П’ять століть історії: що було і що лишилося на вулиці Оводова у Вінниці

Прогулюючись вулицею Миколи Оводова можна умовно здійснити подорож у часі від 17 століття аж до наших днів. Одна із центральних вулиць міста стала свідком майже всіх історичних подій та життя Вінниці. З нею пов’язано чимало життів та історій, і щоб вінничани та гості міста більше дізналися про Вінницю, ми запрошуємо вас на екскурсію вулицею Миколи Оводова з головним знавцем історії міста – Олександром Федоришеним.

Вінницю початку 20 століття часто називають «Артинівською», хоча, якщо коректно і чесно, це «Оводовська» Вінниця.

Микола Оводов майже 20 років був міським головою і саме завдяки йому в Артинова була можливість творити у Вінниці. Про його ефективність на посаді в кріслі мера свідчить також те, що за час його роботи міський бюджет виріс у 11,2 рази.

Оводов також дотримувався ідеї, що Вінниця – це правдешній культурний, економічний та політичний центр Східного Поділля. І це був час відносного спокою і перетворення міста з відсталого занедбаного провінційного містечка Російської імперії в потужний центр. Після революції 1917 року, коли громадськість вимагала відставки Миколи Оводова, як імперського чиновника – він йде з посади, повертається до лікарської практики і помирає в Одесі у 1941 році.

А ось сама історія теперішньої вулиці Оводова розпочалась набагато раніше. Ми, відштовхуючись від місць та будівель, через їхню особливу цікаву історію, поговоримо про історію однієї вулиці, яка з одного кінця впирається в Кумбари, а з іншого – в Старе місто. Про все нам детально розповів історик, директор «Центру історії Вінниці» Олександр Федоришен.

  • Ця вулиця вінничанами 18-го століття називалася Заваллям, тобто «за валом». Підіймаючись вулицею від Бугу по лівій стороні ми ще у Вінниці й умовно йдемо по земляному валу, укріпленому дерев’яним частоколом, а по праву сторону – вже опинимося за межею міста.

Дві сторони однієї Вежі: що всередині головного символу Вінниці?

  • Попередня історична назва вулиці – Театральна, тому що на місці сучасного Скверу Слави на початку 19 століття знаходилися перші публічні театральні майданчики Вінниці, саме звідти починалося театральне життя. У 1910 році ця вулиця отримує назву на честь Богдана Хмельницького, а потім стає вулицею Козицького, в окупацію вона має назву німецькою та перекладається як «вулиця гірських єгерів». А тепер це вулиця Оводова.

Свою прогулянку ми розпочали із парку Кумбари, а саме – від пам’ятника Івану Богуну, на якому позначено, що «на цьому місці в березні 1651 року козацькі загони під керівництвом героя визвольної війни полковника Івана Богуна розгромили військо польсько-шляхетських загарбників». Олександр Федоришен розповів, що з цим не так:

  • Якщо відверто, цього пам’ятника тут взагалі не має бути, тому що це не те місце. Я взагалі прихильник теорії, що Богун не мав великого вибору, де йому оборонятися у Вінниці в 1651 році. Ми також достеменно не знаємо, чи тут знаходився монастир Вознесіння Господнього, де начеб-то оборонявся Богун, крім того, неподалік була перша в місті цегляна споруда з яскраво вираженим оборонним характером – Мури (теперішній державний архів Вінницької області і споруди навколо нього). Цей пам’ятний знак до битви не має жодного стосунку, адже на його місці у 1651 році, швидше за все, знаходилися земельні угіддя православного жіночого Благовіщенського монастиря. Пам’ятник було встановлено спішно, до річниці «воз’єднання України з Росією», а причиною такого вибору було хибне твердження про місцерозташування на цьому місці Вознесенського монастиря.

