Вінниця курортна: один день на Бузі. ФОТОРЕПОРТАЖ

Поки термометри по всій країні тріскаються від шалених градусів спеки, її громадяни – кому не пощастило в цей час гайнути на моря – панічно шукають, як зменшити вплив африканської температури та знайти бодай якесь полегшення від аномальної погоди.

У “місті фонтанів” Вінниці, принаймні діти можуть використати водограї не за призначенням і плескатися в струменях води досхочу. Однак вигляд офісного працівника, який знімає костюм біля того ж Атланта, аби освіжитися, може викликати не зовсім спокійну реакцію перехожих, не кажучи вже про поліцію.
О, так, прямо посеред міста ми маємо “джерело життя” – Південний Буг, однак наважитися в ньому скупнутися можуть хіба що повні відчайдухи.

Проте яка б жахлива вода не була в річці (і як наслідок – у кранах вінничан), Буг все ж дає можливість хоча би трохи “знизити градус” і насолодитися природою, у якої, як відомо, не буває поганої погоди. Ми вирішили провести один вихідний на Бузі, аби нагадати вінничанам і показати туристам, що попри його “квітучий” стан, річка ще може дати нам багато можливостей для відпочинку навіть у такі спекотні дні.

Прогулянку Бугом, що природньо, ми почали з його набережної, а точніше з найбільш облаштованої її ділянки – біля фонтану “Рошен”.

 

 

Лише увечері тут збираються тисячі людей, але вдень – досить тихо. Майже відразу при вході на набережну тут пропонують орендувати катамарани або й моторний човен з навісом. Невеличкий катерок довезе ваз від набережної до скелястого мікрорайону Сабарів по Бугу через всю Вінницю за 100 гривень з людини в обидва боки, але до Сабарова ми ще повернемося.

      

Катамарани тут двох видів: двомісні та стильні помаранчеві “Pelican”, і майже чотиримісні білого кольору: останні більші, але менш сучасні та зручні в управлінні.

   

Вартість прокату не залежить від моделі катамарану і становить 35 гривень за півгодини оренди з людини. На “Пелікані” більше двох людей ніяк не вміститься, а більші катамарани – окрім “передніх” водійського та пасажирського місць – мають ще й два “лежачих” позаду. За потреби клієнтам дадуть рятувальні жилети, в т.ч. і дитячі.

 

Як правило на вихідних своєї черги, аби дочекатися вільного катамарану потрібно почекати десь 15 хвилин-півгодини, як пощастить. Після запису в чергу можна очікувати свого виходу на Буг у кав’ярнях та пабах, розташованих поруч, деякі з яких мають літні тераси. У нас такої нагоди цього дня не було, тож ми майже відразу завантажилися на борт.

На катамаранах можна плавати лише у визначені зоні поблизу острова Кемпа, обмежено буйками, а також центральним мостом. Загалом відстань від імпровізованої пристані до крайнього буйка складає менше кілометра, тож протягом 30 хвилин можна пропливти усю дозволену відстань принаймні двічі.

Але поспішати не хочеться.

Враховуючи те, що в цьому місці Бугу немає судноплавства, тут у великій кількості живуть, купаються, літають і сохнуть на рештках колишнього мосту качки та каченята. За час, поки ми гребли на катамарані, ми їх тут бачили десятки.

 

Вздовж узбережжя безлюдного острова Кемпа щедро поросли лілії: раніше в ці зарості можна було навіть запливати, але тепер власники катамаранів попереджають, що йдеться про “червонокнижні” рослини, тож їх потрібно обходити стороною та любуватися на віддалі.

Між ліліями плавають якісь заіржавілі металеві конструкції, на них сидять ті ж самі качки та чайки. На жаль, жодної іншої живності окрім пернатих ми тут не побачили.

   

Зате помітили хлопчаків, які таки допливли до острова з набережної і тепер стрибали в Буг з кам’яних брил. Побачивши нас з величезним обєктивом вони спочатку знітилися, але потім почали демонстративно на камеру вистрибувати щонайвище, роблячи в повітрі різні вихиляси.

 

Хлопці зупинялися лише коли поруч у фарватері проходили прогулянкові судна – Ляля Ратушна та Микола Пирогов – або ж як швидко проходили річкою невелика “моторка”, тягнучи за собою екстрималів на водних бордах.

Не бажаючи надто набридати підліткам-стрибунам, ми рушили ближче до світломузичного фонтану, який в той час показував денне шоу. Поки пливли – зауважили милу картину пропливаючого на човні з навісом батька із сином.

На катамарані можна підпливти впритул до огороджувальних буїв фонтану і зупинитися: в тут практично немає течії, тож аби лишатися на місці не потрібно “кидати якір” – достатньо просто припинити крутити педалі. Якщо орендувати катамарани ввечері – а працюють вони до 22:00 – можна комфортно дивитися лазерне шоу на фонтані з максимально близької дистанції, не займаючи нормальне місце для перегляду за кілька годин до початку на набережній.

Звісно, фонтан в такому разі ви бачитимете не фронтально, однак це все одно значно більш комфортно, ніж з берега. Приблизно так це виглядає увечері:

   

 

Кораблі

Але окрім катамаранів на Бугом можна прогулятися і більшими суднами: раритетними “динозаврами” суднобудівництва, створеними понад півстоліття тому машинами, які ходять по воді під назвами “Ляля Ратушна” та “Микола Пирогов”. Так, вони досі ходять і альтернативи для річкових прогулянок у Вінниці їм немає.

