Поділля Incognita: Німецький млин, церква у Печері та містика мавзолею Потоцьких

Натхненні Скіфськими валами, ми вирушили далі на південь у пошуках старовинних млинів: із заваленими дахами та порослими зеленню, проте зі збереженими стінами, механізмами та прекрасними краєвидами навколо.

Перший такий млин ми зустріли вже за кілька кілометрів у селі Сокілець – на підйомі до села ліворуч. Його збудувала родина графа Потоцьких за німецьких проектом, а сам він більше нагадує замок, аніж господарську споруду.

Поділля Incognita: палац у Немирові та «Скіфські вали». ФОТОТРІП

Німецький млин у Сокільці

Його неможливо не помітити, а помітивши – навряд чи стриматися, аби не зупинитися поруч. За сотні років і десятки – після руйнування, він все одно викликає захват і бажання походити між цих стін зі збереженими металевими прикрасами на них.

 

Крізь млин тече потік: він бурчить і шипить під містком і за кілька метрів спадає до Бугу. Біля млину відкривається чудовий пейзаж на річку та скелі, тож саме тому романтики з усієї країни влаштовують тут фестиваль “Млиноманія”.

 

Полюбляють місцевість і тутешні мешканці: двічі ми приїздили до млина і двічі заставали мовчазного та симпатичного дідуся, який тут випасає кіз.

 

Він завжди вітається, кози – мекають, а над головами – багатоголосий хор пташок. Якщо зайти за стіни млину – досередини колись “капітальної” споруди, від якої простягався елеватор до іншої господарчої будівлі, – ці голоси крилатих співаків посилюються луною.

     

Двері до млину – зачинені, але якщо добре пошукати – можна зайти спосіб потрапити всередину. Тут зберігається епоха радянського застою, коли в млині був облаштований маслоцех.

   

Скрізь багато сміття – як із нинішнього, так і з минулого століття, зламані електрощитові, пляшки і скрипуча дерев’яна підлога, а ще – радянські артефакти часів пізнього “совка”. Загалом відчуття, ніби потрапив до машини часу.

         

Але нам пора було вирушати далі – у ще більш древні часи. Наступний пункт призначення – церква у селі Печера.

 

Церква Різдва Богородиці

Ходять чутки, що саме в цій церкві знімали найстрашніший радянський горор “Вій”, однак з вигляду вона не надто схожа на споруду, котру можна побачити у моторошній стрічці за мотивами Гоголя. Насправді ж Церкву Різдва Богородиці у середині 18-го століття спорудили за ініціативи та фінансування все тих же Потоцьких.

 

Ні з першої, ні з другої спроби нам не вдалося потрапити всередину церкви, але насправді не лише вона (і, можливо, навіть не стільки саме церква), змусила нас приїхати в цю місцевість знову.

Відразу за храмом – кілька десятків метрів мало не місячного ландшафту: горби та ями у землі, навряд чи штучного походження.

А щойно подолаєш кілька таких, порослих травою, перешкод – вважай, аби не зірватися в урвище. Тут можна застигнути і стояти годинами – за церквою відкривається швейцарський краєвид.

 

Внизу протікає Буг з порогами, обабіч нього – круті та скелясті береги, цю місцину полюбляють рафтери. Вздовж річки – грунтова дорога, а поруч – облаштований, ніби козацький, невеликий табір з кострищем, столиком з навісом та лавками. Можна лише позаздрити тим, хто має можливість сюди приїжджати на пікнік.

На самій горі, звідки відкривається такий вигляд, встановлена гранітна стела на честь молодих-партизанів, мешканців села Левківці, що боронили цю землю від нацистів в часи Другої світової.

  

Тим часом небо вже готувалося сховатися за обрієм, а нам потрібно було дістатися одного з найбільш містичних місць у цьому ж селі: родового склепу-мавзолею Потоцьких – однієї з найбагатших династій тогочасної Європи, котра дуже любила отримані колись у подарунок, землі Вінниччини.

 

Мавзолей Потоцьких

До склепу ми їдемо селом, котре вже зовсім занепало: на колись ошатні споруди важко дивитися без сорому, так само, які сучасні “наскельні малюнки” місцевих мешканців.

 

Зрештою, дістаємося до вїздних воріт графського мавзолею.

Колись тут розташовувався і палац Потоцьких у формі підкови, і шикарний англійський парк,  однак наразі від нього лишилися лише рештки: фрагменти колись величних скульптур і залишки мармурових графських купалень.

   

Найкраще збереглася сама усипальниця польських магнатів, споруджена в стилі романського модерну у формі латинського хреста за проектом легендарного архітектора Городецького. Він, до слова, також народився на Вінниччині.

Під склепом – як і під усім парком – велика мережа підземель, споруджених Потоцькими. Самі усипальниці графської родини були повністю знищені та розграбовані російськими солдатами ще в радянські часи, але до підземель, нібито, досі ніхто не дістався. Однак сам мавзолей, де зараз діє католицька капличка, наразі перебуває майже в ідеальному стані.

   

Загалом це місце просякнуте містикою і спускатися в гробницю досить моторошно. Зрештою, як і підніматися: перша і єдина аварія з нашим безпілотником відбулася саме тут: з незрозумілих причин, під час обліту та зйомки склепу, дрон взяв курс на стіну споруди, вдарився об неї та впав.

     

Не бажаючи й далі порушувати спокій усипальниці вінницько-польських графів, ми вирушили далі на Південь – до Тульчина та Буші. Забігаючи наперед – саме там наше авто зазнало майже непоправних ушкоджень. Але про це – вже в наступній частині нашої оповіді.

Фото Андрія Завертаного та Сергія Немирівського

Позначки: , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Автор: Андрій Качор

Головний редактор Vежі

Поділитись публікацією