  • До трьохсотиріччя “об’єднання двох народів”, коли події Визвольної війни і Переяславської ради певним чином возвеличували, була рознарядка встановити такі пам’ятники. Наприклад, аналогічні є на місці Батозької битви та на Замковій горі у Львові. Тобто, навіть був певний стандарт, як робити ці пам’ятники. У Вінниці цей пам’ятник з’явився у 1954 році. Є ще одна річ невірна річ, а саме – передостанній рядочок напису – «польсько-шляхетські загарбники». В реаліях 17 століття поляк не завжди шляхтич, та й українець – не завжди козак. І серед оборонців міста було багато шляхтичів (навіть існує твердження, що полковник Іван Богун мав також шляхетське походження), й з іншої сторони було чимало українців, які бачили майбутнє українських земель у складі  Речі Посполитої. Фраза «польсько-шляхетські загарбники» не лише нелогічна, вона – антиісторична.

Щодо самого парку та вулиці загалом, то своєрідного розквіту вони починають набувати з початку ХХ сторіччя. А назва «Кумбари» стала відомою завдяки вінничанину, якому колись належала земельна ділянка поблизу Південного Бугу – Олександру Кумбарі. Але чому місто запам’ятало це ім’я?

  • Річ у тім, що була дуже довга судова тяганина за його земельну ділянку, – пояснює Олександр Федоришен. – Якщо коротко, то йому спершу продали гарний шматок землі, а потім схаменулися, вирішивши, що цю землю можна використати для якихось громадських речей. Суд для Кумбарі завершився не надто добре – у нього все ж забрали частину земельної ділянки і він на те страшно образився. На світлинах тих часів чітко видно внизу зону прогулянкової ділянки з альтанками, корабликами, а поряд великий паркан – Кумбарі просто відгородився від усіх.

До речі, чимало довідників та путівників по місту часто помиляються, стверджуючи, що перший будинок на вулиці належав саме Кумбарі.

Цей будинок, насправді, належав Костянтину Новінському – відомому вінницькому лікареві того часу та полонофілу. Про важливість цієї людини для польського руху в місті може свідчити і той факт, що Йозеф Пілсудський, відвідуючи Вінницю 16 травня 1920 року, їде до Новінського на гостини.

Окрему увагу привертають до себе сходи, які ведуть від парку Кумбари до річки. Їх проект розробив відомий вінничанам Григорій Артинов, щоправда, сходи насправді довші, адже через підняття Бугу одна секція залишилась під водою.

  • Наприкінці сходів був пором, який поєднував правий та лівий береги Бугу до 1960-х років, поки не збудували Київський міст, – продовжує Олександр Федоришен. – Пором існував для зв’язку цієї частини міста з іншою. До того ж це місце народження спорту у Вінниці. Острів Спорт, який зараз під водою на глибині близько двох метрів, був гімнастичною тренувальною ділянкою Вінницького реального училища. Біля храму Ксенії Петербурзької (на території, яку зараз називають Бригантиною) був зіграний перший футбольний матч у Вінниці, тобто історія Вінницького футболу почалася саме там.

  • Є спогади Брілінга – учня Вінницького реального училища, який описав, що було популярно серед хлопчаків того часу. Наприклад, на ділянці Кумбарі був невеликий ресторанний заклад «недитячого» типу і вінничани сперечалися, чи доречно було тут мати такий заклад, коли десь внизу бавляться діти. Але невеличкий приватний оркестр, який складався з чоловіків австрійського підданства, побачивши гру у м’яч хлопців напросився до них і вони створили свою невеличку команду.

Про «радянський спадок» на вулиці свідчать школа №3, яка, за словами Олександра Федоришена, збудована за типовим проектом і має своїх близнюків у інших містах колишнього Радянського Союзу.

Садиби з червоної цегли будували для працівників хімічного заводу у 20-30х роках минулого сторіччя.

  • Це було нове доступне житло нової радянської України і це був прообраз світлого майбутнього – якщо ти працюєш на заводі, то заслуговуєш на гарні умови життя.

  • Якщо порівняти, де розташовані ці будинки і хімічний завод, то здається, що вони далеко одне від одного, але все дуже просто: йдеш вниз до річки на пором, на іншому березі проходиш військове містечко і ти вже на роботі, – розповідає Олександр Федоришен.

