× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

“Діалог через театр в нашому суспільстві не відбувається”: куратор “ГогольFest” Андрій Палатний про “культурну ін’єкцію” для України

Трохи більше як за місяць, 18-20 жовтня, у Вінниці відбудеться вже другий “Air ГогольFest”, який поєднає музику, театр, кіно, літературу і перформанси.

Куратор театральної програми фестивалю Андрій Палатний в ексклюзивному інтерв’ю Vежі розповів, що зважаючи на той ажіотаж, який був на театральних подіях минулорічного фестивалю, тепер буде створено три сцени, на яких покажуть щонайменше шість вистав: як зарубіжних, так і вінницьких театрів.

Ми зустрілися з Андрієм Палатним під час одного з приїздів організаторів на майбутню локацію фестивалю у Вінницю. Він поділився не лише тим, якою буде театральна частина “Air ГогольFest”, а й розповів про власне бачення розвитку “ГогольFest-у” у різних містах України. Крім того Андрій Палатний розповів про український театр у світовому контексті  та чому існують вистави, які він ніколи не привезе в Україну.

Андрій Палатний (33 роки) – актор, театральний менеджер Центру сучасного мистецтва “ДАХ” і куратор театральної частини міжнародного мультидисциплінарного фестивалю “ГогольFest”. Загалом брав участь у фестивалі від самого початку його створення (з 2007 року). Спершу – як відвідувач і волонтер, потім – як координатор літературної програми, stage-менеджер, актор, і зрештою (у 2016 році) увійшов до складу управління “ГогольFest-у”. Відтоді він очолює напрямок театральної програми (розробка стратегії фестивалю), а також міжнародних комунікацій, будучи одним із представників фестивалю за кордоном.

 

Про “ГогольFest” у різних містах

Вже кілька років поспіль ми реалізовуємо стратегію в Україні під назвою “ГогольFest Inoculation”. Inoculation з латинського перекладу означає щеплення, ін’єкція, і в цьому випадку ми говоримо про певну культурну ін’єкцію в країні. Аналогією може бути теж поєднання, єднання країни, різних регіонів. За допомогою культурних різних акцій, ми створюємо культурні мости, які власне і поєднують людей, які живуть у різних куточках. Водночас люди не втрачають своєї унікальної ідентичності, характерної для міста або регіону, але з’являється таким чином і певна надбудова, така парасолька сенсів, яка дає самоідентифікуватися країні: що ми – є, що ми – українці, ми живемо тут і зараз, ми ось такі, у нас є такі культурні проекти, це нас об’єднує, і ми рухаємося до якоїсь цілі, мети і так далі. Це дуже важлива річ. Саме цим займається культура. І фестиваль – це інструмент за допомогою якого ми намагаємося реалізувати цю стратегію.

У Вінниці, це “Air ГогольFest”, або “AirFest”. Минулого року це була така перша коротка зустріч (ми називаємо це формат тізеру). Тобто аудиторія зустрілася з фестивалем (на території фестивалю, з контентом фестивалю) і зустрілася сама з собою…

 

 

“ГогольFest” – це технологія, яку ми створили, але кожне місто це абсолютно інша історія, інший сценарій, інший шлях. І це неможливо повторити. Тобто ти не можеш взяти і тими самими методами спробувати реалізувати фестиваль – не вийде. Бо форма, інтерфейс фестивалю унікальний для кожного міста.

Наприклад, ми проводили двічі у Маріуполі фестиваль. Це такий більший формат. це 5-6 днів, а не два дні. По друге, там інша побудова фестивалю, тому що ми працюємо з центром міста. Тобто там вісім різних локацій, і кожна має свій профіль: музика – це тут, дитяча програма – це тут, театр – це тут, кіно – це тут. І для глядача це трішки інше сприйняття, комунікація, і таке інше. У Вінниці це одна локація, де всі види мистецтва представлені, і вже два роки поспіль це територія заводу “Кристал”, яка не функціонує, яка ревіталізується. Там планується створити сучасний ІТ-кластер, наскільки нам відомо, і от в цей транзитний період фестиваль заповнює ці порожні простори певним сенсом, запрошує людей до проведення там часу і до формування спільного соціального діалогу.

