«Земля загублених» Калитко: де заховалися Вінниця, Крим та в чому страх?

«Земля загублених, або маленькі страшні казки» – кожна із частин назви нової книги вінницької авторки Катерини Калитко несе такий смисловий зміст, який іноді як камінь: в один момент може стати як захистом, так і способом позбавлення чогось. Лише тиждень тому книга побачила світ, але вже зараз стала однією із найбільш обговорюваних.

«Земля загублених», «маленькі страшні казки», коли чуєш ці слова відразу уявляється фентезі зі всіма властивими йому картинками, але нова книга вінницької письменниці, поетки та перекладачки Катерини Калитко зовсім не про це. Які сенси закодовані у ці слова, та що ховається набагато глибше, ніж на поверхні говорили 23 травня в книгарні «Є».

Вінницька презентація – друга після «арсенальної». Модератор Олександр Вешелені відразу зазначив, що якщо на Книжковому арсеналі мова йшла більше про персонажів, то враховуючи рідне місто, розмова буде більше «географічна».

Письменниця розповіла, що до цієї книги йшла повних десять років. Напевно, це настільки довгий час, що деякі культурні оглядачі забули про Катерину Калитко  письменницю, асоціюючи її з поеткою та назвали «Землю загублених, або маленькі страшні казки» прозовим дебютом.

  • Безумовно, я передовсім поетка. Але я не вірю в те, що структрура художнього висловлювання дуже обмежена тією чи іншою формою. Проза — це інший темпоритм, інша довгота дихання і очевидно вона вимагає часу, їй передує якась велика внутрішня робота, якийсь перелом. В мене так, принаймі.

«Казка — це територія первісного жаху»

 

Якщо говорити про другу частину назви книги, яка в принципі абсолютно гармонійна з першою, враховуючи ставлення Катерини Калитко до казок та особисті вподобання. Письменниця розповідає, що їй хотілося, по-перше, відірватися від архетипу, при цьому зберігши посиланням на нього, тобто умовно показати місце звідки вистрибнув коштовний камін чи звідки він був вийнятий.

  • Казка — це територія первісного жаху і мені завжди здавалися найціннішими та найцікавішими страшні казки. Казка — це відзеркалення життя, але того життя, яке ти на жаль на щастя ніколи не проживеш і того, до якого тобі потрібно ще дорости. Для того, щоб подолати випробування, які в ній закладено, ти повинен вирости внутрішньо.

Катерина говорить, що тексти у збірці є вивертанням реалій, тому вони й казки, вони передбачають певні логічні ходи, яких в реальному житті людині можливо і не дано було б. Саме тому оповідання Калитко — казки, саме тому вони страшні. Письменниця також говорить, що тут ще є ця архетипна нажаханість, з якою народжується людина, адже вона народжується в світ, якого потрібно боятися. Саме це й різнить їх від казок — попри траплін для перестрибування деяких барєрів реальності, вони насправді вкорінені в реальність і герої Калитко намагаються зрозуміти як із цим жити, взагалі як жити  цим людям, які мають «базовий заводський набір».

Казки — це те, що часто асоціюється із магією, аналогічно і «Землі загублених», адже якась невідома (чи відома сила) зробила її такою. Якщо хтось вбачає тут властивий українській літературі магічний реалізм, то глибоко помиляється — його в оповіданнях Катерини нема, якщо спробувати його якось назвати, то це буде скоріш за все екологічний реалізм, хоча моментів, де ти очікуєш, що магія ось-ось, за словами модератора презентації, було в текстах дуже багато. Напевно, тут грає роль, те ювелірне вміння Катерини Калитко шифрувати глибокі сенси, які комусь можуть здаватися чистою магією.

  • Мені хотілося показати оту константу, яка залишається завжди, куди б ти не переступив, куди б не пересувався, чи в Україні, чи ти переходиш на іншу територію, але несеш той шматочок всередині себе і те, що живе всередині тебе, і те, що ти не можеш пояснити. Воно не є магією, але воно дуже часто ірраціонально моделює світ. Як це назвати, це вже питання термінології і, очевидно, що мені трохи лячно, що це найпростіше буде описати як магічний реалізм, хоча Ганна Улюра в своїй рецензії на цю книжку вже чітко сказала, що це не магічний реалізм. Якщо спробувати описати, то це буде якийсь екологічний реалізм або тощо. Тут така невидима нам логіка екосистеми, це те якраз, що я намагалася сюди закласти, – говорить авторка.