За тим ми знову згадуємо Кумбарі, адже на перехресті вулиць Оводова та Магістратської знаходиться його справжній, але вже відреставрований маєток. У цьому будинку мешкала дружина – Софія Кумбарі, щоправда на початку ХХ сторіччя маєток мав лише два поверхи, без надбудованої вже в наш час мансарди.

На цьому ж розі вулиць ми з вами повертаємося з ХХ до ХVIII сторіччя, адже тоді орієнтовно на цьому місці знаходилися одні із воріт у місто, т. зв. Якушинецька брама.

  • Ми не знаємо, як вони виглядали, але це не було щось дуже помпезне: прості дерев’яні ворота, «обійняті» з обох боків земляним валом. Але проїхавши ці ворота людина могла потрапити до серця Вінниці – Ринкової площі, яка була навпроти монастирів єзуїтів та домініканців.

Привертає увагу й інший будинок, який знаходиться на перехресті. Свого часу він належав лікареві Оксенгорну і в архіві є збережений проект маєтку. Однак крім того, що будинок очевидно потребує реставрації, розповісти про нього більше нічого.

Щодо Європейської площі, то з самого початку вона планувалась, як своєрідне нове «серце міста», тому що коли Вінниця почала розширюватися на межі 18-19 століть, сюди мала б переїхати площа Ринок, а на місці сучасного Меморіалу Слави мав бути закладений магістрат, але там його так і не збудували.

За часів Російської імперії Вінниця стає повітовим, тобто місто понижують у статусі, порівняно з минулими століттями, коли місто було центром Брацлавського воєводства. Плац, на якому міг приймати паради губернатор Подільської губернії, поступово трансформувався у паркову відпочинкову зону – Олександрівський сад.

Олександрівський парк (Європейська площа)

Дві сторони однієї Вежі: що всередині головного символу Вінниці? 

Саме на площі розташовуються два будинки, з якими пов’язана доволі цікава  місцева історія.

 

  • Будинок, у проході якого знаходиться кінотеатр, належав Миколі Нєдзельському, а сусідній будинок мав у власності орендодавець та адвокат Розенберг і ці власники між собою дуже ворогували.
  • Загострилося все тоді, коли Нєдєльський здає в своєму будинку приміщення для іншого адвоката, але прізвище якого також було Розенберг. Тобто фактично люди починають плутатися, в якому з будинків працює потрібний адвокат Розенберг. Тоді орендодавець з теперішнього будинку №35 вирішує справу наступним чином: він відмежовується великим парканом на два поверхи і ті, хто орендували приміщення на першому та другому поверхах починають скаржатися Нєдєльському на «темряву» у вікнах. Всю справу вдалося вирішити тільки за допомогою суду. Цікаво те, що навіть сьогодні на другому поверсі колишнього будинку Нєдєльського працює адвокат, – розповідає Олександр Федоришен.

Щодо кінотеатру «Родина», то офіційно він  бере свій початок з 1945 року, але насправді з’явився значно раніше – ще у дореволюційному 1911 році і називався тоді «Амброзь» – це був перший міський ілюзіон.

Такі розбіжності у часі пов’язані з тим, що фактично у багатьох державних установах 1945-й став роком своєрідного «перезапуску» і державна політика спрямовувалась на те, аби забути все, що було в роки окупації, адже навіть окупаційна Вінниця продовжувала якось жити і подекуди це була досить некомфортна історія з точки зору радянської дійсності.

Поряд із кінотеатром свого часу існувала потужна взуттєва фабрика, яка спершу називалась «Яструб», а пізніше перейменувалась на честь Щорса.

  • За словами колишніх працівників, в радянські часи потужне держзамовлення для фабрики полягало у виготовленні кірзових чоботів для солдатів-червоноармійців. Мабуть, це одна із причин чому завод перестав функціонувати: така кількість чобіт Україні після 1991 року була непотрібна. У 90-х вони намагалися перепрофілюватися, але нині від заводу нічого не лишилося, окрім кількох будинків поблизу «Родини».