 

 

Мабуть, найважливіше, що відбулося в Маріуполі, це ось ці соціально-мистецькі проекти – дві спецподії. Це “ГогольTrain”, як уособлення, візія реальних фізичних культурних мостів між містами в країні: “Київ – Маріуполь” як шлях, але учасники потягу – з різних куточків країни (об’єднавча така історія). І друге – це опера на судноремонтному заводі і балет з кранів. Це неможливо повторити в будь-якому місці, тому що завод унікальний, море… І це об’єднало: до організації цієї події було долучено суспільство в реальному сенсі цього слова: представники влади різного профілю, волонтери… Тобто ось це і є такий потужний соціальний мистецький акт.

Читайте також: Рейв у вагонах і тату в купе начальника потяга: що відбувалося в “мистецькому потязі” ГогольTrain. ФОТО

У Дніпрі ми вперше будемо робити фестиваль. І там родзинкою є недобудоване метро, в якому ми створимо таку виставу-подорож “Прометей”. Це реальні два тунелі, куди глядач спуститься на певний час і опиниться в центрі міста прямо в такій печері. Це дуже цікаві такі відчуття… І це те, що теж неможливо теж ніде повторити, тому що тільки в Дніпрі станом на сьогодні є таке місце – метро, яке будується.

У випадку Вінниці настільки сильною виявилася візуальна програма, що я думаю, вона взагалі є системоутворюючою. Минулого року місцевий куратор Олександр Никитюк, об’єднав навколо себе дуже цікавих художників, зробив по-справжньому кураторську роботу і створив повноцінний культурний проект. Я його коли подивився, мене настільки це вразило… Я відчув, що спустився в підвал “Кристалу” і опинився насправді в Берліні, тому що щось подібне (не за змістом, а за формою) я бачив на виставках там, але взагалі не бачив в Україні. Це і картини, і кімнати…

Тобто якщо простежити рівень ідей, спосіб їх реалізації, атмосферу, яка була створена, що відбувалося з часом, коли глядач був там, це реально круто. Тобто програма відповідала тим стандартам, які дозволяють показати це в будь-якому куточку планети, а не тільки в Україні. Це високий рівень якості. І що теж важливо, таку програму неможливо було б реалізувати, якщо б не було такої кількості (ми називаємо це критична маса) художників, які творять у Вінниці тут і зараз. Тобто як на мене, це і є головна насправді програма, ядро (зараз і в майбутньому) саме фестивалю у Вінниці. Це його є фішка, і ми будемо максимально це підтримувати, розвивати, інвестувати саме в цей напрямок.

 

 

А Івано-Франківськ це спецпроект. По-перше, це був перший регіональний досвід, і це не була стратегія “Inoculation” на той момент (вже після цього досвіду ми прийшли до цієї стратегії). І там вже існував фестиваль “Porto Franko’, який теж був у такому замороженому стані. Ми вирішили поєднати ці два бренди і створити спецпроект “Porto Franko ГогольFest”. Але організаційний склад у “Porto Franko” вже існував, тому тут швидше мова йшла про певну співпрацю. І далі команда “Porto Franko” вже самостійно могла вести проект одразу майже – на наступний рік.

Тобто по суті це міг бути дуже крутий фестиваль сучасної опери і сучасної академічної музики. І в цьому була б його унікальність. Хлопці дуже нестандартні проекти привозили з усього світу, гралися вони в супер різних місцях (церква, музей, залізничний вокзал, підвал – де завгодно). По-друге, це сильна театральна складова, оскільки є місцевий театр з конкретною стратегією, баченням. І це література: там дуже потужний літературний осередок, дуже багато письменників звідти… Тому це ті три кити, які були в цьому фестивалі. Але знову ж таки, він пройшов ще дві сесії, дві літерації, і за різних причин зупинився. Станом на сьогодні він не планується на наступний рік, він заморожений.

І це приклад того, що от є чудові ініціативи, чудові квіти, які шаленими зусиллями були створені, і питання далі до суспільства: чому ми дозволяємо припинитися цій ініціативі? Ось є сучасна українська культура, є сучасний діалог на рівних зі світом, є імідж міста, є подієвий туризм (реально зі всієї України туди їхали)… І питання не конкретики “Чому такий проект зникає” – там є ряд причин, але загалом наша спільна система не передбачає піклування про такі проекти. Ми думаємо, що це воно якось само має існувати. І це певний діагноз.

