Татуся Бо: «Суржик – це мова довіри і спосіб творення смішного»

Вона відома блогерка та письменниця, у Фейсбуці її читає більше, ніж 56 тисяч людей, кожен її пост викликає жваве обговорення та безліч репостів. Її суржик смачний та живий, а слова завжди доречно «міцні». Але Татуся Бо настільки багатогранна особистість, що смакувати спілкуванням з нею хочеться годинами. Що ми й зробили суботнього ранку.

«Життя воно яке: сьогодні зранку сонечко, а до вечора вже може бути хмарно. Сьогодні ми сміємось, а завтра будемо плакати. У цьому багатогранність життя, ми ж не одновимірні , не плоскі» – сказала наша героїня майже наприкінці розмови, але це якомога краще характеризує саме її та цю ранкову зустріч.

Якщо ви спостерігали за діяльністю Татусі Бо у мережі, то могли подумати, що це така собі «дєрзкая женщіна», але вже з першого «Доброго ранку» і посмішки, ми розуміємо, що перед нами на диво мяка та глибока душевно людина. Її мова спокійна, посмішка щира, а міміка завжди показує те, що всередині і протягом розмов цих «середин» ми побачили декілька.

Так, як Татуся приїхала до Вінниці з презентацією книг, то розмову почали саме про літературу. А можливо й тому, що вже після вітання письменниця подарувала нам свої «Засиналочки».

«Це наша спільна з дочкою книга»

Татуся розповідає, що видавці були налаштовані на те, що зможуть видати дорослу книгу, адже з видавництвом Vivat письменниця співпрацювала як перекладачка книги Світлани Алєксієвич «Цинкові хлопчики».

  • З Віватом ми швидко домовилися, я дуже хотіла, щоб «Засиналочки» вийшли і решта умов, такі як фінансова частина і тому подібне, мене вже не цікавили. Гонорар, який я отримала за книгу, передала благодійникам. Кажуть, для того, щоб Бог щось дав, треба щось віддати. Ми вирішили, що першу книжку віддамо повністю, а далі можливо це і стане якимось певним моїм заробітком.

Письменниця із задоволенням розповідає про те, що книга їй дуже подобається, а особливо ілюстрації, адже вони тут справді прекрасні. До того ж, редакторкою була хороша подруга Татусі Ольга Дубчак, котра, за словами авторки, володіє прекрасним почуттям гумору та відчуттям авторського стилю.

Натхнення та свого роду співавторкою книги є маленька дочка письменниці — Надійка.

  • Ви ж в курсі, що в мене є младєнєц Надєжда, яка скоро по популярності пережене мене і решту блогерів. Надя народилась довгоочікуваною та дуже жаданою дитиною. Як от, наприклад, я хочу казочку про дракона, який рятує принцесу на бульдозері. Дякувати незнаю кому, можливо викладачам своїм університетським чи з училища, чи Богові, я маю можливість вигадувати це все. От коли вона засинала ми вигадували такі історії.

Татуся говорить, що згодом вона вирішила, що ці історії можна «оформити» в книгу саме таких цікавих та коротких віршиків, оповідань, казочок перед сном, щоб не перевантажувати дітей довгими текстами. До справи авторка підійшла досить серйозно, щодо деяких нюансів у книзі навіть консультувалась із дитячим психологом. Наприклад, щодо казочки про Страшулю.

  • Діти люблять вигадувати собі різні страхи і це нормально, що дитина вигадує  якісь страшні дитячі історії, щоб потім їх боятися та вигадувати захисні функції. Такими історіями ми частково намагаємось побороти страхи. У нас, наприклад, було, що під ліжком живе монстрик і Надійка навіть боялась спати на тому ліжку. Так я вигадала історію про те, що там живе не монстрик, а Страшуля, яка навіть її боїться, тому, коли заглянеш під ліжко не побачиш.