Протягом нашої короткої екскурсії лише однією вулицею ми постійно «подорожували у часі». Щойно говорили про радянські часи та їх завершення, як будинок навпроти знову повертає нас до початку ХХ сторіччя. Навпроти теперішнього Sky Park’у розташований прибутковий будинок Авраама Мар’янчика, у якому також існував свого часу найдорожчий ресторан Вінниці – «Подолія», де не гребували харчуватись мешканці фешенебельного вінницького готелю «Савой».

 

  • У тому ресторані розігрався епізод бурхливих подій листопада 1919 року, коли вояцтво Галицької Армії через страшну епідемію тифу, що вирувала у війську, вимушено переходить на сторону «Вооруженных Сил Юга России» – білогвардійців, які тимчасово взяли під свій контроль Вінницю. 6 листопада 19-го року у «Подолії» відбулось святкування річниці створення 6-ї Равської бригади українського стрілецтва, – продовжує Олександр Федоришен. – Після від’їзду російських «союзників» галичани вийшли на вулицю та спересердя зірвали білогвардійський триколор, що прикрашав фасад ресторану поруч з українським та, чомусь, британським стягом.

Чи не найпомітнішою будівлею є колишній готель «Савой», який не можна оминути увагою, адже перед нами – перша міська шестиповерхівка з першим вінницьким ліфтом. Однак Олександр Федоришен розповідає, що цей готель може бути прикладом «запозичення» інтелектуальної власності:

  • У європейській частині імперської Росії – у Вінниці – не могли не знати про легендарний лондонський “Савой”, який вже тоді існував. Беріш Лехтман, власник цієї земельної ділянки, мабуть вирішив, що якщо й називати, то тільки ім’ям найвідомішого готелю Британії.
  • Вінницький «Савой» справді тримав марку: навіть у 1919-му, коли до нас переїхав тогочасний український уряд, у «Савої» мешкали міністри, з огляду на статус і комфортність приміщення. В радянський час, у 20-30х роках він називався «Палац праці», хоча продовжував поєднувати у собі функцію готелю. Вінницький “Савой” дуже серйозно постраждав від пожежі у період окупації, фактично всередині нічого не збереглося. Теперішній «колір слонової кістки» готелю є оригінальним: так він виглядав з початку свого існування.

По іншу сторону вулиці Оводова, від міськради і до Старого мосту помітних пам’яток архітектури чи цікавих міських історій значно менше, однак там все одно є про що поговорити та на що подивитися. Для прикладу, кафе «Арнем» сьогодні розташовується на місці колишнього готелю «Бельвю».

  • В середині 80-х років через зсув землі готель визнали аварійним і було прийнято рішення про його демонтаж, хоча мені здається, що не все тут так просто, – вважає Олександр Федоришен. – Адже була ідея закомпонувати весь цей простір висотними спорудами, але планам не судилось справдитись.

До речі, ще за радянської влади перед міськрадою було місце «стоянки» найдорожчих таксистів. Навіть збереглася світлина, де у рядок стоять 21-ші “Волги”.

Якщо вже проходити центр міста, в око все одно впадає сіра Вінницька міська рада. Певний час перед нею розташовувався пам’ятник «вождю пролетаріату» і сама будівля виконувала роль своєрідного фону для Леніна.

  • Безумовно, цікавою є історія появи пам’ятника Леніну та однойменної площі у Вінниці. Тоді це був нонсенс: в обласному центрі радянської України за майже 50 років радянської влади головного пам’ятника Леніну ще не було (звісно ж, були інші, але непоказні).
  • Це дуже не сподобалося тодішньому голові уряду Щербицькому, який приїздив до Вінниці. Місто отримало ультиматум: пам’ятник мусить з’явитись протягом року. Люди часто дивуються: чого ж це міська рада така сіра і неприглядна. Але споруду завершували на початку 70-х, маючи на меті функцію своєрідного фону для «вождя світового пролетаріату». Ленін «пішов» звідси у травні 1992 року, а будівля залишилася, відповідно її первинне концептуальне призначення знівелювалося.