 

 

Якщо ми говоримо про таку асоціативну історію, то на сьогодні маємо трикутник стосунків – це Маріуполь, Дніпро і Вінниця – де можуть бути регіональні якісь обміни, конференції і таке інше. Сьогодні є ще близько п’яти міст, які теж мають бажання проведення фестивалю. Це може бути Дрогобич, наприклад, це може бути Слов’янськ, Миколаїв, Харків, Ужгород, Львів… Думаю, що на наступний рік реально зробити ще два-три фестивалі. Питання  чи все буде погоджено. Тому що є все ж таки обставини: ми проходимо певний шлях разом, підготовчий, і за різних причин проект, можливо, не реалізується. Таке вже було з Бердичевом наприклад.

Знову ж таки, як на прикладі “Porto Franko”. Там довелося один рік провести, і фестиваль зміг сам іти далі. Але там були передумови, певна історія і досвід організації фестивалю самої команди “Porto Franko”. А з містами це все ж таки проходження певної школи. Тому ми маємо цей намір делегування проекту, щоб саме місцева команда ставала сильнішою і вела цей проект. Якщо так буде відбуватися, ми зможемо тоді вибудовувати дуже міцні регіональні стосунки: обміну спеціалістами, обміну мистецькими культурними продуктами і створенням спільних вистав. Чому, наприклад, тут не може через рік, через два, створитися спільна вистава акторів з Маріуполя і акторів з Вінниці. “Бути про що?” – от до чого ми йдемо.

 

 

Про театральну програму “Air ГогольFest”

Минулоріч у Вінниці було три вистави: “Bauhaus Tanzt”, “Парадокси злочину” і спецпроект в форматі резиденції “Транзит”. Цього року буде мінімум шість вистав, і це є, я вважаю, певною перемогою. Але дуже важливо зрозуміти логіку. З цими трьома виставами минулого року ми відпрацьовували ще й інфраструктуру, бо ми ж робимо це на заводі, це не театральне приміщення. Тобто треба зрозуміти, яким чином у цьому просторі буде відбуватися театр: де будуть гримерки для акторів, наприклад, чи безпечно заходити глядачам, де підвісити світло… Цього року вже хочеться якомога більше показати, але оскільки всього два дні (це ж не п’ять, не 10 днів, або не місяць, як Единбург), виникла ідея, розділити цей простір на дві сцени. Це буде мала камерна сцена (орієнтовно на 50-60 глядачів) і велика сцена (до 150 глядачів). Є просто фізичні обмеження, які ми маємо враховувати.

Частина цих вистав будуть міжнародними. Які саме, ще не можу сказати, бо ще не підписані остаточно договори. Але орієнтовно це буде швейцарська вистава, яка перемогла зараз на кількох фестивалях у різних куточках світу поспіль. І це дуже дивно, тому що коли ми почали перемовини, вона ще не мала цих перемог. Але це свідчить про якість і про те, що вона реально зараз в тренді, в топі, її хочуть. Можу сказати тільки, що її темою зустріч людини з системою. Можливо – історія розмірковування про певний бунт, про певну межу, де закінчується індивідуальність людська і де починається система, яка просто інколи стирає, знищує, або грає з індивідуумом. Я не оцінюю: погано це чи добре. Але вистава насправді дуже світла. І я давно не зустрічав такого проекту, який пропонує стільки одночасно різних переживань, емоцій і думок: як після, так і під час перегляду.

 

 

Окрім міжнародного блоку буде окремий сегмент для дітей. Тобто є дитяча програма, а є ще дитяча театральна програма, де буде одна чи дві вистави. Проект, який я вже можу озвучити, це “Кольорові ігри”, який орієнтований на дітей від 0 до 3 років, тобто зовсім маленьких. Здавалося б, а навіщо їх так рано вести в театр? Але якраз сенс і технологія цієї вистави полягає в тому, що вона створена з метою допомогти дитині познайомитися вперше з театром (що це таке). Я дуже люблю насправді цей проект, це щось неймовірне. Там будуть моменти, скажімо більш класичні, коли ви сидите у глядацькій залі, і будуть моменти, коли дитина матиме можливість з батьками, або без батьків, піти у простір сцени і повзаємодіяти з актором, з предметами, які там з’являтимуться, зі світлом… Тобто це така інтерактив-вистава.

