Аґрафка: «Не ховайте класику від дітей, ніби «ще не доріс». Діти прекрасно розуміють мистецтво»

Творча майстерня «Аґрафка» – художній і сімейний тандем львів’ян Романи Романишин та Андрія Лесіва. Почавши свою співпрацю ще в студентські роки, вони великою мірою змінили уявлення українських видавців та читачів про межі книжкової графіки й дитячої літератури.

Роману з Андрієм можна назвати “українським оберегом”, адже саме їхні перемоги у світі ознаменували початок великого відродження української книжкової графіки. З 2012-го їхні роботи практично щороку входять до списку найкращих дитячих книжок світу: ті ж самі «Білі круки». А «Зірки і макові зернята» та «Війна, що змінила Рондо» отримали відзнаки Міжнародного дитячого книжкового ярмарку в Болоньї.

Книжки майстерні «Аґрафка» вийшли у видавництвах Франції, Іспанії, Південної Кореї, Китаю, Аргентини, Словенії, Словаччини та Польщі.

Кілька днів тому вони побували у Вінниці, презентуючи свою нову книжку «Голосно, тихо, пошепки». Саме тоді мені вдалося поговорити з тими, хто малює між слів.

 – У сфері книжкового оформлення та ілюстрації ви працюєте вже більше 10 років. Як змінювався і напрацьовувся ваш стиль протягом цього часу? Які фактори вплинули на формування вас, як художників-ілюстраторів?

Романа Романишин: Ми працюємо з інтелектуальним і візуальним компонентами. Якщо казати про естетичний бік, то наріжним каменем нашого формування було народне і плакатне мистецтво. Культурний ландшафт Львова і Галичини дуже впливає. Що ж до інтелектуальної частини, то ми маємо багато асоціацій і паралелей з кінематографом і з театром.

Андрій Лесів: Cильно впливав іконопис і стилістика української ікони. Її площинність, сакральність, метафорична перспективність.

 

З якими творами вам найбільше подобається працювати?

Р.Р.: Ми перемикаємося з дитячої літератури на дорослу, з поезії на прозу. Важливо не бути закостенілим і не варитися постійно в одному соусі. Є, звичайно, певні вимоги: аби це був хороший, якісний текст і дуже струнка ідея, але ми намагаємося дотримуватися певної циклічності в проектах.

Працювати в парі – це завжди певною мірою виклик. Поділіться секретом вашої творчої майстерні – як проходить ваша робота над проектом?

А.Л.: Ми розуміємося без слів і це, насправді, нам дуже допомагає. Кожен з нас відповідає за різні елементи – у мене більш технічна складова, в Романи ілюстративна і творча. Ідеї народжуються в розмові, в брейнстормах і постійних нарадах.

Р.Р.: Насправді, навіть в історії мистецтв і дизайну пари дуже продуктивні і беруться за масштабні проекти. Я згадую художників, які займались ленд-артом чи дизайном, наприклад, Хрісто і Жан-Клод, Розіта і Оттавіо Міссоні, Чарлз і Рей Імзи…

Модель двох людей і пари, які розуміються не тільки в професійному, а й особистому спілкуванні, допомагає і відкриває зовсім несподівані грані.

 

Ваші ілюстрації унікальні. Вони дають певний інтелектуальний ґрунт і привід для роздумів незалежно від віку. Яким може бути шлях до «нестереотипності» у літературі, малюнках та інших жанрах мистецтва?

Р.Р.: Ми просто є частиною процесу, який відбувається у світі. Розповідаємо про речі трошки під іншим кутом зору. Намагаємося спонукати людей до саморозвитку і самоосвіти, аби книжка давала більше векторів для питань, ніж відповідей.

А.Л.: Один із важливих чинників, аби бути умовно «не таким» – це лишатися собою і чесним у роботах. Якщо є чесність і щирість, то вона вже апріорі буде унікальною, тому що кожна людина є неповторною.

На якій літературі росли ви? Чи вплинуло на вас те, що ви читали у дитинстві? Чи можете порадити щось батькам, які слідкують, що читають їхні діти?

А.Л.: У нас було багато книжок, які створювалися художниками. У цих книжках часом були дуже дивні ілюстрації, які іншим здавалися неприйнятними для дітей, але нам як дітям це подобалося і захоплювало. Це були литовські, чеські, польські книжки. Навіть українські ілюстрації Голозубова чи Легкобита – це неймовірні речі.

Р.Р.: Ілюстрована книжка – це перша картинна галерея чи візуальний музей, який відвідує дитина. У неї повинен бути взірець хорошої естетичної матриці. І книжки дуже багато закладають.  Ми мали багато нон-фікшину. Пам’ятаю, що я в маленькому віці носилася з атласом птахів. Мої батьки захоплювалися поезією і я з раннього віку знала, хто такі символісти. Знала напам’ять Артюра Рембо і розуміла, про що йдеться. Тому важливо оточувати дитину книгами не лише за віком. Інформація нашаровується  і накладається.

А.Л.: Якщо дитина виростає на книжках, куплених в супермаркеті з принцесами, то відповідна візуальна матриця і закладається (Романа додає: Це візуальний фаст-фуд).