   

 

Ці двопалубні агрегати готові доправити вас з пристані, яка розташована навпроти центрального автовокзалу – зовсім неподалік набережної “Рошен” – до мікрорайону Сабарів за 50 гривень з людини (40 грн. – зі студентським квитком, 30 грн. – дитячий квиток) і приблизно за 40 хвилин.

 

Попри відсутність елементарного комфорту типу вбиральні (не кажучи вже про якийсь ресторан на борту), прогулянка ними лишає чудові враження: виключно за рахунок природи, яку ми бачимо під час прогулянки.

Крім того варто зауважити, що купити напої, морозиво чи поп-корн можна безпосередньо на пристані, адже з моменту сходження на борт і до повернення на набережну такої можливості у пасажирів більше не буде.

Під звуки корабельного гудка ми неквапом вирушаємо в бік скелястого Сабарова, де розташована ще й невелика ГЕС. Кораблик проходить під центральним мостом, проминає вже оглянуті катамарани і рухається вздовж вулиці Коріатовичів.

   

Тут ми ще не одноразово зустрінемо вже знайомих качок, а також чапель, які діловито шукають їжу попід берегом, а за всією цією ідилією з чергової вінницької недобудови спостерігає Доктор Хайзенберг.

 

Уздовж нашого шляху – пляжі та пристані, невеличкі причали на приватних подвір’ях, і загального користування, звідки вінничани виловлюють з Бугу залишки риби.

   

 Цього разу ми не зустріли тут байдарок, які зі своїми човнярами також полюбляють тут гуляти, зате не могли не помітити навіки пришвартованого, яскраво-іржавого баркасу.

   

Поруч з ним – “рятувальник”, готовий в будь-який момент прийти на допомогу, якщо на воді сталася біда.

Нарешті ми підпливаємо до одного з найбільш вигідних та природніх оглядових майданчиків на річці Буг у Вінниці: схилу за кладовищем, що поруч з психіатричною лікарнею ім. Ющенка. Тут і в будні – багато людей: закоханих пар, молодих компаній та рибалок, а на вихідних – і поготів.

 

Ми повертаємо ліворуч вздовж русла і наближаємося до Сабарова. Тут бачимо легендарний камінь, на якому Михайло Коцюбинський любив писати свої твори: на камені встановлена відповідна меморіальна табличка. Однак цього разу тут ми зауважили не письменників, а двох чоловіків середнього віку з пивом, які засмагали у вечірніх променях сонця зовсім без одягу.

   

Нарешті ми дістаємося Сабарова: біля берега видно невелику пристань, а зверху на скелях – напис “капслоком” у стилі відомого голівудського “Не сміти!”. Щоправда, нещодавно частину деяких літер хтось зламав.

 

Наш корабель перебуває на Сабарові не довше 10-15-ти хвилин: за цей час його пасажири ледь встигають пофотографуватися та збігати у вбиральню.

 

Вона тут – у жалюгідному стані: класичний крихітний деревяний будиночок, що вже майже розвалився, та ще й “замінований” по-периметру відомим речовинами. Тож люди змушені справляти свої потреби неподалік: не кожен наважується зайти всередину, власне, туалету.

Ще минулого року відразу біля пристані був невеликий вагончик-кіоск, де можна було придбати напої, шоколадні батончики, якесь печиво дітям: загалом, нехитрий асортимент звичайного “ларька”. Однак кілька місяців тому він дотла згорів – тепер про нього нагадують лише сліди згарища. Тож усім, хто потрапляє сюди на кораблі потрібно потурбуватися про перекус абощо заздалегідь: найближча торгова точка розташована за кілька кілометрів звідси, у самому селищі.

   

У гарну погоду, а особливо на вихдіних у підніжжя скель на Сабарові збираються відпочивальники на пікніки: по всій галявині розставляють мангали або ж просто палять вогнища, обирають місця у затінку, яких тут не так і багато. Місцину облюбували і велосипедисти: крізь Сабарів проходять веломаршрути, які з’єднують місцину зі Старим містом у Вінниці.

 

Зрештою, після гудка з “Лялі Ратушної” треба поспішати вертатися на борт – корабель довго не чекає.

 

Ще трохи більше півгодини вже надвечірньою річкою, поруч з братом-близнюком “Лялі” – “Миколою Пироговим”, під пильним оком Доктора Хайзенберга, який споглядає за річкою з великого графіті на недобудові, ми швартуємося біля центрального мосту.

     

             

Нас очікує традиційне вечірнє шоу на найбільшому в Європі світломузичному фонтані. Воно вже добряче приїлося місцевим, але не припиняє вражати туристів, яких щороку стає більше у Вінниці.

Фото Андрія Завертаного

                                             

Позначки: , , , , , , , , , , ,

Автор: Андрій Качор

Головний редактор Vежі

Поділитись публікацією
  • simaasan

    Сабарів шкода – загиджений просто неймовірно.
    Не розумію чому сміттєва компанія, що обслуговує власне жилі будинки Сабарова не може поставити тут кілька вандалостійких контейнерів і вивозити сміття раз чи два на тиждень.
    Для них це було б дуже гарним репутаційним вчинком.
    Можливо проблема в тому що через дамбу не можна рухатись автівкам, але ж зі сторони старого міста заїзд таки існує.