Ми зараз працюємо ще з двома місцевими театральними колективами, і якраз визначаємо, де саме їхні проекти будуть показані: на якій зі сцен, або, можливо, на вулиці. І що важливо, ці вистави – вони будуть адаптовані у ці простори. Тобто це дуже важливий момент, для акторів це така дуже хороша школа – некласичних умов для вистави. На заводі “Кристал” це буде в колишній їдальні, якщо я не помиляюся. Це така дивна зала із дуже цікавими об’єктами на стінах, стовпами, великими вікнами… І ми не приховуємо цей простір, ми його максимально відкриваємо і забезпечуємо тільки базові технічні умови. Тобто вистава адаптується, і для глядача це буде якась зовсім інша подорож у світ, який буде створено у цьому просторі.

 

 

Я був у Единбурзі на міжнародному фестивалі мистецтв, і там вистави граються усюди. І сцени, якщо вони і є, то їх створюють просто якимось дуже дивним чином. Зали, бібліотеки – все перетворюється в театр. От ми навіть зараз тут сидимо, це був би простір, де постійно гралися б 5-10 вистав. У тебе – 20 хвилин на те, щоб вибудувати свою декорацію. І ти там 20-30 разів впродовж місяця граєш. І ти б’єшся за можливість зіграти. Це дуже серйозний ринок, якого в Україні немає. І я от хочу, щоб ця енергія з’явилася. Це зовсім інший погляд на театральне середовище, і на те, яким взагалі може бути театр. Тому ми з місцевими акторами пройдемо цей шлях і спробуємо зрозуміти, чи працює це в нашому випадку. Для глядача це теж цікавий досвід.

Наразі є два проекти. Одна вистава вже показувалася у Вінниці, але вона буде адаптуватися, бо знову ж таки, простір дуже впливає й інколи навіть додає певні змісти, яких у виставі не було, або вони були приховані. Тобто де грається вистава, це дуже важливо, і шлях глядача до цього місця це теж частина вистави. Це маємо зрозуміти. Поки що не можу сказати, що це за вистава, це сюрприз, але скоро викладемо програму. А друга – це поки що драфт. Тобто вона розпрацьована колективом десь наполовину, і зараз ми розробили спеціальну концепцію, яким чином ця вистава буде адаптована і доопрацьована саме під фестиваль. Я би сказав, що це буде спецподія в якомусь сенсі, яку неможливо буде повторити, бо тоді вона вже буде іншою. Тематично, як не дивно, вона співпадає з першою виставою, про яку я розповідав, – про людину і про обмеження, або можливості, в яких вона існує (це ж теж питання).

Щодо мови, то міжнародний проект буде гратися англійською. І це теж питання: чи аудиторія достатньо обізнана, щоб просто подивитися виставу англійською, чи потрібні субтитри. Буде українською, російською – різними мовами. Будуть вистави без мови взагалі, фізичні.

 

Про оперу-реквієм “IYOV” та її “непопулярність” в Україні

“IYOV” – це продакшн фестивалю. “IYOV” був створений у 2015 році, ще допрацьовувався, і от створилася така сучасна новітня опера. Це й сучасна українська інтелектуальна музика (молодих композиторів), це сучасне сценічне оформлення, це багатошарова відеопроекція, яка створює діджитал-простір, це оптимізований музичний виконавський склад (п’ять музикантів, п’ять співаків). І це все оформляється в певну концепцію, певну ідею: історія Йова (міф, архетип) і гострі питання (віри, випробування) сьогодні. Це ми не говоримо про якісь часи (ми не жили тоді), це історія про зараз, про кожного з нас, про нас як певну спільноту, про нашу силу (чи ми віримо, чи відповідаємо ми за це).

Ось є такий продукт. В Україні, скажімо, дуже малий попит на нього. Люди або не знають про його існування в принципі (це питання промоції, медіа, які взагалі здатні працювати з таким контентом і транслювати його). А друге чи взагалі є запит на такі проекти. В принципі це ж ми говоримо про оперу як елітарну складову, тобто вона сфокусована на дуже розмірковуючу аудиторію, якій важлива інтелектуальна складова більше, ніж просто розвага. Тому не всім цікаво це апріорі. І це дуже конкретний нішевий продукт, який у світі відвідує саме оперні топові фестивалі, різні нестандартні мультимедійні мультидисциплінарні вистави (в США кілька показів, і Роттердам був, Відень…), тобто були абсолютно різні майданчики. І дійсно в кінці 2018 року ця опера увійшла в 10-ку найактуальніших, найкращих опер світу (з 596, якщо не помиляюсь, варіантів). І це наша українська опера. Але навіть це не гарантує, що люди цим зацікавляться. Це теж питання до нас, до культури. Я думаю, що ми маємо насправді дати відповідь на це питання. Тобто: чи потрібна нам культура, чи потрібна нам наша культура. І якщо ми говоримо про театр як частину цієї культури, чи потрібен нам театр.

