Музика вінницьких вулиць: хто її створює? ВІДЕО

На вулицях вже потеплішало, а значить вінницькі вулиці потроху почали наповнюватися музикою. Особливо у вихідні – якщо ви прогуляєтеся центром міста, то на відстані не більше ста метрів один від одного ви побачите тих, хто цю музику створює.

Одні вправно витягують найвищі ноти, підігруючи собі на гітарі, інші – лише вдало поєднують звучання різних музичних інструментів, награючи кавери популярних пісень та саундтреків з культових фільмів.

Прогулятися у погожий вихідний день, аби показати обличчя вінницької вуличної музики вирішила і VежА. І хоча деякі музиканти, котрі часто не представляються, а просто грають, так і забажали зостатися інкогніто, ми все ж спробуємо показати їх – якщо не всіх, то більшу частину. Ходімо на прогулянку з нами!

Варто зауважити, що більшість музикантів виходять на вулицю ближче до вечора, коли починає сідати сонце. Хоча деякі все ж розважають вінничан та гостей вдень. Їхнім майданчиком для спілкування із публікою є центр міста: Європейська площа, прилегла до неї вулиця Грушевського, рідше – Соборна та Центральний міський парк.

«Коля Паприколо»

Коли ми тільки вийшли на прогулянку, на вулиці Грушевського, навпроти будівлі міського суду, саме грала група музикантів «із витримкою»: чоловік у літах справно вистукував ритми на барабанах, а його молодший партнер вигравав на акордеоні. Решту звуків додавала фонограма.

Вінничани вже давно знають цих веселих чоловіків, тому охоче підходять, кидають гроші й танцюють. Грають вони різноманітні класичні вальси, кавер-версії колись популярних, а нині культових хітів – як-от «Бессаме мучо» та інші подібні пісні. Щоправда, спілкуватися із журналістами цей бенд не забажав.

  • Ой, якось на свою голову ми дали інтерв’ю – то нас там хапугами і шаромижниками називали, що ми тільки гроші гребемо. Тепер не хочемо. Ми просто граємо. Подобається – люди підходять, кидають гроші, танцюють. Не подобається – проходять повз. Ми не хочемо вам образити, просто тепер ми не хочемо ніяких публікацій. От послухайте нас, можете фотографувати – і самі вирішуйте, хто ми – музиканти чи пройдисвіти.

–  А як ви хоча б називаєтеся?

  • Пишіть «Коля Паприколо», – каже старший чоловік і сміється. – От він – Коля (показує на свого колегу-акордеоніста), а я – Паприколо (чи то по-приколу).

Ввічливо попрощавшись хоч і з не комунікабельними, проте доброзичливими музиками, кидаємо до їх скриньки свій фінансовий внесок і йдемо далі.

Невідомий

Неподалік цього вуличного бенду перед очі постав дещо дивний музикант – якщо його можна так назвати. Сивобородий дідусь у кепці вистукував пальцями ритм на денці старої сковорідки. Біля нього не було ніякої коробки чи капелюха, в які би можна було кинути копійчину за цей дивний перформанс.

Та й говорити чоловік не став – на запитання що означає вся ця картина, чоловік мовчки продовжив вистукувати ритм. Перехожі на хвильку зупинялися, дивувалися, дехто – фотографував і рушав далі.

Валерій Сьомін

Цього сліпого скрипаля у Вінниці знають, мабуть усі. Він вже є майже візитівкою нашого міста – понад п’ять років кілька разів на тиждень 70-річний Валерій Сьомін приїздить до Вінниці із Козятина, аби подарувати перехожим кілька годин гри на своїй старенькій скрипці.

Не помітити його просто неможливо – так старанно і натруджено він грає на скрипці, так рвучко змінюються його емоції на обличчі – ніби ілюструють та доповнюють кожен твір. А вони у Валерія досить драматичні, злегка печальні і проникливі, як і сам автор. Хоча й за це вінничани його винагороджують щедро, та трапляються й такі, котрі норовлять образити немолодого сліпого скрипаля.

  • Я приїжджаю сюди в будь-яку пору року, навіть взимку на морозі беру смичок, затискаю по черзі струни і граю. Втомлююся, звісно – і вік уже дається взнаки. Але втомлююся не стільки від дороги, а від несподіваних зустрічей із неадекватними людьми. Іноді йду і прошу, щоб хтось зупинився і допоміг – а всі мовчать і просто йдуть. Може, один із сотні зверне увагу.

– Скільки років вашій скрипочці?

  • Моїй скрипочці вже років 90. Мені її батько подарував, щоб я навчався у музичній школі в Козятині. Скрипка виготовлена ще у 20-х роках минулого сторіччя, але вона досить хороша і вартісна була як на той час, тому і досі гарно звучить.

