× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

«Головне – побороти лінь в собі»: Бронюк відповів на 9 запитань публічного інтерв‘ю. ФОТО

Учора, 29 грудня, в молодіжному центрі «Квадрат» стартував проект публічних інтерв’ю з відомими вінничанами. І першим, щоб мотивувати молодь на реалізацію власного потенціалу, завітав Віктор Бронюк.

«Автори ТЕТА» – це цикл офлайн-зустрічей для молоді з відомими людьми, де кожен зі спікерів має відповісти на дев’ять запитань від Олександра Струсевича, голови наглядової ради «Студентське Братство Вінниччини» і керівника освітньої платформи «Kvadrat». 

Відтак, першим розповідати про труднощі на шляху до власної мрії та мотивувати таким чином молодь на реалізацію власного потенціалу запросили одного з найбільш відомих вінничан – Віктора Бронюка.

Оскільки ця зустріч була пілотною, як зазначили організатори, на неї завітало не надто багато охочих «отримати дозу мотивуючої інформації на шляху до успіху». Втім, гостю потрібно віддати належне: попри хвилювання інтерв’юєра й неідеальну модерацію заходу, Віктор Бронюк постійно жартував, розмовляв дуже просто і спокійно відповідав на запитання від глядачів, якщо вони повторювалися навіть тричі.

Загалом музикант відповів на більше, ніж 9 запитань, передбачених форматом.

Ми обрали найцікавіші.

 

Олександр Струсевич: Якою була ваша перша робота, та як Ви заробили перші гроші?

Віктор Бронюк: Якщо найперші, то творчістю. Є в Українців такий звичай – ходити колядувати і посівати. Мені колись вдалося заробити так на настільний хокей. Це дуже крута була гра. А якщо говорити про студентський період… У 90-х роках ні грошей, ні товарів – нічого не було, але треба було знаходити вихід з ситуації. І в училищі в нас була майстерня з верстатами, де після пар можна було з друзями зробити декілька табуретів, а потім обміняти їх на щось інше. Так і викручувалися. А далі, коли вже поступив у Вінницю, я завжди був громадсько активний і на другому курсі став заступником голови однієї з політичних організацій. В мене зарплата на той момент була навіть трохи більша, ніж в деяких викладачів.

Але в мене були різні періоди в житті: коли не було за що повечеряти, коли ти не розумієш, де тобі сьогодні доведеться ночувати… Я це все прожив, і те, що маю на даний момент, я досягнув сам. Але не без добрих людей, не без своєї команди і не без друзів.

Насправді якщо у вас є бажання себе в чомусь реалізувати, насьогодні є безліч можливостей. Головне – зуміти чітко собі поставити матеріальну мету. От наприклад я хочу дійти до того зеленого пуфа. Це моя мета. Я можу до нього прямо побігти, я можу обійти по колу, я можу з того боку зайти, але я до нього прийду рано чи пізно. А коли цієї мети немає, ти можеш все життя ходити повз і так до неї не прийти. Так що не бійтеся ставити в житті чітку матеріальну мету. Чим швидше ви її сформуєте, тим швидше ви до неї дійдете.

О.С.: Як будувати стосунки з батьками, якщо у вас з ними різне бачення вашого майбутнього?

В.Б.: Завжди кожне наступне покоління мало конфлікт з попереднім. Тут нічого нового немає.
Уявіть собі, маючи дві освіти, я влаштувався у Департамент сім’ї і молоді при Вінницькій обласній раді, далі пішов працювати у департамент культури Вінницької міської ради. І от приходить момент – я пишу заяву на звільнення за власним бажанням, бо завжди мріяв мати свій гурт, їздити з концертами, співати свої пісні… Можна мріяти, а можна щось зробити, для того, щоб твоя мрія стала реальністю. Тут не треба боятися.

Для більшості людей, в тому числі для моїх батьків, це було не зрозуміло: як з теплого кабінету йти грати музику з баяном? Це ж несерйозно! І головне – пенсія ж! Ви уявляєте, сидіти в молодому віці і думати, яка колись в тебе буде гарна пенсія?… До неї треба ще дожити, це перше. А по-друге я є прихильником того, що ти можеш заробити гроші, і сам собі забезпечити старість, щоб потім не ходити на мітинги і жалітися на державу, що вона тобі нічого не дала.

О.С.: Як Ви мотивуєтеся?