Спускаючись вниз вулицею Оводова від міської ради на повороті вулиці Монастирської, була зроблена одна з найперших фотографій у Вінниці, яка фіксує Старе місто, Миколаївську церкву, трохи Замкової гори і саме Завалля.

До речі, саме на спуску найкраще видно, чому ж вулицю називали Заваллям, адже земляні насипи – це фактично залишки того оборонного валу.

  • Тут можна сказати про природну пам’ятку, яка зовсім нещодавно отримала своє ім’я від місцевих жителів. Ось це дерево називають дубом Гаврило. Була велика суперечка про те, скільки йому років. Спершу говорили, що йому років 400, але потім вирішили, що йому не більше 200 років. Дерево має очевидну цінність: по-перше, воно має шикарний вигляд. По-друге, маємо сформовану екскурсійну легенду про дуба Гаврила. По-третє, дерево своїм корінням тримає схил вулиці Оводова. Проблема в тому, що він, очевидно, дуже заважає вінничанам, у чиєму дворі росте. І з цим треба щось вирішувати, – розповідає Олександр Федоришен.

Якщо ж говорити про архітектуру, то найпомітнішим будинком на цій частині вулиці є колишній маєток юриста Болеслава Лещинського, хоча він і захований у дворах і його не так просто побачити. Цей будинок стилізований під фортецю і його вигляд фактично зберігся, до нього лише добудували ще один поверх.

  • На світлинах Вінниці початку 20 століття ми також бачимо цю башту із зубцями. Зрозуміло, що це псевдо-фортеця. До речі, за проектом стилізованою під готичні замкові споруди була не лише житлова частина, а й господарські споруди, наприклад, його каретний гараж.

Власне, псевдо-фортеця збудована на місці, де колись існував жіночий монастир Благовіщення. Монастир був заснований у 1635 році за участі українського православного шляхтича Михайла Кропивницького. Фактично стіни Благовіщенського монастиря були частиною оборонних споруд Вінниці того часу. У 18-му столітті він стає греко-католицьким, а потім, коли на територію Поділля «прилітає» двуголовий орел і наша територія стає частиною Російської імперії, обитель повертається до православ’я. Як не дивно, цей монастир досі існує, але тепер у містечку Браїлів, куди черниці пішою хресною ходою дісталися у 1845 році.

Завершується вулиця Оводова біля Староміського мосту. До речі, певний час замість нього існувала паромна переправа, тому що навесні лід руйнував дерев’яний міст.

Вид на вулицю Оводова зі Старого міста. По праву сторону видно садибу Болеслава Лещинського

Загалом, наша прогулянка-екскурсія тривала майже годину і хоча раніше вулицю Оводова не розглядали як можливий туристичний маршрут, однак тут теж є на що подивитися і сподіваємося, що цей матеріал стане у нагоді вінничанам та гостям міста, які дізнаються дещо більше, ніж розказано у Вікіпедії та інших довідниках про Миколу Оводова та вулицю, названу на його честь у Вінниці.

Фото Андрія Завертаного та надані Центром історії Вінниці

Позначки: , , , , , , , , ,

Автор: Дар'я Гоц

Поділитись публікацією
  • Юрко

    “в окупацію вона має назву німецькою та перекладається як «вулиця гірських єгерів»”
    назва gebirgsjägerstraße, і з єгерями ніяк не пов’язана, окрім того що це слово синонім у німецькій для легкої піхоти
    “Gebirgsjäger are the light infantry part of the alpine or mountain troops of Germany and Austria” https://en.wikipedia.org/wiki/Gebirgsj%C3%A4ger

    тобто вулиця була названа на честь німецького роду військ, назва від балди назвається, унікальна вулиця, що зберегла назви від балди крізь століття: gebirgsjägerstraße, козицького, оводова…