– І ви здійснили його мрію і присвятили своє життя скрипці?

  • Не можу так сказати, це, швидше, скрипка присвятила мені все своє життя. Я ставлюся до неї, як до живої, – каже Валерій, паралельно при цьому награючи на скрипці якийсь мотив, перебираючи струни, ніби на гітарі. – Якщо цікаво буде вам чи вашим читачам про мене більше дізнатися – на сайті «Проба пера» є моя автобіографічна новела «Серце Діани».

Тоді пан Валерій вже знову береться за скрипку, перед тим зичить гарного дня і тисне на прощання руку: «Які у вас приємні руки», – каже музикант, при цьому намацуючи кожну жилку на руці співрозмовника. Кидаємо до його скриньки пожертву за його талант і рухаємося далі.

Давид Шевченко

Цей музикант привернув увагу виконанням українських пісень під акомпанемент гітари. Його улюблене місце для виступів – точка навпроти входу до ТЦ SkyPark з боку вулиці Оводова. Коли ми проходили поряд – саме виконував одну з пісень«Океан Ельзи». Хлопець називає це «класикою».

  • Граю «Океан Ельзи», «Скрябіна», «Бумбокс», веселі пісні вінницького гурту «ТіК». Сам часто на слух підбираю акорди тих пісень, які ще не грались на гітарі. При цьому я самоучка – не маю музичної освіти і навіть не знаю як називаються правильно ці акорди.

– Звідки ви?

  • З міста вуличних музикантів – Львів. Але у Вінниці проживає моя родина.

– А чому ви вийшли на вулицю з гітарою?

  • Тому що мені подобається публіка, подобається виступати і коли люди гарно на це реагують. Я почав грати близько 5 років тому. Спонукали мене до цього мої друзі – я просто бачив, як вони виступають, як люди реагують – плескають, танцюють, як довкола них збиралося багато публіки. І мені також захотілося стати частиною цього. Купив гітару, близько 4-х місяців щодня сам вчився, і тоді потроху почав грати.

– Як реагують вінничани? Фінансово підтримують вашу гру?

  • Якщо чесно, то у Вінниці не досить активно реагують. Проходять повз, інколи зупиняються, підспівують, якщо подобається пісня – кидають гроші. Можна за день заробити 100 гривень, буває і більше. Але як коли.

  • Львів у цьому плані вважаю наймузичнішим містом України. Там ти можеш грати абсолютно щось невідоме – все одно підійдуть, пофотографують, кинуть гроші. Іноземці особливо люблять послухати. Я не тільки в Україні виступав – грав також в італійських містах, в Санкт-Петербурзі колись раніше.

– Важко виступати на вулиці? Скільки це годин на день може бути?

  • Буває, до трьох годин в день граю, але не щодня. Пальці від цього просто німіють – вже їх наприкінці виступу не відчуваєш.

Еммануїл Панченко

Цей 16-річний хлопець, який називає себе просто Емік, грає на вулиці всього рік. Виступає на тій же точці, що і Давид – хлопці під час своїх виступів чергуються, аби перепочити. А гітару Еммануїл часто бере у ще одного товариша – Ігоря, котрий також грає на цьому ж місці. Хлопець пояснює – так виглядає підтримка і взаємоповага у вінницьких вуличних музикантів.

  • Музичної освіти в мене немає, грати на гітарі вчився сам. Ще трошки граю на барабанах.

– Емік, чому ти вирішив свою музику винести на вулицю? Що граєш-співаєш?

  • У мене просто сім’я музична – батько, брат. І коли в дитинстві всім хлопчикам купували іграшкові автомати-пістолети, я взяв іграшкову гітару. Потім підріс – взяв велику гітару. І почав грати. Зараз я не лише граю – ще раніше вуличними танцями займався, але потім набридло і я кинув. Знову почав грати. Мені знайомий подзвонив – запросив виступити на фонтані «Рошен». Сподобалося. А тоді я вирішив переміститися у центр. Тут своя атмосфера. Інша акустика, гітара зовсім по-іншому звучить, розкривається. Я роблю це, в першу чергу, для себе.

  • Я часто підспівую, коли грає Ігор чи інші хлопці. Граю свої авторські пісні – їх поки тільки дві. Граю кавери гурту «Чайф», колись ще були пісні Віктора Цоя, але зараз вже з ними не виступаю. Вивчив одну пісню «Океану Ельзи» – «Обійми».

– Чому саме такий репертуар? І скільки часу виступаєш в день?

  • Бо люди їх знають. Проходять повз, чують знайому пісню – в них “загорається іскра”, починають підспівувати. Грати можу годинку в день, можу дві, три, чотири години. А можу з ранку і до ночі – від настрою залежить, погоди і публіки. Паралельно вдома я вчу якісь нові пісні, бо скоро людям почне набридати, вони почнуть вимагати більшого. Тому я і досі вчуся пізнавати гітару.