В.Б.: Якось ми мали рекорд – 26 концертів протягом одного місяця. Бувало по два концерти на день. Нікого ж не цікавить, скільки ти спав, чи ти взагалі спав, чи встиг поїсти, чи не встиг поїсти… Ти маєш подарувати якусь частинку позитивних радісних емоцій. Це робота, яка вимагає великої мобілізації. Я тоді двічі переніс пневмонію, втратив через це голос, але Полтава, повний зал людей… Ми вирішили спробувати запустити фонограму, а вона не запустилася. Знаєте, людський організм загадкова річ: коли починає працювати адреналін, то всупереч всім фізичним, біологічним, анатомічним явищам, організм мобілізується. Тоді під кінець концерту я вже нормально розмовляв. Різне у нас траплялося. Головне в тому всьому – відповідальність.

О.С.: Як Ви підтримуєте здоров’я?

В.Б.: Останні 10 років намагаюсь його інтенсивно не гробити. В мене батько почав курити з шести років, і якось він мені сказав: хочеш курити, кури, але не ховайся. Весною мені 40 років буде, але я не спалив ще жодної цигарки. У мене всі друзі в училищі курили, в школі курили, в університеті, а мені ніколи не було це цікаво, тому що мені не забороняли.

Та ж історія з алкоголем. Я слава богу ніколи не мав проблему, але років 10 назад обмежив вживання алкоголю. Я тоді важив майже 120 кілограмів, а зараз схуд майже на 30. Бо в нас же як: випив 100 грам – з’їв кілограм. Неконтрольована закуска і ти приїжджаєш і ні в одні штани не влазиш. Це перша річ. Друга – дієта, яку я називаю  «таймжер» – спробуйте менше жерти. Треба враховувати, що не все йде нам на користь, особливо коли тобі вже за 30. Плюс хвороба 21 століття гіподинамія (малорухливість). Воно поступово починає збиратися, і ти вже дивишся в дзеркало і кажеш: ні, ну хорошої людини має бути багато! Але приходить якийсь момент, коли ти розумієш, що ніхто крім тебе нічого тут не зробить.

В мене дітки були маленькі, і коли я пробігав на три метри за м’ячем, стояв вже віддихувався. Або брав баян, годину-півтори відпрацював, а з тебе стекло купа поту.

Найголовніше, що я зробив – поборов лінь. Бо ти ніби розумієш, що це потрібно, але десь там далеко в душі так себе бідного жалко… Не жалійте себе. Кажуть, що їжак – пташка горда: без підсрачника не полетить.

Я ще багато років збирався піти в спортзал, і минулого вересня вирішили з дружиною піти. Тренер навіть сказав, що колись накачаю біцуху. Я вже казав, що цього року мені буде 40, а купи ще хочеться триматися.

О.С.: Чи варто їхати за кордон для постійного проживання?

В.Б.: Люди їдуть, бо там «простіше». Але хто сказав, що за кордоном все добре? Якщо хтось думає, що він сьогодні візьме квиток, вийде десь у Вроцлаві на вокзалі, і йому скажуть: «Пане, де ти був? Ми ж тебе тут стільки чекали… Дивися, от сідай в лімузін, ми тебе завеземо на… трускавку (це клубніка по-польськи). Ставай раком, збирай трускавку – піднімай економіку. Класно!». Чи, наприклад, їдеш в м’ясний цех робити ковбасу. Класно – це ж можна ковбаси кусок вкрасти, додому принести. А тут виходить незадачка: тебе так перевіряють і облапують, що хлопець так не лапає і дівка ніколи не лапала. Ти цілий день стоїш, що в тебе, вибачте, ноги вростають в дупу. І ти починаєш розуміти, що не так воно все легко, що для того, щоб заробити цих пару злотих потрібно вкалувати.

Але якщо хтось поїде за кордон і зробить там свій бізнес, це ж прекрасно, що він там себе реалізує. Але не все так просто. Ми всі є господарями свого життя, питання в тому, на скільки ми готові робити якісь кроки і не боятися працювати. Тому що чекати казки… може вона прийде, може не прийде, а жити хочеться сьогодні. Не все просто, не все легко, але головне – не загубитися, не провиснути десь між клубнікою і м’ясокомбінатом. Жарти жартами, але я хочу Вам побажати, щоб всупереч приказці «добре там, де нас нема», щоб у вас було добре там, де ви є. Щоб ви завжди були на своєму місці!

Олександр Струсевич розповів, що попередньо такі інтерв’ю планують організовувати що два тижні. Вони відбуватимуться так само – у молодіжному центрі «Квадрат», будуть безкоштовними і триватимуть як мінімум до червня.

Щодо майбутніх гостей, то поки що організатори не мають точних домовленостей. Однак Олександр Струсевич запевнив, що на публічні інтерв’ю запрошуватимуть відомих вінничан з максимально різних сфер: паралімпійців, бізнесменів тощо. А якщо такі зустрічі стануть популярними, то гостями будуть не тільки вінничани.

Фото Марини Сербінович

Автор: Катерина Дядюк

Поділитись публікацією
Вгору