Оперу “IYOV”, створену за книгою Йова зі Старого Заповіту, у Вінниці вперше покажуть 18 жовтня. Вона стане головною спец-подією “Air GogolFest 2019”, і її адаптують спеціально під приміщення фестивалю. Ця опера розрахована на півтисячі глядачів, а квитки на неї продаються вже зараз.

 

Чому існують вистави, які ніколи не покажуть в Україні?

От “IYOV” як опера, вона може бути показана на класичній сцені в національній опері, або в державному обласному театрі. Так само вона може бути на території заводу показана. Може показана бути в приміщенні залізничного вокзалу, наприклад. Але звісно, що не все ти можеш показати усюди. От останній раз, коли я був у Вінниці, під час фестивалю Коцюбинського (перший мистецький вікенд “TICKET to the SUN” – авт.), була лекція “П’ять вистав, які я ніколи не привезу в Україну” (закордонних). Чому? Тому що неможливо їх показати тут, немає таких майданчиків, жоден театр не здатен обслуговувати таку виставу, ми не готові.

Йдеться про сучасний сценічний простір, який є у світі, про світло сучасне, якого немає в країні… Ви не уявляєте, яка взагалі ситуація з технічним оснащенням навіть державних театрів. Я вже не кажу, що весь незалежний сектор взагалі не має технічного обладнання, а намагається десь орендувати його за комерційними, дуже високими цінами. Це серйозне питання. І немає фахівців, які вміють з цим працювати (тільки пультів для введення світла є неймовірна кількість, і кожен має свою специфіку). Для цього потрібно знати мову, потрібно знати термінологічну мову, комунікувати, їздити на стажування, відвідувати профільні конференції. Це все в театрі відбувається. В нас або про це не знають, або дуже мінімізовано з цим працюють. А друге – це запит на такі вистави, чи нам цікаво взагалі, які там є топові європейські режисери…. Це ж теж по суті Голівуд: створюється щось, що визначає, яким театр буде найближчі 5-10 років. Це те, що постійно відбувається, це дуже динамічна історія.

 

 

От останній приклад – я щойно повернувся з Австрії: Місто Лінц, фестиваль “Ars Electronica” 40 років. Це фестиваль присвячений виключно технології і мистецтву. І ти там можеш подивитися такі проекти, де, наприклад, сидить оркестр 50 осіб, аудиторія, і робот, який танцює під музику Маляра. Чи можливий такий проект у нас? Хто на нього прийде? Взагалі, сама ідея такої вистави, вона у кого має з’явитися? Коли? В яких умовах?… А далі – просто елементарна бізнес-модель: за якою ціною має це продаватись, хто за таке готовий платити?…

Наразі це питання. Це питання зустрічі, перетину, інфраструктури, яка потрібна, кадрів, які потрібні (їх немає), аудиторії, яка каже: “я це хочу дивитися, мені потрібен соціальний театр, мені потрібен театр для дітей у школах, мені потрібен імерсивний театр, мені потрібен site specific театр, партисипативний театр, фізичний театр, мені потрібен сучасний цирк, а не цирк із тваринами”. Розумієте? Світ він рухається, а в нас дуже повільний розвиток театрального середовища, він швидше такий зафіксований. І більшість глядачів навіть не усвідомлює цього.

 

 

Фестивалі (не тільки “ГогольFest”, в принципі фестивалі) – це один з інструментів, який міг би допомогти принаймні показати альтернативні погляди на це питання. І вже далі можна створювати обмін, актори можуть їздити за кордон дивитися більше.

От я був на на стажуванні у Німеччині (місяць жив у місті Брауншвейг) і подивився в місцевому театрі весь репертуар – 40 вистав: всі опери, дитячі вистави, хореографія (окремий напрямок), драматичні вистави німецькою мовою і різні ще експериментальні проекти. І це все робиться в межах державного театру. Це така машина, це такий завод, який виробляє і кількість, і якість. І там репертуар дуже динамічно змінюється, тобто вистави не граються довго, навіть якщо вони дуже хороші. Там потужна сучасна драматургія, яка дає можливість нових тем, швидке реагування. Тобто є якесь питання, проблема, навіть у маленької групи людей, – створюється фестиваль, який присвячується саме цим соціальним проблемам, звозять учасників з усього світу, на це витрачаються шалені кошти, і люди можуть потім 15 хвилин стояти аплодувати. І вони аплодують не мистецтву, вони аплодують ідеї і повазі однієї людини до іншої. Ось про які цінності говориться. І театр це просто місце, де це кристалізується.