Вінниця, як Важкий пісок

Якщо говорити про Землю загублених, то Олександр Вешелені акцентував увагу на тому, що це Земля дуже сильний топографічний образ і його кожен читач буде локалізовувати по-різному і спочатку здається, що ця Земля загублених насправді існує тільки в свідомості автора та витворена ним для того, щоби подарувати якийсь дуже альтернативний світ, куди як багато хто з рецензентів і оглядачів каже, можна і втекти, і знайти себе, але з іншого боку є дуже велике бажання, спокуса, потреба, відшуковувати ці умовні топоніми, які у Калитко  неймовірно сильні.

На питання де ж починається Земля загублених, Катерина впевнено відповіла, що у Вінниці і що саме наше місто є своєрідною територією фронтиру, де завжди дуже близький перехід на інший бік, яким би він не був, де можеш трішки сховатися в себе, але, якщо вийдеш, то вийдеш в великий страшний світ, як у Гобіті.

  • Мені йшлося передовсім про те, щоби створити таку метафізичну категорію, де оселити себе, оселити всіх людей, яким буде потрібна ця втеча всередину, але безумовно це альтернативна географія, покладена на реальну і вона починається тут. Тобто, якщо говорити картографічно-географічно, в останньому оповіданні один із ключових персонажів, який намагається пояснити все і всіх, рухається із Важкого піску, який насправді лежить тут. Якийсь такий острів можливо, можливо й видимий.

Катерина говорить, що саме цей персонаж рухається вздовж ріки, несучи на собі всю цю мапу і проходить ті місця, які на цій мапі є, які вона носить на собі, але досі ніколи не бачила. Вона йде до моря, адже це дуже природній рух ріки і взагалі людської цивілізації.
Говорячи про територію, письменниця не забула нагадати, що південніше від Вінниці лежав історично у 18 століття і лежить досі ментально дуже важливий кордон із ханською країною і нам потрібно не залишати це поза увагою, коли ми думаємо про свій щоденний культурний бекграунд.

Говорячи знову про Вінницю, модератор провів аналогію із поетичною збіркою Катерини «Катівня.Виноградник.Дім», де Вінниця явна. В той час як у «Землі загублених» – це своєрідний квест у пошуках рідного міста.

  • Вінниця — це такий розпорошений текст у цій книжці, тому що вона є у всьому, що я роблю. Є герої, які не живуть вже на цій землі, які проводять свої життя де-інде, але вони носять шматочок цієї землі в собі і приїздять сюди або вбити, або вмерти, або ще якось переламати своє життя. Вона, наприклад, є у «Вітрі в порожній очниці», в «Лалібелі», у «Вері і Флорі» – цей Важкий пісок така метафізична категорія відображення Вінниці на сході себе самої. Хоча ніяких описових моментів тут немає, це хіба що цей дух, який тягне на дно. Насправді ж її є потрошку в кожному тексті.

Олександр відкрив деякий секрет, що саме «Лалібела» – це своєрідний ключик для відчитування вінницького тексту, але Вінниця і Поділля присутнє в багатьох текстах на рівні ментальному, таке собі своєрідне спостереження за типажем людей, які тут живуть. Модератор відзначив, що прослідкував у текстах транформаційні процеси, які знайомі також і йому. Мова йде про те, що люди спочатку бачать чуже, потім воно для них стає іншим, а потім раптом вони розуміють, що це своє. Також Олександр зазначив, що це водночас і запорука серединності, яка повязана із помежів’ям і парадокс в тому, що колись Поділля було помежів’ям, а тепер суцільний центр.

Катерина також розповіла про те, якими для неї є вінничани.

