Вінниця врятувала їх від війни: як Vежа вчила журналістиці дітей-переселенців з Донбасу

Печиво, блокнотики та трохи ігор – ось й усе, що знадобилось, аби зробити трохи щасливішими 17 діток, які разом із батьками вимушено залишили свої домівки на тимчасово окупованих територіях і переїхали до Вінниці.

З нагоди Дня Святого Миколая команда Vежі завітала до малечі віком від 5 до 12 років, які вже два роки живуть у нашому місті, ходять до наших шкіл та садочків, їздять із нами в громадському транспорті та мають за плечима настільки тяжкі життєві історії, про які їхні однолітки-вінничани навіть не здогадуються.

Ця малеча повністю зруйнувала стереотип, який у певній мірі є у багатьох мешканців «мирних територій» – нібито переселенці дещо «відлюдькуваті». За дві години ми поринули у дитинство й самі: стільки обіймів та щирого сміху отримуєш далеко не щодня. Здавалося, і самі журналісти стали ближчими між собою.

Втім, попри всі усміхнені обличчя, було видно – дітям дещо не вистачає уваги. І це при тому, що вони – живі-здорові, живуть із батьками та з першого погляду ніби й не мають серйозних проблем. Коли ми говорили українською – вони, здебільшого російськомовні, прислухалися й ловили кожне слово; коли ми вчилися граючись, вони з радістю «підхоплювали» ідеї. А під час серйозних відео про історію і сьогодення Вінниці – по-дитячому безпосередньо їли мандаринки та печиво.

Гурт «Очеретяний кіт», який приїхав аби зіграти для малечі, дуже природньо влився у атмосферу дитячого свята: музиканти співали разом із дітьми свої нові пісні, грали на кількох інструментах, спілкувались та роздавали автографи.

За якихось кілька годин ми встигли познайомитись і навіть подружитись із дітьми, зауважити звички та характери юних, але вже багатогранних особистостей. Наприклад, 9-річний Мирослав підходить до усіх по черзі та просто, без жодного слова, обіймає.

Трохи менша Світланка радіє, що їй пощастило зайняти місце між двома Анями, тож увесь час загадує бажання.

Діти у своїй більшості, за винятком кількох старшого віку, мало знають про місто, яке стало їхньою новою домівкою. Це з’ясувалося під час ігрового інтерв’ю. За задумкою, кожна із команд мала обрати одного «респондента» та, приміряючи на себе роль журналістів, розпитати його про що-небудь. Справжні, дорослі журналісти, «курували» процес.

Перша команда, під егідою Віталії Мазур, обрала респондентом Святого Миколая. Логічно, розпитували вони його переважно про те, які подарунки «журналісти» від нього отримають. Оригінальне питання поставила Аня – дівчинка поцікавилася, що робить Миколай після того, як рознесе подарунки. «Миколай», роль якого приміряв на себе Мирослав (той, що любить обійматися), відповів, що товаришує з Ісусом та допомагає йому направляти неслухняних діток на шлях добра.

Друга команда під керівництвом Дар’ї Гоц обрала респондентом Сергія – «гонщика-поліцейського», який розповів про свою «професію». Як заявив хлопчик, вдень він «ганятиме», а вночі патрулюватиме вулиці. Щоправда, разом із мамою. На запитання іншого хлопчика, як же при такій «завантаженості» Сергій відпочиватиме, той відповів, що «не спатиме». Його молодший брат, Костя заявив, що не відставатиме від брата, а буде пожежним. При  цьому, вдома у нього буде цілий автопарк із поліцейських, пожежних та гоночних автівок.

Третя команда під координуванням Юлії Плахтій обрала респондентом Влада – «Вінницького Міністра культури» (у сірому светрі). Той запропонував «журналістам» розповісти точку зору «громадськості» про те, які нові свята варто запровадити у Вінниці

У результаті вигадали «День роздачі безкоштовного молока та морозива» та «День, коли всі мають прикрашати свої будинки аплікаціями». Втім, «Міністр культури» вирішив кардинально змінити «тему» і запропонував зробити «пересувного стратегічного мамонта, який охороняв би місто, маючи при собі весь можливий арсенал зброї та керований всього двома людьми». А ось інший учасник команди, Ярослав (у синьому светрі), запропонував «робити всіх щасливішими», запровадивши день, коли всіх безкоштовно «кататимуть» на літаках, дельтапланах, повітряних кулях та інших літаючих засобах, а уввечері цього дня всі дружно запускають в небо «китайські ліхтарики».

Більшість спілкувалась із нами російською, проте дехто відкрито й вголос зізнавався, що йому соромно, що українська мова поки «не далася».

Звісно, користуючись нагодою присутності на святі неймовірного «Очеретяного кота», ми не могли не запропонувати музикантам разом із малечею виконати «Щедрика» і таким чином приєднатися до флешмобу #Щедрик100Challenge. Не судіть надто суворо! 🙂

Як пояснила авторка ідеї такого свята, Марина Однорог, головною метою було показати дітям, що ми до них відкриті. Якщо забути про те, що ці діти втратили власні домівки й кардинально змінили коло свого спілкування, то загалом вони – звичайнісінькі діти. Кожен із них захоплено розповідає про свої мрії, намагається виділитися, обожнює мандаринки та любить гратися. Сподіваємось, ми залишились в серцях цих дітей так само, як і вони – у наших.

Фото Андрія Завертаного, відео – Сергія Немировського

Позначки: , , , , , , ,

Автор: Vежа

Адміністрація сайту

Поділитись публікацією