У Вінниці на Coda Fest були «Oborotni» – життєвий перформанс від донецького аматорського театру

Безмовний аматорський театр – це перша асоціація, яка виникла у мене, коли на сцені з’явилося шестеро персонажів у чорних плащах із заклеєними ротами. Я ще не знала, що «Oborotni» від «Театр «13», що родом з Донецька під кінець вистави змусить мене переживати емоції на грані, і кожна емоція застрягатиме в горлі клубком – так динамічно і різносторонньо вони змінювалися.

Ще перед виставою – хоча, це більше перформанс, що потім мені підтвердила режисер під час спілкування – здивував мене факт, що дивитися постановку прийшло чимало людей. На постановку аматорського театру. У Вінниці. Це в той час, як у сусідній залі «Люди Fusion place» хтось чутливо виспівував пісні «Віа-Гри» у караоке. Не в образу вінничанам. Швидше це про багатогранність людей і людського. Менше з тим. Повернімось до вистави.

img_0854

В залі зручно вмощуються глядачі. Гасне світло, залишаючись лише над сценою. На біле полотно проектується відео. І по черзі герої відео з’являються на сцені. Першим виходить високий блондин з довгим волоссям, зав’язаним у хвіст. В його обличчі читається сумнів, розпач, а скручене тіло демонструє стан майже безвиході (майже, бо вихід все ж є, просто має бути). Чоловік тягне за собою обшарпану валізу. Вже за мить здається, що все навпаки – вже валіза заволоділа чоловіком і тягне його вниз, прибиває до землі. Стає його безпорадним тягарем, наче хрест Ісуса – він мусить його пронести і донести.

img_0865

Спостерігаючи за багатогранною палітрою емоцій актора, я вже не думала про те, що це аматорський театр. Швидко зрозуміла, що він нам хоче показати – у кожного з нас є свій тягар. Як ота валіза без ручки – викинути чи то шкода, чи то звикли і не можем вже розлучитися. І навіть отриманий тягар страждань часто тягнемо за собою, звикаючи страждати, не уявляючи, що жити можна інакше.

По черзі з’являються й інші актори. Дівчата. І знову лише завдяки емоціям та особливій хореографії вони розказують без жодного слова свою історію. Одній все хочеться підігнати себе під стандарти краси за допомогою одягу.

img_0955

Інша себе відмежувала від зовнішнього світу великою чорною парасолькою, що символізує її психологічний панцир. Ще одна героїня також переймається своєю зовнішністю – вона дивиться в дзеркало і ненавидить його. Точніше себе. Але це зловісне посріблене скло володіє нею і змушує ненавидіти своє відображення ще більше.

img_0919

  • Чомусь, саме ця вистава людям подобається більше від усіх. Я кажу: «Люди, ви що? В ній же немає ніякого підтексту чи особливої глибини. Все дуже прямо». Хоча, насправді, це й наша улюблена вистава. Перформанс точніше. Ми ще в Донецьку коли були його придумали. Три роки тому. Загалом в нашому аматорському театрі 30 акторів. Ніхто з них не професіонал. До нас може прийти хто завгодно. Ми вчимо. І робимо вистави, які виходять за рамки класичного театру. Нам подобається ламати ці канони і стереотипи, – каже режисер театру Наталя Волчек.

Та, врешті, один канон залишиться і залишатиметься незламним – це любов. Саме вона, врешті, допомагає героям постановки скинути зайве – звільнитися від тягаря. Вони розклеюють роти, і починають говорити. Про свої мрії та дитячі фантазії. Про все, що дарує їм радість.

img_1038

Любов допомагає чоловіку, який першим з’явився на сцені, відкрити валізу, щоб випустити і викинути ношу. Особисто мені цікаво було, що там. Відповідь не забарилася – у валізі були… кульки. Червоні надувні кульки. «Не така й важка та наша ноша, як спершу здається» – промайнула думка. А в руках я вже тримала червону кульку, подаровану кимось із акторів…

Позначки: , , , , , ,

Автор: Віталія Мазур

Журналіст

Поділитись публікацією