  • Для мене ключовою характеристикою тутешніх людей є те, що вони як діти. В хорошому і в поганому сенсі. Діти дуже жорстокі, але водночас діти і дуже наївні, не в сенсі тієї наявністі, яка дає змогу їх дурити, але в сенсі людинності та задивленності на світ великими очима. І от лавірування між цими двома крайнощами, між цими екстеремами, воно часом грає злий жарт з ними, а часом дає моменти такого рідкісного просвітлення, якоїсь такої тонкості, якої я дуже мало де зустрічала . За це я тутешніх людей люблю і тому мені з ними буває важко.

Після цих слів письменниця прочитала оповідання про те, як фотограф привіз в українську провінцію чорну ефіопську ікону і про те, як місцеві люди намагаються з нею жити. Це оповідання про одну із тих інакшостей, про яку так багато говорять перші рецензенти, про зацикленість в своєму світі, в своїх вірування та стереотипії.

Крим — загублена земля, яка лише сама може себе врятувати

Олександр Вешелені розкрив ще один секрет і тему, яку тут зможе відчути кожна людина, котра хоч раз побували на півострові. На обкладинці книги фотографія, зроблена Катериною Калитко в Криму. Це ще одна із топографічних та особистісних точок у книзі. Крим тут дуже розчинений, але й дуже явний. Модератор говорить також конкретно про досвід героїні в першому оповіданні «Вода», досвід замкнутого простору, який з одного боку здається самодостанім, а з іншого — самоокупованим. Брак води в оповіданні чітко простежується і браком води для півострова Крим. Саме тут чітко прослідковується аспект загубленої землі, території, яка фізично приєднана до більшого континенту, але сама для себе загубилась.

На питання Олександра, що письменниця шукала в Криму коли була там фізично і що шукає зараз, коли потрібно «проступати» через різні інформаційні, емоційні та політичні плівки, Катерина відповідала, що як кожна національно-свідома людина вона там шукала якихось точок із тим Кримом, яким він нам вже дістався.

  • Риторичне питання, напевно про те, як нам порозумітися, не отримало конкретної відповіді. Тому що Крим, який відійшов на цей час, яким би він не був загубленим, яким би він не був прекрасним, це не та земля, не та енергетика Землі, якою б вона хотіла себе бачити, якщо так можна говорити про землю, і те, якою б хотіли її бачити корінні мешканці півострова – кримські татари.
  • Я хотіла по-перше побачити, що залишилось від цього кримсько-татарського Криму і чи можливо його, зрештою, таким зробити знову. Чи можливе таке повернення, наскільки доречний ресинтимент до цієї території ніби пошук винного, пошук джерела проблеми, тригера, який запустив ось цю нашу теперішню ситуацію?  З іншого боку це територія дуже тонких сенсів, дуже красивих сенсів. Я періодично повертаюся до питання “а що би було з українською історією в альтернативному вигляді, коли б Богдан Хмельницький плюнув би на православ’я і обрав своїм стратегічним союзником. попри всі розходження, не Москву?”

Письменниця говорить, що їй дуже шкода цієї території, яка перетвориться на військову базу і далі ця експансія затиратиме ті культурні шари, які б могли дуже багато нам самим пояснити.

  • Попри всі набіги, історії взаємин, зрад і якихось політичних непорозумінь, тут була дуже тісна співпраця. І ханська Україна – це та тема, яку ми ще маємо усвідомити в своїй ідентичності, хочемо ми цього чи ні. Український козак, яким ми його уявляємо, не виглядав би так, якби він не був людиною фронтиру, не був наближений до Османської імперії. Він не носив би шароварів, оселедців і кривої шаблі. Все було би по-іншому, якби ця територія була би дещо далі і дещо менш близька до нас. Мені хотілося якось відшукати чим ми ще пов’язані, чим ми можемо допомогти одне одному. Наразі це виглядає так, що ця Земля загублених загубилась, і поки сама себе не знайде і не зрозуміє куди вона рухається ми не знайдемо цих взаємин.