Фактично всі «Засиналочки» взяті із реального життя Татусі, є історії, які розповідали друзі та знайомі. Тут письменниця згадує і ситуацію, коли дочка не засинала допоки татко не перецілує всіх її ляльок, а потім її — так народився вірш «Поцілунок». Вона говорить, що відкриваючи майже кожну сторінку згадує за яких умов було написано те оповідання або вірш.

  • Ця книжка для мене дуже особлива насправді, бо це така тепла материнська відвертість певного роду. Кожна мама вона проходить через свій перелік помилок, ламає свої стереотипи, нав’язані суспільством, і в кожної мами свій шлях. Ось це певного роду мій шлях, частина шляху. Мами дякують, дітки дякують, тати дякують і навіть бабусі з дідусями дякують. А це надзвичайно приємно, – говорить Татуся.

Письменниця наголошує на тому, що Надійку дійсно можна вважати співавтором і малеча так і говорить. Коли донці було три роки Татуся гра з нею у гру, коли вона вигадувала рядок, а Надійка мала заримувати його.

  • Це було весело і цікаво, ми вигадували смішні історії, небелиці. Я за освітою педагог, тому я чітко памятаю як впливає розвиток фантазії на дитину, то спеціально в дечому подавала такі вправи. Зараз вона із задоволенням сама просить “мамо, давай будемо плести”.

Другу свою книгу «Тортик для котика» на момент нашої розмови Татуся ще не бачила, але дуже солодко про неї розповідала.

  • Для людини, яка намагається не їсти солодкого і різних тістечок читати її буде надзвичайно важко, бо книжка ндзвичайна смачна. Там кожні ось ці тістечка, кремові хмаринки все настільки яскраво промальоване, настільки деталізоване, дітям має сподобатися. Книжка має певну практичність, бо ній є рецепт смачного та простого тортика за яким мама навіть з маленькою дитиною може приготувати навіть просто вдома.

Письменниця розповідає, що їй захотілось відійти від стандартизованої дитячої літератури і мама в книзі зображена дуже сучасною: вона користується різними гаджетами, вільно спілкується з дитиною на різні теми. Авторка говорить, що тут мами можуть впізнати себе.

  • Мене критикували за ілюстрації, коли я виклала їх у фейсбуці і ми почали трохи промотувати книгу. Завжди з’являється декілька людей, своєрідних ортодоксів радянської бібліотеки, в них ще ті стандарти та образи живуть із радянської літератури і лисички в вишитих фартушках для них найліпше. Я не хочу нікого принижувати. Напевно на той час такі ілюстрації були актуальні для дітей, а сьогодні я дитині дістаю свої дитячі книжки, а вона їх не сприймає.

Щодо дорослих книг, то письменниця інтригує і говорить, що вони плануються, а також ще декілька дитячих казочок.

Тексти, як спосіб пережити Майдан

Письменниця розповідає, що її «дружба» із соціальними мережами, а точніше із Фейсбуком почалась тоді, коли на роботі змусили створити сторінку. На той момент у неї вже був блог на ЖЖ, де вона підписувалась Татуся Бо (справжнє імя Тетяна, а Бо, то частинка від дівочого прізвища). На фейсбук блогерка перейшла з цим псевдонімом та з робочою сторінкою в неї не склалось.

  • Потім я стала молодою мамою і занотовувала на сторінку дещо із Надіного дитинства. Основне почала писати під час Майдану. Це була напевно така захисна функція, щоб пережити це все. Кожен переживав тоді важкі часи для себе, кожен робив певний вибір. Я це все почала виписувати і воно виявилось цікавим для людей. Звичайно, дуже на мене вплинула підтримка людей, і близьких, і незнайомих. Я згадую досі і постійно буду згадувати той феноменальний репост Соні Сотник мого посту про блядську стабільність, який приніс шалені оберти. Я заходила в фейсбук і бачила цю неймовірно велику кількість повідомлень і навіть говорила чоловікові, що мабуть видалю, мабуть закрию. Соня взагалі багато в чому мене підтримувала та надихала. І досі надихає.