Ігор «Spektr Akter»

Ігор є чи не найдосвідченішим вуличним музикою. На відміну від його колег по гітарі, грати він виходить у будь-яку пору року. В його репертуарі переважно російські пісні, але є й англомовні. Українські з’явилися дещо пізніше. Часто його самотній голос з-під деревця на розі вулиці Оводова-Європейської площі чутно на всю площу, і навіть далі.

  • Одного разу до мене підійшла жінка і запитала: «Ти, мабуть, із підсилювачем співаєш?». Кажу – ні, все натурально: тільки гітара і я.

– Чому почав грати на вулиці?

  • Якось вийшов на вулицю, і почув як грають інші люди – мені не дуже сподобалося. Подумав, що треба спробувати свої можливості. Це було років шість тому. Почав потроху грати, поступово в мене з’явилися свої слухачі і прихильники. І буває так, що не хочеш нікуди виходити. А мені дзвонять друзі і кажуть: «Не вистачає тебе, вийди пограй трошки». І тепер важко закинути.

– Що саме граєш? Як реагують перехожі?

  • Від самого початку я почав грати романтичні пісні. Подумав – от вийшов хлопець із дівчиною на побачення, центр міста, вечір, горять ліхтарі, і тут я граю для них щось чуттєвє. Одна із таких пісень – «You are so beautiful to me» Джо Кокера, її граю чи не найчастіше. Люблять люди, коли граю пісню Пугачової «Как много лет во мне любовь спала». Потім був репертуар, який довелося грати – бо деякі люди люблять подивитися кримінальні фільми, відчути себе хуліганами, послухати «Мурку». Є також і філософські та життєві пісні, які дають привід замислитися. Подобається народу, коли граю і співаю «Кукушку». Люди різні є, як і пісні. Але чогось дуже простяцького не співаю.

– Проміняв би вулицю на сцену клубу, пабу?

  • Я зараз саме готую невеликий проектик – це буде група. Будемо скоро виступати у пабі Biker City. Група має назву «Strangers», ми тільки почали грати. Але подивимося. Сольно я виступатиму на улиці. На сцені сприймають лише виступи гуртів.

«Гультіпаки»

На вулиці вже стемніло, коли під час нашої прогулянки ми почули дзвінкий дівочий голос, який лунав з вулиці Грушевського. Дівчина співала пісню українського гурту «Один в каное» – їх музичну обробку вірша Івана Франка «Човен». Акомпонував їй на гітарі друг Максим. Ми не могли пройти повз і не кинути кілька гривень за такий музичний вибір.

– Класно граєте, ми вперше чуємо цю пісню на вулиці. Ви, мабуть, нещодавно почали виходити грати?

  • Ну так, я лиш на першому курсі навчаюся у вінницькому музичному училищі Леонтовича, – каже вокаліста Оля Уманець.

  • А я взагалі майбутній хірург – взяв до рук гітару, аби краще розробити пальці. Колись мені цей навик знадобиться, – відповідає музикант Макс Миронов.

  • Але взагалі ми не дуетом граємо, у нас ще є барабанщик. Та сьогодні не склалося, тож вирішили виступити вдвох.

– І з яким репертуаром і навіщо ви виходите на вулицю?

  • Ну от граємо «Один в каное», «Сплин», «Бумбокс». Взагалі, люблять вінничани українське. Чи починають любити. А ми виходимо, щоб повправлятися в майстерності. І щоб поїсти.

  • Так, ми, коли граємо, купуємо булочки. Ними я люблю годувати голубів, – говорить Оля.
  • А я люблю їх розганяти, – додає Макс. – А взагалі ми просто не любимо бути вдома, пропагуємо людям, що треба радіти життю і розвиватися.

В цей момент відбувається неймовірне – до музикантів підходить чоловік, схожий на безхатченка, і кидає у футляр від гітари гривню. “Вєщь граєте!“, – каже він і зникає в темряві.

Свій внесок робимо і ми, прощаємося і рухаємося в бік Вежі, де лунає саксфон.

«Big Brother Band»

«А зараз буде класно!», – звертається до публіки один із музикантів гурту, який розташувався біля Вежі. З кожною піснею навколо цих хлопців людей стає все більше. Дорослі та молодь знімають їх виступ на відео, фотографують, діти – плескають у долоні і підтанцьовують. В цей момент звучить кавер-версія саундтреку до фільму «Таксі».

Дочекавшись завершення їх майже двохгодинного концерту, просимо поспілкуватися. Охоче погоджується Сергій – він є наймолодшим учасником гурту, але завдяки своєму артистизму та харизмі – найбалакучішим: саме він найбільше контактує з публікою, представляючи композиції, влаштовує інтерактиви – просить людей вгадувати мелодію.

