«Молодий лікар»: емігрувати не можна залишитись. Чому я обираю Україну?

Зізнайтеся, хоча б одного разу або навіть більше разів у житті ви замислювались над перспективою втечі зі «шлюпки», що тоне, під назвою «Україна»? А якщо ти молодий професіонал, котрий щойно отримав диплом про вищу медичну освіту в «топовому» медичному – тим паче.

Не так давно фейсбук-спільнота пережила «дух еміграції» на своїх теренах, а усі провідні експерти та опініон-лідери висловили свої аргументовані причини чому не варто звідси їхати, не без надмірного патріотизму, який так любить пересічний електорат після Революції Гідності.

Мабуть, тільки лінивий не рефлексував із приводу цього, а я, в свою чергу, – також запрошую до дискусії. «Дух еміграції» перестрів і мене, – в коридорі рідного Вінницького національного медичного університету ім.Пирогова, – дуже несподівано, у вигляді оголошення «Інтернатура в Чехії із подальшим працевлаштуванням. Діють знижки», а поряд – «Робота лікарем в Польщі з офіційним працевлаштуванням». Що було потім я не пам`ятаю – головокружіння, втрата свідомості, отямилась –  спогади як нещодавно моя подруга повернулась із «теплих» країв закордонщини зі слізьми на очах, що їй не заплатили стільки, скільки обіцяли і небо тут  блакитніше, травка зеленіша, пташки красивіше співають і є з ким перекинутись слівцем, і взагалі, не боїшся розмовляти українською чи зізнатися що ти українка, бо менше ж заплатять.

Погодьтесь, Вінниця завжди асоціювалась у жителів інших українських міст фаховою медичною допомогою, куди не плюнь – лікарня, а поряд з нею – аптека, а в самому «серці» – один із провідних медичних «вишів» із непоганою теоретичною та практичною базою. Щорічно ВНМУ ім.Пирогова набирає в студентські лави близько 2 000 студентів на різноманітні факультети (стоматологічний, фармацевтичний, медичний (лікувальна справа, медична психологія). Для порівняння – в Медичну школу Єльського університету (США) – 180 першокурсників щорічно (!).

Куди цих людей потім подіти і для чого вони, запитаєте ви?  Звісно ж, їх набирають в таких обсягах із благородною місією – випускники повинні зайняти позиції сімейних лікарів в селах (переважна більшість) та невеличких містечках, це будуть професіонали, котрих любитимуть усі в громаді, по усім канонам  «Записки юного врача» Булгакова. «Супермени та бетмени», котрі зможуть дійти туди, куди не доїде карета швидкої допомоги, здійснити маніпуляції такі, які не під силу навіть його медсестрі, втішити словами, застосовуючи усі канони етики та деонтології.  Мабуть, після цього ви тихенько посміялися і закрили цей блог, надавши пріоритет більш кориснішим справам. Я відповім на усі аргументи, які логічно виникають на даному етапі мого монологу – варто ознайомитись із цим текстом.  

Ні, це не вихід із ситуації і це не змусить молодих лікарів їхати на Закарпаття, Чернігівщину та працювати там сімейними лікарями, адже молодим людям також важливі такі речі як соціалізація, комунікація із однодумцями, а не пацієнтами пенсійного віку та сільським населенням, суспільство урбанізоване і це нормально. Але є один аргумент, який не дає мені спокою із вересня 2007 року (саме тоді я вступила на перший курс медичного факультету ВНМУ): чому ніхто на посвяті в першокурсники, із трибуни, яка є символом чогось високого та авторитетного, не сказав «Так, чувак, ти не будеш «доктором хаусом» і не працюватимеш в тих умовах. Ти будеш лікарем в Україні і це твоя місія! Якщо ти, клятий першокурснику, стоїш вже тут, то будь добрий, зубри 6 років в цих стінах фундаментальні науки, а потім МИ вирішимо самі куди тобі їхати і де впроваджувати ці знання в практику. Якщо тебе щось не влаштовує, – через три зупинки звідси аграрний, а в протилежному напрямку – торговий».

Звісно ж, я не згодна зі словом «МИ», бо дуже воно вже «тхне» філософією Замятіна та протидіє демократичному та гуманному ставленні до персони лікаря. Нам не пощастило, адже усі, хто навчався на державному розподілі, – отримали свої місця там, де хотіли ВОНИ (тобто – місцеві департаментські чиновники), а ті хто вирішив іти проти системи та залишитись в лікарнях обласного рівня– заплатили.

Аргументів, щоб залишитися в країні, де усе проти молодого спеціаліста майже не було – зарплата в 1 600 грн (зараз уже трохи вище), соціальних гарантій майже немає, тим хто поїхав в села навіть житла не давали. Тоді ж, наш випуск накрила «пітьма еміграції» і дуже обгрунтована, насправді. Я не хочу і не буду винити своїх колег, хто так вчинив, деякі із них про це мріяли досить давно, ще з часів першого підручника анатомії, і більшість із них навчалися на державному розподілі. А що ж з тими, кого нині виховує вища медична школа в Україні? Майже нічого не змінилося. Серед опитаних студентів( медичних вишів Вінниці, Києва та Запоріжжя –  10,5% вже знають в яку країну вони поїдуть, вчать мову, знають вимоги для підтвердження диплому, 43,6% вважають це одним з варіантів розвитку подій після завершення інтернатури; 24,5% –  мають бажання, але нічого для цього не роблять. Лише 21,3% респондентів зазначили, що вони планують залишитись в Україні – останні із Могікан, точніше сказати. (дані опитування надані студентом ВНМУ ім.Пирогова Віталієм Зеленським, автором дослідження «Проблема міграції медичних кадрів в Україні»)

Тепер нам потрібно задуматися як мотивувати 21% студентів залишитися тут, щоб хоча би було в кого поміряти тиск в майбутньому. Так, вам не почулося – мотивувати потрібно НАМ самотужки, адже це тільки наші зусилля, громади, бо новий закон про автономізацію закладів охорони здоров`я дозволить менеджерам (головним лікарям) та громаді виборювати самостійно «місце під сонцем», не чекаючи субвенцій із державного бюджету. Звісно ж, «важкі» часи нас чекають, адже відмовка у разі провалу по типу «то все МОЗ і кабмін винні», не пройде.

А я продовжу словами, які майже щотижня чую в свою адресу, ведучи прийом в районній поліклініці «Ти досі в районній лікарні? Але навіщо? Ти ж вільно володієш англійською, тікай звідси. Не хорони свою молодість в цьому болоті!» Я відповідаю тепер публічно – «похорони» моєї молодості вже відбулися і лежить вона в українському плодючому чорноземі.

А чому я досі тут, власне? Ні, це не патріотизм і не прагнення виділитись серед маси емігрантів та конкурсантів в лотереї «грін кард». Так, я працюю лікарем в районній лікарні і готова в повному обсязі відпрацювати свій розподіл, державою наданий мені. Ярослав Грицак майже в кожному ессеї акцентує увагу на «вікнах можливостей», які періодично відкриваються та закриваються для українців, недарма зараз куди не глянь – кожен стартапер інноваційних ідей та рішень, недарма ми ніколи не змиримось із тим, що НІХТО НІЧОГО НІКОМУ НЕ ВИНЕН. Нам не повинна держава, адже вона очікує дій від нас, нам не повинна тим паче іноземна держава. Так, лайна багато, але хто його розгрібатиме, якщо не ми?

Позначки: , , , , , , , , , ,

Автор: Інна Масленчук

Поділитись публікацією