а коли в них співав той, після Кавердейла – то вже третій рок.

А як щодо «The Beatles»? Ти часто згадуєш про них, та й у шоу «Х-фактор» співав їхню пісню.

  • Ну, ще давно, року так 85-го, коли по телеку показували всіляких Кузьміна, Аллу Пугачову, Женю Білоусова, «Modern talking», а з іншого боку – «Cinderella», «Poison», «Арія», «Aerosmith» – всі з «начесами», кучеряві всі, багато «шипів», закльопок (далі триває перелік кількох десятків гуртів та наспівування їхніх хітів – авт.). То «Бітли» взагалі шикарні там були.

Як тобі, до речі сквер «Ліверпуль» у Вінниці – подобається?

  • Ми ж його відкривали разом із гуртом зі Львова. А інсталяція класна. Єдине, що мене хоча б якось «торкнуло» в місті. Завжди є Бог та диявол, то хай і субмарина з «Макдональдсом» буде. Причому, це ж місце колись називалось «Ліверпулем».

Ти схожий на меломана. Вдома є якісь унікальні музичні колекції?

  • В мене близько півтори тисячі гуртів, рідкісні, раритетні штучки, які встиг з інтернета наловити, бо хтось зранку залив його, а там вже просять його видалити, бо там дуже авторські якісь. Це 65-й рік, 80-й, і суміжні – 68-й, 69-й (далі йде детальне уточнення по роках – авт.). Бо мене після 80-го року принципово не цікавить нічого. А взагалі – прогресів рок, хард-блюз, блюз-рок, джаз рок, арт-рок, хард-рок, всі види джазу, прогресивні – не ті, що «Let me people go», а всі авангардні та психоделічні напрямки.

Чи відносиш ти себе до якоїсь субкультури?

  • Та до різних потрохи, бо є спірні моменти. Я просто розсудлива людина. Все умовно поділено. В мене є певні смаки, які збігаються з естетикою хіпі. Так – «мир, любов», але іноді здоровий глузд не дозволяє так ставитись до певної особи, якщо вона на те не заслуговує. Так само я – віруючий, але не піду вклонятися.

Відомо, що в тебе вдома є ціла колекція пасків, дивних капелюхів у стилі 60-тих тощо.

  • 90 пар взуття, сорочок сотня, краватки, хусточки (далі – деталізований перелік усіх дрібничок – авт.). Я не фанат, але це ж історія – такого більше не буде. Зайшов, побачив, що недорого і раритетно – чому б і ні. Та зараз я «закодувався», перестав ходити й шукати, бо багато грошей на те йшло. То я ті гроші краще на струни витрачу, на розвиток гурту.

Дружина теж щось колекціонує?

  • Вона таке – більш витончене, а я – без розбору, аби 60-ті, 70-ті. Мені все одно, навіть якщо воно не пасує чи навіть жіноче щось – все можна перешити.

Ти з вінницьким музикантами спілкуєшся?

  • Трохи, ми усі в гарних стосунках.

Хотів би з кимось зіграти з відомих музикантів?

  • Ні, бо кожен шукає своє.

РОДИНА

Як ти сам кажеш, уживатися тобі в сучасному суспільстві дещо важкувато. А ось діти – Єва та Соня – поділяють твій світогляд?

  • Ні. В нас сварки, бо я – тоталітарний. Я розумію, що от зараз немає такого, як примусові походи в кіно, це добре. Але тоді хоч щось в голові відкладалося. А мої цим не цікавляться. В них телефони. Хоча мої дідусь з бабусею й про мене казали «Боже, шо ж воно наділо, шо воно слухає – подуріли всі, шо це таке робиться, в наш час такого не було», а їм таке казали їхні дідусі й бабусі. А тепер – мене рве: моє ходить з телефоном, з якого лунає «Курточка моя так хорошо сидит на нєй»… Це ж просто … Для мене це низ, що таке вважається піснею.

І так завжди було?

  • Ну от два роки – це стільки часу, як ми з дружиною Ольгою і її дітьми зійшлися. А до того в мене все було інакше: одна ложка, чашка, тарілка, поїв – помив. Газу палив я на 30-40 гривень, а води так мало, що мені ще й винні були – менше «куба» не напишеш, тому писав «куб» і за нього платив. При цьому не був як бомж – все нормально, мився, по 8 чашок чаю пив, «чефіру», окропу. А тут тепер малі: я не звик, є побутові проблеми.
  • Розумієш, я взагалі з села Суворівського, Тульчинського району. Обрав собі невибагливу філософію – монах, відлюдник, вільний художник, “будда”. Можу жити навіть в печері. Але тепер в мене діти, «зав’язи» у суспільстві, тому доводиться адаптуватися.

Ти дітей якоїсь намагаєшся долучити до музики?