Образ фортеці, Балкани та еротика

Олександр Вешелені, який є одним із перших читачів книги і, напевно, одним із найбільш чутливих до тонких сенсів, також зазначив, що як мінімум у трьох оповіданнях помітив образ фортець. А Вінниця, як відомо, була найсхіднішим містом, де була фортифікація. Якщо у Олександра фортеця викликала відчуття прихистку, але водночас і абсолютно втраченого та загубленого світу, який розвалюється, то у Катерини це в першу чергу образ кордону. Кордону травматичного, який виростає як шрам.

  • Я страшенно люблю в Меші Селімовича цей образ фортеці, в нього він виведений як міська фортеця, місце в якій страчують, фортеця, яка позначає межу міста. Але й людина-фортеця, яка замикається в собі і мусить захищатися, і яка є єдиним прихистком для себе, але не є територією безпеки, яка може так само сама себе всередині стратити . Цей образ мені також здається важливим. Взагалі і фортеці, і віллі, і ці сліди людської присутності та їхні образи, їхні відрефлексовування в літературах – це візуальна метафора того, як руйнується наша присутність. Це, по-перше, свідчення минувшості нашого життя, а з іншого боку показує наскільки крихка людська надійна вкоріненість в ґрунт. Ці фортеці є також проявом тафофілії, коли на моменті розкладання людської присутності ти бачиш механізми як будувалася ця людська присутність, чого вона коштувала.

Олександр розповів, що спостерігав, як люди, котрі вперше висловлювалися про цю книгу, говорили, що тут дуже помітна залюбленість Калитко у Балкани та робота з Балканами. Насправді ж найбільше Балканів, але зовсім інших, ніж в балканських письменників, в двох оповіданнях «Хлопчик і син» і «Море нас поглинуло». Катерина свідомо «писала» ці Балкани саме такими і саме таку «долю» їм надала.

Письменниця говорить, що в неї не було мети написати саме про Балкани, а це просто історії про маленьких людей, про маленькі трагедії, про ті замкнуті спільноти не лише на Балканах.

  • Кожна із цих спільнот – замкнена, і в цьому лежить одна із основ трагедії, яка там розгортається, оскільки будь-яка замкнена спільнота породжує потворні форми людської взаємодії. З одного боку мені хотілося показати життя в закритих спільнотах і що з цього вироджується, а з іншого – що не дуже воно відрізняється, просто є якась географічна відстань, яка насправді таки умовна .

На останок Катерина Калитко розповіла про свої враження після перших пяти днів, коли книга потрапила в світ. Письменниця говорить, що їй несподівано та приємно, що відразу щиро відгукнулося стільки людей саме на рівні сенсів. Авторка каже, що люди дуже по-різному сприймають книгу. Нещодавно, критикиня Ганна Улюра написала рецензію абсолютно у феміністичному ключі, за що Катерина їй безмежно вдячна.  Вона говорить, що подібні рецензії дозволяють і їй по-іншому глянути на книгу.

  • Ганна підвела ось цю алюзію жінки-євнуха від якої суспільство відтинає всі її функції за фактом народження жінкою, починаючи від нуклеарної сімї, закінчуючи суcпільством, яке її формує. Коли мова йде про землю, яка народжує і поглинає, то очевидно, що хтоніку потрібно прив’язати. Персонаж, про якого там йшлося, він не є хтонічною богинею, він є породженням хтонічних богів, але він нещасний фактично із тим моментом свого народження. Він не знає що робити зі своєю долею, як і всі персонажі

Письменниця зазначила, що якщо їй вдалося закласти в книгу багатошарові сенси, які кожен може прочитати по-своєму, то напевно це найкраще, що з нею сталося. Адже головної її метою було, щоб кожен міг знайти в ній своє місце, зрозуміти, що він не чужий, що не є неістотний.

Наостанок ще багато говорилося про інакшість, яка є одною із основних ліній у книзі, про еротику, яка настільки органічно вливається у тести, про гендерну ідентичність, яка є питомою частиною людської культури. Катерина акцентувала, що її обовязок, як автора, говорити про це.

Під кінець презентації всі відвідувачі могли придбати книгу, отримати автограф, а деякі навіть вже висловлювали перші враження від прочитання.

Позначки: , , , , , , , , ,

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією