Сісти у літак без двигуна і ловити повітряні потоки: де і за скільки на Вінниччині можна підкорити небо. ФОТО

За один день пройти інструктаж та стрибнути з парашутом, піднятися у небо на літаку чи стати пілотом планера – усе це можливо зробити поруч із Вінницею. Уже понад 80 років у місті існує один із трьох найпотужніших в Україні авіаційних клубів. Розташований він у селищі міського типу Сутиски, що за 30 кілометрів від Вінниці.

Хоча б на кілька хвилин кожен зможе відчути себе пташкою. Одного разу підкоривши висоту, вам захочеться повернутися і повторити, а можливо – назавжди перетворити улюблене хобі на стиль життя. Як нині живе Вінницький авіаклуб, чим він приваблює нових відвідувачів та що потрібно для того, аби стати його частиною – довідувалася VежА одного теплого вихідного дня.

Історія авіаклубу: від навчань військових льотчиків до бази техобслуговування

  • Хлопці, викочуємося! Беремо три «Бланіки» – і гайда на льотне поле! – так командує пілотам заступник начальника авіаклубу Анатолій Кушнір.

Ще з самого недільного ранку пілоти почали прибувати на авіаційну базу – ладнають літаки та планери і дивляться вгору – чи льотна сьогодні видалася погода. Кажуть, буває увесь день прочекають і так і не підіймуться в небо.

Вінницький авіаційний клуб було утворено 18 серпня 1934 року. Тоді він базувався на території сучасної Вишеньки.

  • На сьогодні у Вінниці ще тільки трамвайне депо має таку довготривалу історію, – каже Анатолій Кушнір. – Спочатку тут відбувалися навчання з підготовки пілотів. Коли почалася Друга світова війна, клуб перебазувався до Казахстану. Під час війни семеро пілотів авіаклубу були нагороджені Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу – на їх рахунку понад 100 збитих ворожих літаків. А після війни авіаклуб змінював дислокацію: то базувався в районі нинішнього аеропорту Вінниці – у Гавришівці, то в районі Барського шосе. А вже наприкінці 60-х років перебрався до Сутисків. До року 1994-го тут відбувалася підготовка особового складу для повітряно-десантних військ –  близько 120 фахівців на рік випускали.

Анатолій розповідає – попри те, що нині в штаті авіаклубу працює всього п’ятеро людей. Ще вісім – на громадських засадах. Вони встигають інструктаж проводити та навчати спортсменів, а також – обслуговувати всю техніку – і свою, і з інших міст.

  • Ми створили організацію із технічного обслуговування, котра дбає і про наші планери та літаки, і про іншу авіатехніку по всій Україні. Нині в нас на обслуговуванні та підтримці робочої здатності перебуває близько 70-ти літальних апаратів. На сьогодні це найбільша організація в Україні.

Зробив такий крок авіаклуб за вимогами державіаслужби України та керівних документів міжнародної асоціації цивільної авіації (ICAO).

На сьогодні в авіаклубу відсутнє фінансування. Якщо до початку війни на сході України на підтримку авіаспорту виділяли 160 тисяч гривень, то нині й цієї суми немає.

  • Нам цього, звісно, недостатньо було – то лише на обслуговування вистачало. А ще ж техніка «їсть» пальне, і багато. Тож підтримуємо клуб за рахунок внесків. Також намагаємося привертати до себе увагу, організовуючи змагання із планерного та парашутного спорту. Готуємо на базі авіаційного клубу багатьох спортсменів різних рівнів – починаючи від майстрів спорту та кандидатів у майстри. І, звісно, даруємо людям можливість політати, – каже льотчик-інструктор Анатолій Кушнір.

Найбільше, чого не вистачає клубу – парашутної техніки, ангарів для зберігання техніки в льотний сезон: деякі літаки стоять просто неба всю весну та літо, під палючим сонцем, що потрохи вкорочує їм віку. Та працівники клубу стараються і дбають про своїх «пташечок».

Парашути: від одного стрибка до професійного спорту

Стрибки із парашутами – мабуть, найпопулярніше хобі серед пересічних відвідувачів та самих працівників Вінницького авіаційного клубу. Чи не кожен пілот, котрий впевнено розсікає повітря у кабіні свого літака, хоча би раз та й стрибав із парашутом. Хтось робив це з цікавості, хтось – намагався виграти парі.

  • Парашутів у нас достатньо для всіх – для тих, хто приїздить стрибнути вперше, і для спортсменів, котрі у нас вчаться парашутному спорту, – розповідає існструкторка зі стрибків з парашутом Тетяна Іванівна Сандул.

Каже, часто траплається так, що спортсмени займаються у клубі, доходять до певного рівня та купують собі особистий парашут.

  • На жаль, у нас при клубі не так багато спортсменів займається – трохи більше десятка. Це ті, хто постійно з нами сіпвпрацює. Є такі, котрі приїзядть на заняття періодично – таких близько 20 спортсменів. У нас більше підготовча база, де вчаться стрибкам із парашутів з самого початку і до практичного втілення знань. Далі люди займаються цим як хобі. Але в нас є можливості розвивати цей напрямок і готувати спортсменів професійно, – пояснює Тетяна Сандул.

Для тих, хто просто хоче вперше стрибнути з парашутом, призначають день зустрічі з самого ранку – приблизно із 8-9-ї години. Протягом одного дня людина проходить навчання та інструктаж і того ж дня стрибає.

Тетяна Іванівна готує “новобранців”
  • Така послуга сьогодні у нас коштує 900 гривень – якщо стрибок самостійний. Хто бажає стрибнути з інструктором – це називається – стрибок-тандем – проходить таке ж навчання, але коштує це 3200 гривень. Тому що там інший тип парашута, плюс у вартість входить робота інструктора, каже Тетяна Іванівна.

А для тих, хто хоче далі займатися більш професійно – подає заявку, проходить навчання, здає іспит і тоді вже починає стрибати.

  • Для спортсменів трошки інша підготовка, вони навчаються протягом двох місяців. Зазвичай, роблять це в зимовий період, а вже навесні починають практичне навчання. Спортсмени за стрибок платять від 250 до 550 гривень – залежно від висоти підйому літака. В цю ціну закладено собівартість бензину, мастил та  кошти на обслуговування літака. У нас стрибки відбуваються із Ан-2. Також спортсмени сплачують річний внесок члена клубу – він складає у цьому році 2000 гривень.

Фотографу Vежі вдалося стати свідком навчання та стрибків парашутистів – від процесу комплектування парашута до підйому в небо на Ан-2 та співпереживання емоцій тих, хто наважився зробити крок у небо.

Посадка парашутистів на Ан-2

Планери: ширяння в безмоторному повітряному човні

Повітряний човен або просто «пташечка» – так пілоти називають планери.

Це безмоторний літальний апарат, який ширяє на висоті завдяки висхідним потокам повітря. Піднімають в небо планери за допомогою літака-буксирувальника на тросі, а коли планер досягає необхідної для польоту висоти – пілот смикає за спеціальний важіль, щоб відчепитися від троса, і починає ширяння: він ловить повітряні потоки, так планувати може дуже довго – годину і більше – а за тим повільно знижується по похилій траєкторії.

Відчути себе пташкою кожен може саме у Вінницькому аероклубі – тут надають такі послуги усім охочим сміливцям.

  • Політати на планерах в Україні можна лише у трьох клубах: рівненському, київському та вінницькому. У Вінниці є 17 планерів, в робочому стані менше – 7 «Бланіків» та 6 одномісних спортивних «Янтар-стандарт» польського виробництва. Переважно польоти відбуваються у вихідні дні чи на свята. В будні планеристи літають тільки тоді коли готуються до змагань, – каже Анатолій Кушнір.

Заняття планерним спортом – не з дешевих. У рік внесок спортсмена складає 5000 гривень. Один підйом планера літаком в небо – 650 для спортсменів. Для бажаючих просто один раз спробувати екстремальних відчуттів – 1300 гривень. За ці кошти клієнт перебуває безпосередньо у “передній” кабіні пілота, сам пілот, який керує планером – позаду.

  • Оці планери «Бланік» вже мають вік 25-30 років. Але вони всі у прекрасному стані. Перший раз якщо людина прийшла політати, то тривалість польоту від 20 хвилин до півгодини. Досвідчений пілот може літати годинами, перехоплюючи потоки. Я колись літав близько 8-ми годин, – говорить Анатолій. – У нас буксирують в небо їх літаки Vilga-35А польського виробництва. Таких літаків маємо два – один належить клубу, інший – приватний. Цей літак може сідати на непідготовленні майданчики, тобто – не на спеціалізовану авіаційну смугу, а на звичайне поле.

Але говорити, як то кажуть – не мішки носити, адже можна безкінечно довго переповідати із чужих слів історії про польоти, а можна одного разу піднятися в небо і пережити ці емоції на собі. Так вирішила зробити й авторка цих рядків. Вперше!

На початку мене охопило неймовірне хвилювання – ще б пак: я буду в небі, у літальному апараті, що не має двигуна! Але Анатолій Кушнір – досвідчений пілот, що був моїм інструктором-супроводжувачем, заспокоїв: «Це як на машині їхати».

Перед початком польоту Анатолій інструктує – як подолати паніку та дбайливо нагадує про пакетик: всяке може трапитися та й можливостей мого вестибулярного апарату він не знає. Пожартували. Далі до серйозного – одягнули рятувальний парашут, роз’яснили як ним користуватися.

Далі – процес посадки. Мій інструктор надійно закріплює всі паски безпеки та пояснює за що і коли смикати, щоб звільнитися від них. Все чітко, паніки не відчувається, глибокий вдих – і ми вже сидимо у маленькому планері, що за мить злітає у повітря, причеплений до літака. Ще хвилин десять – і Анатолій смикає важіль, щоб відчепитися від троса. Тепер тільки ми і небо.

Абсолютно не відчувалося жодного страху – тільки на початку під час підйому від хвилювання серце підстрибувало до горла.

Аби багато не писати, хочеться сказати важливе: якщо ви хочете відчути свободу та легкість, влаштувати собі повну перезарядку і готові на експерименти – цей вид захоплення точно для вас.

Мені спускатися на землю довго не хотілося, але за 20 хвилин все ж довелося приземлитися. Висновок один: варто!

А якщо ви хочете цей політ запам’ятати надовго – попросіть, аби під час цього була встановлена камера Go-Pro – вона зніме на відео всі ваші яскраві емоції.

Школа пілотів: як стати «пташкою»

Багато серед пересічних відвідувачів таких, хто, спробувавши один раз політати, вже не можуть забути тих відчуттів і бажають повернутися в небо. Саме для цього у Вінниці торік – 18 серпня 2016 року – при авіаклубі було створено школу пілотів.

Теоретична підготовка триває 2-2,5 місяці. В штаті працює три інструктори, інших три – на громадських засадах із числа підготовлених спортсменів.

  • Аби стати пілотом – потрібно пройти теоретичний курс навчання, тоді – спеціалізовану медичну комісію – така є в Борисполі та в Національному авіаційному університеті. Там є сертифіковані медичні екзаменатори. Після проходження комісії пілоти продовжують навчання в клубі чи в льотних школах, – пояснює Анатолій Кушнір. – Зараз у нашій школі теоретичне навчання проходять 24 курсанти, котрі будуть претендувати на отримання свідоцтва пілота.