 

 

Навіть більше того, кілька років тому в мене була поїздка на одну з міжнародних конференцій в Сараєво (Боснія і Герцеґовина). І там розказували таку історію, що під час війни (тобто місто, інфраструктура, вся країна зруйнована, не було медіа і єдине, що залишалося – театр) один режисер створив виставу “Чекаючи на Ґодо”. Це такий дуже непростий регіон, де перетин культур, релігій, соціальних конфліктів різних, політики, геополітики… І люди з різних куточків країни просто йшли пішки, ризикуючи потрапити під кулі, щоб подивитися на інших людей, побути разом в просторі і подивитися цю виставу. Тобто театр може бути ось таким – чимось дуже важливим у суспільстві, ставити якесь дуже важливе питання, або бути певним місцем, де люди разом можуть побути хоч трішки в тиші, подивитися один на одного, в очі, можливо говорити, можливо ні. Театр про це. Це дуже фізичне, дуже конкретне відчуття. І саме це його відрізняє від кіно, від інших видів мистецтва (вони інакше діють, це інша технологія).

А який театр в Україні – це питання до нас. Яким ми хочемо його бачити. Я їжджу по світу, дивлюся різні вистави, я можу запропонувати як куратор певні альтернативні погляди. Я не кажу, що це добре, чи погано, я просто кажу: ось дивіться, у світі є ще такий, такий, такий формат театру.

Тому фестиваль (AirFest в тому числі) це, скажімо, такий свіжий ковток, який дозволяє от саме в цей період (з 18 по 20 жовтня), в рамках фестивалю, в рамках цієї території, в рамках цього часу, саме з цими людьми, побачити інший світ. Ми домовляємося про це. І там буде такий театр, який пропонує такий погляд, таку систему цінностей, такі меседжі, таку тему, такий стиль акторської гри, таку режисуру, таку сценографію. Це ж різна мова. І глядач просто опиняється в певному такому дослідженні, розмірковуванні, подорожі інтелектуальній.

 

Про важливість співпраці театрів

В Україні потрібні зміни. Це складний довгий шлях. Потрібні зусилля всіх сторін. І фінансування, бо театр – це достатньо дорогий вид мистецтва. В Україні ще немає сформованого ринку, і рівень гонорарів тут і в Європі – він не співмірний. Але це не значить, що це не треба робити. От ми, йдучи шляхом фестивалю (за ці 12 років існування “ГогольFest”), близько 100 вистав привезли в Україну і показали в різних куточках. Плюс на рівних створюємо спільні вистави, співпрацюючи з топовими театрами. І це той досвід, після якого ти не робиш крок назад.

Наприклад, коли ми спільно зробили театральну програму “Портофранко ГОГОльфест” в 2016 році, де кожна вистава була по-різному адаптована (навіть в існуючому театрі), це допомогло кристалізувати і відпрацювати ряд технологій. І хлопці, я дуже радий взагалі цьому досвіду, вони після цього почали абсолютно по-різному ставити вистави в самому театрі. З’явилася вистава про художника, яку вони грають у цеху, з’явилася “Гамлет-опера”, яка грається у підвалах, вони проводили й ніч у театрі. Тобто вони почали робити якісь неймовірні речі. Для державного театру в Україні це ноу-хау по суті. Але варто розуміти, що національний театр Івано-Франківський це керівництво Ростислава Держипільського, це й Олексій Гнатковський… Все ж таки це театр, який має певне бачення, візію, і вона відрізняється від багатьох інших театрів в принципі, українських.

 

 

А наприклад зараз ми із театром в Дортмунді робимо проект – обмін школярів з Маріуполем. Тобто наш режисер, наша команда їде з дітьми туди, репетирують там, потім в процесі півроку будуть діджитал-репетиції через стрім, і буде потім створена вистава на основі шекспірівської п’єси “Ромео і Джульєтта”. І прем’єра відбудеться в Маріуполі 28 квітня, одночасно з прем’єрою в Дортмунді. Ця вистава буде гратися одночасно в двох місцях, і через екран актори (діти) будуть взаємодіяти між собою. Тобто Джульєтта, наприклад українка, грає з хлопчиком німцем (Ромео) через екран. І глядач це бачить і тут і там. Це одночасно. Це треба усвідомлювати.