Що таке полтавський суржик та з чим його їдять

Перше, що ми помічаємо під час нашої розмови, що Тетяна спілкується з нами чистою українською мовою, лише інколи «приправляє» її смачними цитатами. Звичайно, не можемо не запитати про те, чому в мережі суржик, а тут – «кришталево чиста».

  • Якби ви приїхали до мене на кухню, там є «валшебне мєсто» – це стільчик коло холодильника. Це в нас чільне місце. Всі цікаві гості, які приходять до мене, вони сідають на нього. На тому місці народжуються фантастичні ідеї. От якби ми з Вами випили вина, почали говорити на різні душевні теми, то, напевно говорили б не літературною мовою, – посміхаючись говорить авторка.

Вона наголошує, що суржик — це певна мова довіри та спосіб творення смішного. А писати суржиком свої пости вона почала спонтанно.

  • Звичайно, я в дечому підсилюю, вставляю такі слова, які не властиві мені в повсякденному житті, але вони саме там потрібні. Суржик в кожному регіоні різний, і він прекрасний. Навіть їдучи до вас в таксі, дуже колоритного водія зустріла. Тільки вийшла з таксі відразу хотіла «його» написати. Я захоплююсь такими простими людьми.

Татуся розповідає, що коли приїздить додому, то дуже багато історій бере з розмов із мамою.

  • Мама моя, то взагалі окрема пісня. Кажуть, що треба видавати книжку «Мать моя», я думаю, що вона мені цього не пробачить. Бо я часто досить інтимні заяви викладаю у фб, але вона так говорить і для неї це нормально. Їй дивно, вона не може зрозуміти що то таке фейсбук і для чого я туди пишу. Вона не може зрозуміти, що це комусь цікаво в принципі. Колись влітку я написала пост про неї, показала кількість лайків і коментарів під цим постом, вона так дивиться, а там було щось близько 3000 лайків, і каже: «Боже, Боже, дожилася, оцю бєлєбєрдістіку про матір прочитали 3000 людей». Насправді вона дуже звичайна жінка.

Щодо власного суржика, блогерка говорить, що мама живе і вона виросла на кордоні із Черкащиною, а це має певний вплив. Деякий період її навіть плутали з іншим блогером та політиком Віталієм Чепиногою.

Як і будь-хто, хто використовує у своїх дописах суржик, Татуся стикалась із негативом.

  • Знаєте, більшість тих людей, хто пише, що я паплюжу мову, самі нею погано володіють. Пишуть російською, не грамотно, а половина їх дописів у фб — якісь безглузді репости. Я завжди говорю, що починайте із себе. Хоча останнім часом я намагаюсь уникати мовних срачів, бо радикальність позиції в даному контексті ні до чого хорошого не приведе. Вже й так суспільство радикалізовано в певному плані. А це питання вже вирішується і вирішується на користь української мови. Я здивована, що приїхавши до Вінниці, яку вважаю доволі українізованим містом, бачу багато російської мови і у вивісках, і в рекламі. Але навпевно має пройти час, щоб все змінилось в кращу сторону.

Полтавщина — колиска талантів або «бої» з черкащанами

Татуся розповіла нам про «літературний махач» Полтавської та Черкаської областей, адже і та, і інша є неймовірно багатими на відомих та ключових письменників і поетів.

  • Я вам скажу, не в образу вінничанам, але Полтавщина колиска талантів. Я мушу нагадати про видатного гумориста Миколу Гоголя, Остапа Вишню і решта когорти. Полтащина видатна своїми гумористами, тут і Глібов, і Глінка, і Остап Вишня. Навіть якщо ми візьмемо Василя Симоненка, якого сприймають з точки зору серйозної поезії. Ви тільки загугліть його байки, епітафії та оповідання. Там такий гумор, – з ноткою артистичності «рекламує» Полтавщину письменниця і цитує уривок із поезії Симоненка

.. Пухка, рум’яна Паляниця
Колись у кошику на ферму забрела
(Ясніш сказать — Петрова молодиця
її поснідати взяла).

От поки поралися люди,
Хлібина, щоб розширить кругозір,
Грайливо випнула пшеничні груди
Та й стала оглядати двір…

Далі Татуся розповідає про певну конфронтацію та літературний «махач» з Черкащинною.