  • Ні, вони цього не хочуть. Молодша малює, старша – любить робити якісь штуки з паперу, сукні для ляльок. Інше в голові. Зараз дівулі в 10 років після різних літніх таборів, де не було ж поруч батьків, приїжджають і мені ще розказують щось про «стиль собачки». І ці телефони-лопати мене бісять, і ще, що діти зараз ними користуються не як засобами зв’язку, а як іграшкою. Скільки батьки кажуть, що чада не беруть від них слухавку. Бо вони граються і фоткаються, в інтернеті сидять! І не дай Боже, якщо в твоєї дитини телефон гірший, ніж в однокласника! Це зомбування, тупо навіювання.

ПРО ВІННИЦЮ

Як би ти змінив Вінницю, маючи повну владу?

Мене цікавить розвиток творчих напрямків найбільше. Бо в нас всі такі творчі, питання про культуру підіймають на державному рівні, але щось не то. Чому? Бо немає де тим творчим людям збиратись, причому щоб вхід був вільний і не треба було за місяць домовлятись. От є культурний центр якийсь, але чувака з вулиці пограти там на гітарі – хіба пустять? Ні, бо там свій буде «союз композиторів» чи кого там.

На кшталт креативного центру для музикантів маєш на увазі?

  • Ну так, модне слово. То все має бути халявним для людей творчих, щоб за світло та опалення, воду там – влада міська платила. А щось там дрібне – прибрати – то й самі музиканти можуть зробити.

Що у Вінниці тобі не подобається?

  • Реклама – я б усе поздирав, бо це ж жах. Лишив би тільки доречну, яка пасує до архітектурних ансамблів. Тоді Вінниця взагалі буде просто шикарною.

МАЙСТЕРНЯ

На запрошення Богдана VежА побувала у «святая святих» музиканта – його творчій студії, яка більше схожа на прихисток хіпі-мандрівника.

 

Тут зібрано понад два десятки різноманітних музичних інструментів: барабани, клавінети, гітари, електричні піаніно, орган, синтезатори, підсилювачі. Ще понад десяток інструментів – вдома у музиканта та у ремонтних майстернях. Всього у колекції Богдана – 37 інструментів.

Тут, за словами Богдана, відбуваються не тільки репетиції, а і життя – його та команди. Безліч милих серцю музиканта дрібничок, дещо хаотично розкидані студією, та про кожну її власник готовий розповідати історії годинами.

За словами Богдана, усі ці речі додавалися до колекції за принципом “чим старший та унікальніший інструмент, тим краще”.

Звідки усі ці інструменти?

  • Багато чого я купив, а є й подароване. Ну, іноді буває щось «списане» у клубах: коли щось або на смітник, або комусь в колекцію. Але то ціла історія, коли ти шукаєш якийсь конкретний інструмент. Іноді навіть в маршрутці люди, які мене десь бачили і знають, що я колекціоную такі штуки, казали, що там-то й там-то є інструмент, який викинули. Я йшов, дивився, брав.

Судячи з усього, інструменти – доволі рідкісні й, певно, не дешеві.

  • Так, звісно. Ось цей (показує на клавінети) – з примістя Чикаго, це ось 64-го року, це 76-го, а це – 80-го. Вони усі дорогі, але я хитрий: мені вдавалося купити щось не за 10 тисяч, а за дві. Тут тільки чотири інструменти з Вінниці, інші – з різних містечок України, Німеччини, США, Великої Британії. Більшість з них вже ніде не знайти, бо я це моніторю багато років. От найстаріший тут – підсилювач 60-го року, з Англії. Він робочий, ми на ньому працюємо й досі. Одні вартують 30 євро, а інші – 700. Щоправда, останні років зо п’ять я не купую їх – бо тоді були гроші, і долар був інакший. А тепер доводиться економити, та й ще й родина в мене тепер.

Чи продав би ти частково чи повністю свою колекцію?

  • Ні, бо то є моя пам’ять.

А за великі гроші?

  • Ну як…. Все ж можна порахувати. За мільйон доларів – то так. Купив би собі будинок цілий – тисяч за 60, а на решту купив би собі інших інструментів.

 

Богдан ще з півгодини водить нас колами – від інструменту до інструменту, демонструє їх звучання. Показує на стіну, покриту лотками з-під яєць, які він збирав спеціально для студії.

У іншій частині студії – старовинні й дивні речі: холодильник, плюшевий ведмедик, швейна машинка, радіоприймачі, плакати часів радянського Союзу та ще безліч дрібниць.

 

Попри те, що деякі з інструментів припали пилом, прослідковується неабияка любов власника до них. Цей дивний чоловік змушує задуматись: про минуле, майбутнє і життя в цілому. Він викликає різні емоції – позитивні, негативні, суперечливі – але він їх викликає.

Слухати його музику чи ні – особистий вибір кожного, втім цей “вінницький хіпі” з дивною зовнішністю, дивною манерою спілкування, життєвими поглядами та колекціями – ще одна «родзинка» на “музичному тортику” Вінниці.

Фото Ольги Мірошниченко

             

Позначки: , , , , , , , , ,

Автор: Юлія Плахтій

Журналіст

Поділитись публікацією