Анатолій Кушнір проводить інструктаж перед польотами

Владислава Юрчук – одна із курсанток цієї школи. Зараз вона активно проходить навчання із польотів на планерах.

  • Почалося все з дитинства. Коли я була малою, над моїм домом постійно кружляли літаки. І я завжди думала про те, що хотіла би зараз бути там – у кабіні пілота. Але ж як я можу про таке мріяти – всі ж кажуть, що це не дівчача робота літаками керувати. Уже в дорослому віці я отримала права на керування автомобілем, і зрозуміла, що цього замало. Згадала про свою дитячу мрію. Подумала – якщо є автошкола, то має бути і школа пілотів.

І знайшла таку Владислава у Вінниці. У 2014 році приїхала в Сутиски політати просто як пасажир. А вже наступного року записалася в групу до школи пілотів.

  • Мене навчили теорії, а згодом я перейшла до практики. Спочатку хотіла навчитися керувати літаком, але мене переконали, що планер значно краще. Після двох місяців навчання я здійснила свій перший політ.

– Які це емоції – коли ти летиш у небі – сам, а твій літальний апарат не має двигуна?

  • Це відчуття повної свободи. Ніби ти плаваєш, але не у воді, а в повітрі – в небі серед хмар. А поряд із тобою літають птахи, і ти вже сам відчуваєш себе пташкою. Відсутність двигуна – це означає тишу і спокій – тільки вітер свистить навколо.

– І невже зовсім не страшно?

  • Насправді, усі бояться, та не всі зізнаються в цьому. Це так само, як водити автомобіль: спочатку тобі лячно, бо ти не знаєш, що тебе очікує. А згодом ти починаєш керувати, отримуєш досвід і розумієш – нічого надскладного немає в цьому. Якщо в атомобілі ти уважно стежиш за дорогою, реагуєш на якість покриття, знаки, якісь раптові перешкоди й оперативно приймаєш рішення щодо певного маневру – то нічого страшного в цьому немає. Так само і з планером – якшо правильно розраховуєш висоту, швидкість вітру – ти просто летиш і все. Страшно допускати помилку – за кермом якої б машини ти не сидів: чи авто, чи трактора, чи літака, чи планера, чи велосипеда. Я не відчувала цього страху в планері – радше, хвилювалася, що виконую якісь маневри не ідеально, не так, як би хотілося, тому що я хочу бути хорошим пілотом і вимагаю від себе максимальної віддачі.

Як доїхати з Вінниці до Сутисок?

На жаль, налагодженої системи доїзду до авіаційної бази не налагоджено, і причиною цьому є низка факторів. По-перше – це погода, адже якщо надворі шквали і грози – ніхто не дозволить запускати техніку, а тим більше – стрибати чи літати. Другий фактор – це кількість самих спорстменів, адже одного дня на заняття може прибути десять людей, наступного – один.

  • Найкращий варіант – скооперуватися із іншими спортсменами, котрі мають власне авто, і так доїхати до авіабази. Хто не має такої можливості – може сісти на приміський автобус, котрий прямує з Площі Перемоги у Вінниці до Сутисок. Такі ж автобуси курсують від зупинки трамваю «Електромережа». Тривалість у дорозі – від півгодини до 40 хвилин. Від зупинки автобуса до бази вам доведеться ще пройти пішки близько трьох кілометрів, – розповідає Тетяна Сандул.

Мотоцикл – популярний транспорт серед пілотів

Дорога частково асфальтована, а на підході до бази – грунтова. Тривалість пішої прогулянки – 20 хвилин, тобто разом з Вінниці до авіабази можна дістатися за годину. Найкращий варіант, аби не розгубитися – зателефонувати за номером (067) 592- 43-54, (093) 261-43-04, і вам детально пояснять як дістатися місця призначення.

Вдалих польотів!

Фото Сергія Немирівського

Позначки: , , , , , , , , , , , , , , ,

Автор: Віталія Мазур

Журналіст

Поділитись публікацією