Розповідає нам, що цей гурт – мікс майбутніх професійних музикантів, котрі навчаються на 2, 3 та 4 курсі музичного училища імені Миколи Леонтовича. Створити гурт запропонував один із учасників, який, власне, і є «шефом» і тим самим «Великим братом».

  • Він запропонував нам зібратися і виходити грати на вулицю для людей – тому що нам це подобається. Я в гурті недавно – спочатку був квінтет. А тепер нас шестеро, тому ми буває влаштовуємо батли між двома частинами гурту. Граємо ми біля Вежі – бо саме тут дуже класний звук для наших інструментів.

– Що ви граєте? Які інструменти у вас?

  • Як говорив мій брат – він також музикант: «Люди хочуть і будуть слухати те, що вони знають». Ми від цього і відштовхуємося: граємо кавери на дуже відомі пісні, саундтреки. Кілька джазових є композицій. Щодо інструментів – я граю на саксофоні-баритоні – даю основний нижній звук, далі йде тромбон, дві труби, барабани і саксофон-тенор. Хоча, взагалі я кларнетист, а саксофон – то моє хобі.

– Питання, яке ставимо всім: для чого ви вийшли на вулицю?

  • Особисто я люблю, коли мене люди слухають, реагують гарно. Найбільше задоволення – коли ти своєю грою змушуєш людину зупинитися і послухати себе. Звісно, і підзаробіток це приносить. Але це супутній стимул. Крім того, ми так практикуємося у грі як майбутні професійні музиканти.

Максим і його бандура

Те, що точно не можна було оминути – вуличного-музиканта-бандуриста. У вихідний день зустріти нам його не вдалося, але пощастило помітити у будень. У переддощову похмуру пору його потужний голос (попри ще юний вигляд самого виконавця) відбивався від стін навколишніх будівель і звучав, наче грім. Грав Максим, до речі, давню кобзарську класичну пісню. Хоча, зізнається, вміє грати багато різного на цьому автентичному інструменті.

  • Взагалі на кобзі можна грати дуже багато різних композицій – починаючи від Бетховена, закінчуючи сучасними «Лабутенами». Головне – відчувати оцей ритм сучасності і не зупинятися в одному якомусь стилі, – говорить вже м’яким голосом Максим. Він навчається, як і більшість вуличних музикантів Вінниці, у музичному училищі Миколи Леонтовича.

– Давно ви граєте на бандурі? Що виконуєте і як на це реагують вуличні слухачі?

  • Давно – вже 12-й рік. І продовжую навчатися грати вже в училищі. На вулиці граю рік. Репертуар мій розрахований на молодь – людей віком від 20-ти років. Дуже подобається мені експериментувати, але й класику не забуваю – це «Ніч яка місячна», «Сміються-плачуть солов’ї», народні пісні.

– Чому саме такий вибір репертуару?

  • Я хочу виробити власну культуру вуличної музики. І, до того ж, такий у мене внутрішній стан – я відчуваю радість від цього і хочу нею ділитися із людьми.

– Розкажи якийсь найяскравіший випадок, який стався під час твого вуличного виступу.

  • Є у мене така історія, але вона трапилася у Києві. Я був там у справах, мав кілька вільних годин і вирішив пограти. Біля мене зупинилася група іноземців – довго слухали, аплодували. І потім подарували 300 доларів. До речі, то були гості із Туреччини.
  • Звісно, заробіток дуже важливий, але саме спілкування із публікою – то найцінніша валюта. Хоча, бувають різні слухачі – такі, що краще б вони не траплялися. Та я вмію їх відганяти – видобуваю такий потужний звук із бандури, що їм нічого не залишається, окрім як просто піти.

На правій руці Максима бачимо спеціальні накладки – ніби кігті. Музикант каже, що інакше ніяк – бо без них об тоненькі струни бандури, яких понад півсотні, пальці закровоточать на першій хвилині гри. Лише за цей шокуючий факт вже варто винагородити юнака, що і було нами зроблено.

Як бачимо, всі ці музиканти різні – зі своєю історією, освітою та репертуаром. Та об’єднує їх одне – бажання дарувати людям настрій, бути ближче до нас та задавати музичний настрій вінницьким вулицям. Нам залишається лише дякувати їм за цей настрій – словами чи грішми – головне, аби щиро.

Фото бандуриста – Віталії Мазур, решта фото – Сергія Немирівського

Позначки: , , , , , , , , , , ,

Автор: Віталія Мазур

Журналіст

Поділитись публікацією
  • Ще час від часу бачимо чоловіка років 40-50 і трохи молодшого хлопця із гітарами та колонкою, грають поп та рок хіти просто неймовірно, надибайте їх якось)