  • В нас цей махач не на жизнь, а на смєрть. Як кричав мій товариш з Черкас «Та наш Шевченко, трьох ваших Гоголів врубає». Головне, в цей махач не підключати кацапів, а то вони починають відстоювати, що Гоголь їх. Насправді, якщо ми подивимось на карту літераторів, то найбагатішим місцем є саме Полтавщина та Черкащина. Я зараз буду говорити як відверта полтавошовіністка, але мабуть, це тому, що в нас така земля: пилюка, грязюка і краєвиди. От вийшов і розумієш, що якщо ти зараз не почнеш ржати з тих безкрайніх полів, перед тим, як їх переполоти, то ти ляжеш і вмреш.

«Ми тут для того воюємо, щоб ви могли сходити в ресторан, в кіно і посміятися»

Не всі також знають, але в Тетяни є серйозні оповідання та вірші, які вона часто читає під час публічних виступів. Взагалі читання для неї, то дуже особливий момент.

  • Це завжди так круто. Мої слухачі починають коментувати вже із залу. Ще завжди дуже щирі та відверті люди, вони дуже смішні, вони просто фантастичні. Іноді я читаю якийсь свій твір, який в мене вже давно не викликає посмішку. Але починаю сміятись із реакції тих людей. Є, наприклад, таке оповідання “Про вот ета вот всьо”. Я даю зрозуміти, що там буде шота інтимного характеру. Завжди неймовірна реакція на це оповідання, всі починають згадувати свої історії зустрічей із подругами і спроби культурна расті над сабой, а не тока вот всьо ета, – посміхаючись розповідає блогерка.

Для авторки дуже цінною є реакція саме на її серйозні твори, адже багато хто звик саме до гумору.

  • В мене є історія про мого підопічного з АТО “Чому ти пішов на війну? Знайти Бога”. І скільки я б не читала цю історію, яка також з дещо тонким гумором, але люди сприймають її зі сльозами на очах, при цьому кажуть, що в них залишаються світлі відчуття. Коли ми їздили разом із “Як здрастє”, то я читала вірш Люди Лещук “Не спи волонтер”, де вона описала реальні події на війні, які їй розповідали волонтери під час перших місяців на фронті. Вони говорили, що там нема води і люди збирають воду з калюж. Скільки разів я б його не читала, постійно зривалась на сльози. У нас в залі завжди сидять самі волонтери, дружини, діти військових, читати перед ними такі речі завжди складно.

Як говорив мій кум Регеша “Ми тут для того воюємо, щоб ви могли сходити в ресторан, в кіно і посміятися”.

Тетяна говорить, що навіть, коли нам здається, що війни немає — вона насправді є. Навіть тоді, коли ми не отримуємо поганих звісток з фронту, важливо не забувати про тих, хто захищає нас і завдяки кому, ми можемо сходити в кафе, кіно та посміятись.

Звичайно, ми не завершили нашу розмову на сумній ноті. Ми ще дуже довго розмовляли, жартували та разом пішли на презентацію. Це не було схоже на типове інтервю, а більше на розмову знайомих, які зустрілись вранці, щоб поснідати та просто поговорити про життя — різне та безумовно цікаве.

Фото Дмитра Тищенка

Позначки: , , , , , , , ,

Автор: Марина Однорог

Поділитись публікацією
  • Tanya Slobozanska

    “Суржик – це мова довіри і спосіб творення смішного” – тоді вже краще матюки.

    • Alexandr Ivanov

      ні

  • Анатолій Почтар

    “Суржик – це мова довіри і спосіб творення смішного”, – а українська, значить, – це мова недовіри та нею неможливо творити смішне? Татуся Бо верзхе відверті дурниці. Суржик – це спосіб творення образу тупенького хохла, такого собі тарапуньки, щоб ґаспадам із маскви було смішно.

    • Alexandr Ivanov

      ніт

      • Анатолій Почтар

        О! Прівєд кієвлянчіґам!