Якщо дитина бачить багато творів мистецтва, ходить в музеї, галереї, просто розглядає альбоми відомих художників – це відкладається на підсвідомому рівні і формує особистість.

 

Як зрозуміти та відслідкувати тенденції ілюстрації тим, хто нічого в цьому не тямить?

Р.Р.: У кожній країні є певне експертне середовище. Треба дослуховуватися до людей, які мають мистецьку освіту, які можуть розповісти, звідки виросла естетика книжки. Важливо читати книжки про мистецтво. Мені дуже подобаються книжки Франсуази Барб-Галь, які вийшли у «Видавництві Старого Лева» – «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» . Такі книги варто читати батькам і працювати над собою, тому що діти і так прекрасно розуміють мистецтво.

А.Л.: У кожній країні є блоги чи сайти, де можна прочитати відгуки людей, які розуміються і знаються на мистецтві.  Ми орієнтуємося на американські, британські, польські зокрема. Наприклад, ось ці:

http://blog.picturebookmakers.com/

https://www.brainpickings.org/

http://www.ryms.pl/

Чого не вистачає українській книжковій ілюстрації? Яких стилів чи подачі?

Р.Р.: Наразі українська книга ще не сформована як окреме явище, як феномен.

А.Л.: Замало всього. Потрібно більше працювати, менше конкурувати, а натомість – співпрацювати. У Болоньї є щорічний конкурс дитячих книжок. Якщо подивитися всі категорії, на які можна подавати книжки на премію, то в Україні навіть не назбирається книжок, щоб просто подати на ці категорії.

Маємо в країні гарні та свіжі ідеї, але бракує енергії для того, щоб їх розвивати і довести до логічного завершення. Не вистачає ініціативності самих художників, ілюстраторів. Багато ідей, які треба просто сісти і зробити. У нас люди орієнтуються зразу на максималістські ідеї: зробити геніальний твір. Але для того, щоб зробити один геніальний, потрібно зробити десять просто добрих. Просто треба працювати.

 

Ви відвідуєте чимало міжнародних книжкових ярмарків. Чим відрізняється українська книга від зарубіжних? Чому можна навчитися на таких заходах? Який досвід перейняти? А якого – навчити інших?

Р.Р.: Коли за кордоном бачать наші книги, не розуміють, як ринок може розвиватися в таких політичних умовах. У цьому плані Україна може багато дати і навчити. З іншого боку, мусимо вчитися дисципліні і культурі співпраці. За кордоном дотримуються дедлайнів і якості на кожному етапі творення книжки: починаючи з першої літери, закінчуючи редактурою і коректурою. Звісно, що треба вчитися спілкуватися і закладати базові цеглинки до великої співпраці.

Що означає транслювати графічну ідею? Як домогтися того, щоб образ сподобався і запам’ятався?

Р.Р.: Робимо багато напрацювань і нагромаджуємо візуальний матеріал. Потім все це обрізаємо і вичищаємо, щоб залишити лаконічний та естетичний стержень, есенцію, найважливішу ідею.

А.Л.: Ще важливо володіти широким спектром інструментарію. Коли ти маєш багато вмінь, то можеш вибирати, яка конкретно техніка чи стилістика пасує до цього проекту.

Р.Р.: Ми працюємо на комп’ютері у різних графічних редакторах, але багато робимо мануально. Те, що зроблено руками – дуже потрібно. Воно вносить енергетику, яку потім всі відчувають у книжках.

А.Л.: Це, до речі, ще одне, що ми можемо експортувати з української книжки. Ручна українська ілюстрація надзвичайно цінна річ. Просто її треба правильно подати, насвітити під правильним кутом.

Ваша книжка «Війна, що змінила Рондо» перекладена багатьма мовами. Нещодавно польським театром «Кубусь» за нею була поставлена п’єса. Чому, на вашу думку, саме у цієї книжки такий великий резонанс та успіх у світі?

Р.Р.: Тут дуже щира емоція, в якій багато складного: і страждання, і світло . Тому вона всюди знаходить відклик.

А.Л.: В одній з рецензій на виставу театру «Кубусь» в Кельце було написано, що сама книжка прочитується за 10 хвилин, але цього достатньо, щоб зробити виставу тривалістю понад годину.  Ці люди зрозуміли те, що ми намагалися закласти в книгу.

Справа не тільки в кількості літер, а в тому, як книжка говорить комплексно: візуально, текстово, ідейно. І це все прочитується цілісно.

Якби у вас були необмежені поліграфічні можливості, що б ви хотіли створити?

Р.Р.: Ми мислимо об’ємними проектами і з радістю розробили б дизайн поп-апу (книжка з об’ємними частинами, що виростають під час перегортування – Ред.).

А.Л.: Завжди є спокуса зробити щось таке незвичайне і технологічно складне, але треба пам’ятати про інструментарій. У всьому бачити міру. Ми намагаємося будь-які спецефекти в книжках використовувати тільки тоді, коли вони там не просто потрібні, а необхідні.

 

Спілкувалась Юлія Білик-Пташинська

Позначки: , , , , , , , , ,

Автор: Юлія Білик

Поділитись публікацією