Це я навів приклад копродукції, коли різні інституції об’єднуються і створюють спільні вистави. Так само ми робимо зараз проект, в якому взагалі вісім країн бере участь. Тільки уявіть собі: вісім режисерів з різних країн створюють одну виставу. і один сценограф. який створює один загальний світ для всіх режисерів, один концепт і різна естетика. Ось те, що ми зараз робимо, і буде прем’єра в кінці травня 2020 року в Берліні.

 

Яким хотів би бачити український театр

Я хочу, щоб театр перш за все був важливим місцем для людей, які живуть в цій країні, і важливим місцем зустрічі для діалогу, і для питань різних. І мені здається, що саме український театр потребує певного переосмислення, ідентифікації самого себе в новій системі координат. Ми все ж таки маємо відповісти: який ми хочемо театр, з якими питаннями і сенсами він працює, які сенси він продукує, який глядач його дивиться, чи є наприклад театр візитівкою України в світі, чи нам це потрібно, чи ні. Тому театр – це потужний інструмент для діалогу, і мені здається, що станом на сьогодні цей діалог не відбувається так, як міг би відбуватися.

Для цього потрібно зусилля театральних колективів, театральної системи в цілому, держави, спільноти (тобто глядача). Тобто це синергія, це не може відбутися просто так. Просто так – це те, як воно є. І наші театри не часто виїжджають за кордон: ми якось не дуже вписані в міжнародний контекст. Якщо ми цього прагнемо, окей. Але ми маємо принаймні про це поговорити і визначитися, чи хочемо ми цього. Якщо нам не цікаві ці вистави, тоді можливо нам не потрібен якийсь шоукейс, щоб сюди привозилися топові європейські вистави, ми дивилися б і були в якихось сенсах європейських.

 

 

Це й якісні показники, критерії, які ми маємо самі випрацювати. Який рівень нашої акторської гри? Це ж теж питання. Чи створюємо ми конкурентних акторів? Знову ж таки – питання контексту: якщо ми дивимося на рівні міста, можливо все гаразд, якщо ми дивимося на рівні області, можливо теж все гаразд, на рівні країни… Але те, що я бачу за кордоном, я бачу, що наше театральне середовище дуже серйозно відстає, ми ніяк не взаємодіємо, нас немає там. І ми не дуже сильно розбираємося, що там відбувається.

От опера “IYOV” входить в 10-ку кращих опер. І всі ці опери – різні, створені різними країнами, і в кожній країні є свій театр, своя історія цього театру. Але є певні сенси, які сьогодні звучать на всій земній кулі. І ти маєш з цим рахуватися. Більше того – саме цей рівень допомагає тобі (те що називається глокалізація) мислити глобально – діяти локально. Це допомагає тобі на твоєму локальному рівні відчути саме місце сили, хто ти у цьому загальному культурному полі світу. Це риторичне питання.

А яким саме буде шлях “ГогольFest-у“, це наша спільна історія. В цьому випадку є завод “Кристал”, де насправді кристалізувалася вся мистецька еліта. Це дуже важливий момент, що з’явився простір, де люди можуть подивитися один на одного, поспілкуватися, подивитися на предмет мистецтва, з’явиться предмет розмови, діалогу, дискусії про якісь соціальні питання у своїй спільноті. Тобто є вперше в часі і просторі такий період. І це найбільша цінність. А далі питання: куди цю енергію направити.

Фото Ольги Мірошниченко та з архіву Vежі

Читайте також: “У кожного з нас свій фронт і автомат, з якого треба стріляти”: актор Олексій Гнатковський про сучасний театр і людей

Читайте також: Директор «ГогольФест» Максим Демський: «Ми хочемо абсорбувати аудиторію, яка не любить попси»

Читайте також: Кращі фото Air ГогольФест-2018 у Вінниці

Читайте також: “Дихай вільно”: організатори розповіли, яким буде Air ГогольFest-2019 у Вінниці. ФОТО, ВІДЕО

 

 

 

Автор: Катерина Дядюк

Поділитись публікацією
Вгору